Ти слухаєш шоу Gwara Talkz – подкаст, де ми досліджуємо все те, що рухає нас до майбутнього: нову економіку, сучасне мистецтво, альтернативну освіту та урбаністику. Ми зустрічаємося з кріейторами, щоб поговорити про хід їхніх справ, уроки, які вони засвоїли, та як зробити більший імпакт.
Сергій: Починаємо 3 сезон подкастів Gwara Talkz, плануємо нові й нові випуски. Третій рік вже на Gwara Media виходять подкасти. Нас слухають від 100 до 1000 осіб щовипуску. Це дуже надихає, дякую вам за прослуховування. Чим би будемо відрізнятись в цьому році, що ми плануємо? Ми плануємо багато нових експериментів, зокрема з відеоподкастами. В нас сформувалась нова студія, де ми зараз записуємось, дуже прикольно, приходьте до нас у гості подивитися. Також плануємо розвиток спільноти навколо подкастів і ще більше й більше експериментів. Щодо сьогоднішнього випуску нашого нового третього сезону: ми сьогодні будемо говорити про мистецтвознавство. Я сподіваюсь, це буде не дуже нудно, бо в моєму підлітковому віці це здавалось дуже нецікавою штукою, але зараз це стало дуже цікаво. Хто такі мистецтвознавці, що це за люди і що вони досліджують, яку це створює додану вартість (скажу немистецькою мовою) – я не розбираюсь в цьому і це прекрасний привід поговорити з мистецтвознавцем. Тож сьогодні у нас на подкасті культурний критик і мистецтвознавець – Вікентій Пухарев з Харкова. Ми поговоримо про процеси, з якими стикаються мистецтвознавці, і ми зачепимо останній конфлікт або звинувачення в адресу Вікентія. Розберемося, що сталося, і почуємо його позицію. Не перемикайтесь, вітаємо вас на третьому сезоні Gwara Talkz.
Сергій: Всім привіт! Сьогодні в нас в гостях Вікентій Пухарев – мистецтвознавець та критик, якого знає досить багато культурних менеджерів міста Харкова. Привіт, Вікентій. Радий тебе бачити. Як справи?
Вікентій: Навзаєм. Дуже радий бачити в новому році і взагалі (коли такі новорічні перші дні) справи завжди якимось такими надіями, умовно кажучи, окреслені, освячені. Тому такий настрій новорічний, сповнений надій.
Сергій: Вікентій, скажи, хто ти? Як ти себе бачиш? В тебе багато різних напрямів, які я знаю. Цікаво почути від тебе, хто ти як професіонал або як член культурного середовища.
Вікентій: Слово “мистецтвознавець”, яке вже пролунало в твоїй презентації, дуже точно характеризує те, чим я займаюсь, і причому характеризує вже давно. До речі, в цьому році, в лютому виповниться рівно 15 років моїй журналістській діяльності в галузі мистецтва. Свою першу публікацію не наукову, а саме публіцистичну я зробив рівно 15 років тому, наукову на два роки раніше: вже майже 20 років я займаюсь мистецтвом професійно. Прийшов у мистецтвознавство я маючи великий досвід практичний. У мене диплом художника-практика, графіка, але паралельно з цим у студентські роки, ще на першому курсі я почав цікавитися мистецтвом як теоретик, як історик. На якомусь етапі вималювалась лінія аналітики сучасних процесів. Тобто я зрозумів, що мало людей, по-перше, цікавляться, а по-друге, розуміються на сучасних художніх процесах. Я побачив, і багато людей теж цю думку відзначили, що певні в мене є переваги, якщо можна так висловитись, саме працювати в цьому напрямку.
Сергій: Розкажи, як медіаменеджеру. Я не розумію, що таке мистецтвознавці в такому польовому вимірі. Я розумію там лікар, айтішник або математик. Що роблять мистецтвознавці професійно? Що вони суспільству дають?
Вікентій: По-перше, мистецтвознавство – це галузь велика, об’ємна. Сьогодні, особливо коли йдеться про мистецтвознавчу освіту, часто сюди включають прикладний елемент: тобто менеджер культури, співробітник різноманітних мистецьких установ приватних і державних, музеїв художніх і таке інше. Для мене мистецтвознавство – це загалом дуже вагома і основна частина того, чим займається мистецтвознавець, це історія мистецтва, це якась фахова реакція на те, що відбувається сьогодні в мистецтві, це висвітлення в писемній чи лекційній формі цих явищ, і це сприйняття мистецтва як системи. Мистецтвознавець – це не той, хто в якомусь вузькому напрямку співпрацює з мистецтвом, а вважає мистецтво системою, яка має свої традиції, підґрунтя і далі свої якісь роздуми, рефлексії, аналіз того, що відбувається, вибудовує з урахуванням цих всіх знань. Це можна було б назвати таким інтелектуальним бекграундом, але це не книжний бекграунд, тобто не кожен, хто прочитає певний стос мистецтвознавчих праць, може з цього щось практичне вивести як мистецтвознавець, радше транслює це. Але мистецтвознавець повинен знати і орієнтуватись і в теорії дуже докладно.
Сергій: Я так розумію, там також багато різних напрямків, швидше за все: такі, такі, такі. На чому ти вибудував свою базу? На якій гілці цих мистецтвознавчих практик?
Вікентій: Для мене нецікавим, це одразу зрозумів, став досвід певним чином мистецтвознавчого напрямку кураторства. Понад 10 років тому декілька кураторських проєктів я зробив і мені здалося, що цього достатньо. В наших обставинах це умовна категорія, ніж щось дійсно дієве, впливове.
Сергій: Прокоментую. Я нещодавно проходив курс від Британської ради – House of Europe, Digital Lab, кураторський проєкт вони такий розвивали. Для себе я склав такий фокус… там була фраза: “репрезентація митця і його роботи”, тобто для мене це стало структурою менеджерсько-маркетингової репрезентації. Але ти в це щось інше вкладаєш, я так зрозумів.
Вікентій: Насправді саме це і вкладаю. Для мене це мистецтво, грубо кажучи, не завжди є цікавим. Такий напрямок мені не видається якимось дуже доречним. А що цікаво – це побачити загальну картину. Тобто мистецтвознавець, який реагує на сучасний процес, бачачи всі його недоліки, чесноти, вади, системні рухи, бачачи зміни, власне кажучи, еволюція мистецтва – це те, що мене дуже цікавить і в історії мистецтва, і в сьогоденні я теж прагну помічати оцю складову, коли локальне можна побачити на більш глобальному тлі. Я не дуже прагну окреслювати певну постать в мистецтві, мені цікаві мистецькі процеси, мистецькі події. Саме тому багато людей асоціює мене із таким собі завсідником мистецького середовища, мистецьких подій. Саме події дійсно є для мене таким наріжним каменем сучасної художньої культури, на відміну від митців, на жаль чи на щастя.
Сергій: Скажи, а як ти це досліджуєш: міжнародний контекст, національний, локальний? Які мистецтвознавці ведуть діяльності? Освітні курси, статті в журналах? Який твій контекст?
Вікентій: Я прагну досліджувати контекст, як людина в це занурена, не обмежувати себе певними межами. Але те, в що це практично виливається, – це контекст зазвичай локальний: контекст України, контекст Харкова (мене дуже цікавить Харків). Власне дисертація моя теж присвячена харківським художнім процесам.
Сергій: Про що вона?
Вікентій: Вона насправді, якщо її схематично позначити, присвячена художній освіті, історії художньої освіти в Харкові на прикладі такої важливої складової художньої освіти як рисунок. Саме рисунок, не малюнок. Це усталений термін в українському мистецтвознавстві. Рисунком називають навчальну дисципліну і відповідно ті художні процеси, художні практики, які наслідують цей момент в освіті. Щодо цього я багато років міркував і продовжую міркувати.
Сергій: Я зрозумів кут, під яким ти дивишся, як мені здалося. Як ти бачиш культурний ландшафт Харкова? Таке, широке питання.
Вікентій: Спробувати “намацати” цей ландшафт, знайти вірні слова, щоб цей ландшафт якимось чином окреслити – це для мене є важливим. Я не скажу що це єдине, чим я займаюсь в житті, але це важливо. Якщо продовжити відповідь на попереднє запитання то форма, в яку я, окрім дисертації, ще вкладаю (для мене дуже важлива складова) це просвітництво. Я багато років, вже не пригадаю скільки точно, принаймні так дуже системно з 2013-го року займаюсь просвітництвом. Часто предметом моїх лекцій є якраз художнє життя Харкова. Я можу сказати, що мало хто з наших колег створює такого роду продукт в такому жанрі, якщо можна так висловитися, по гарячих слідах від тої чи іншої події.
Сергій: Що ти маєш на увазі “просвітництво по гарячим слідам”? Не створення проєктів глобальних, щорічних, там якісь бієнале, трієнале, чотиринале, які готуються рік. А тактичні реакції на події, які відбуваються?
Вікентій: Так
Сергій: Скажи, просвітництво завжди для мене виникає внаслідок незадоволення чимось. Чи є якесь незадоволення локальним контекстом? Що хотілось би, щоб було краще, на твій погляд? І що реалізує це просвітництво?
Вікентій: Для мене просвітництво – це не стільки про задоволення чи незадоволення, скільки про якусь таку мету. Я постійно стикаються з тим, що люди дуже цікавляться, прагнуть цікавитися мистецтвом, але не завжди розуміють, що таке мистецтво. Особливо каменем спотикання часто для людей є словосполучення “сучасне мистецтво”. Багато людей, і митці не виняток, вкладають щось своє.
Сергій: Які варіації є?
Вікентій: Хтось демонізує це. Для них сучасне мистецтво – це щось, що якимось чином викривляє дійсність, руйнує гармонійну картину світу. Є люди, які не зовсім коректно розуміють межі сучасного мистецтва. Для них сучасними є художники сторічної давнини, зокрема Малевич, чи Сальвадор Далі, чи Пікассо. Люди сприймають сучасне мистецтво як те, що свого часу прийшло на зміну речам “більш зрозумілим”. Для мене сучасне мистецтво, і я вважаю, що це варто до людей доносити щоразу і, на жаль, актуальність цієї праці не зникає, сучасне мистецтво – це те, що не стало історією мистецтва хоча б нещодавнього минулого, але те, що відбувається тут і зараз. І потребує оцієї рефлексії, передусім фахової рефлексії, а вже звідси можна вибудовувати якісь просвітницькі проєкти. Серед прикладів я можу навести, це є в YouTube в загальному доступі: з 2014 по 2016 роки я прочитав, наскільки мені відомо, перший і єдиний в Україні цикл лекцій про сучасне українське мистецтво. Він складався з 30 лекцій. Ці лекції були помічені, наскільки мені пригадується, навіть київськими виданнями, як унікальний проєкт в сенсі того, що в нас дуже багато реферативного, а деякі речі ще не написані, не надруковані, дуже рідко стають об’єктом такого роду популяризації. В даному випадку я тоді ризикнув, по кожній лекції я вибудовував на ілюстративному матеріалі дуже розлогому, багатобарвному, я вибудовував свої роздуми. Там багато було приділено уваги Харкову на загальноукраїнському тлі, але було важливо тоді познайомити харківську публіку (на щастя, тоді була дуже зацікавлена аудиторія) з одеським, львівським і навіть київським художнім світом. Для людей окремі імена існують, але вони існують поза часом і простором. Дуже було важливо мені цей контекст вибудувати. На це потрібно було 30 лекцій, так виявилось.
Сергій: Чи правильно розумію, що це ще доступно в YouTube? Як правильно знайти це на YouTube?
Вікентій: На жаль, там була технічна проблема, оскільки не я займався популяризацією цих відео, а та інституція, з якою я співпрацював – Галерея мистецтва Слобожанщини. YouTube канал називається Харківський обласний центр культури і мистецтва. В чому певна складність пошуку? Все знаходиться на цьому YouTube каналі, але більшість лекцій не позначені моїм ім’ям та прізвищем, там лише назва лекції. (прим.ред – ми знайшли цей канал)
Сергій: Ти казав “щось вибивається з реальності” і що сучасне мистецтво це те, що колись було нове і для когось це досі сучасне мистецтво. І ти сказав таку фразу (я так інтерпретував) “щось покласти в історію мистецтва”. Чи правильно я зрозумів, що власне мистецтвознавці, які реагують на тактичні процеси, і можуть бути трігером того, щоб роботи художників потрапили в історію мистецтв українську або міжнародну, якби ти писав це на англійській мові? Чи правильно я це розумію?
Вікентій: Абсолютно вірно. Більше того, саме так і не інакше виникає історія мистецтва.
Сергій: А якщо медіа напише?
Вікентій: Справа в тому, що історію мистецтва пишуть історики мистецтва. Якщо це буде медіа, це буде радше джерелом для історика мистецтва, можливо майбутнього історика мистецтва, який зверне увагу через це джерело на ту чи іншу постать. Загалом історик мистецтва – це той, хто цю шляхетну мету обирає собі і можливо дехто інакшу думку має. Істориків мистецтва не стільки багато як могло б бути, або їх достатня кількість – це важко сказати. Для мене створення історії мистецтва – це процес природній, оскільки мистецтво потребує фіксації, каталогізації, кодовізації – кодування мистецтва в певній ніші, складовій більш загального процесу. Не лише про образотворче мистецтво йдеться, а й про інше мистецтво. Я, на жаль, приділяю іншим мистецтвам менше уваги. Важливо розуміти свої переваги чи те, де можна не робити певних кроків, майданчики чи простори, в які не потрібно аж так прагнути потрапити. Для мене створення історії мистецтва є процесом споглядання, занурення і можливо підраховуючи певний час процесу відбору, визначення що є важливим, що неважливим. Хоча насправді це питання є дискусійним, чи варто сьогодні у 21 столітті подавати це з репресивним елементом всередині. Насправді мені особисто дуже цікавий процес фіксації того, що є і усвідомлення більш загальних рис, надання більш загальних рис тому, що є, що існує, а вже можливо в майбутньому ці речі можуть бути переважені.
Сергій: Коли читаємо українських філософів поверхневого або глибинно, часто вони кажуть таку фразу, що проблема України це те, що вона не генерує нових сенсів цікавих для світу. Філософи можуть такі питання дозволяти, бо мають час дебатувати. Скажи, чи є процеси зараз в Харкові, які здатні потрапити в історію мистецтв, щоб аспіранти 2050 року підняли ці питання і продовжували їх? На твою думку, щось є таке?
Вікентій: Насправді будь-який процес вартий історичної розвідки майбутнього. Серед моїх колег були люди, які працювали над темами… от наприклад була незахищена дисертація на тему художнього життя Миколаєва, умовно 19 сторіччя. Миколаїв дуже молоде місто, він виник наприкінці 18 сторіччя і здається там період вже радянський не зачіпався…
Сергій: Це про місто Миколаїв.
Вікентій: Так. Навряд саме Миколаїв в мистецькому сенсі щось значне дав людству і Україні, але там щось відбувалось протягом значного часового проміжку. Дуже важливо саме побачити цю локальність. Взагалі питання художньої культури регіону – це відносно нова проблема історії мистецтва. Вона з’явилась лише в другій половині 20 століття, коли як і в філософії почався процес локалізації питань. Від питань загальних люди перейшли в край локальних речей. Ми знаємо багато праць філософських такого типу. Історія мистецтв не виняток, тому знаючи якісь більш загальні процеси, побачити їх прояви на локальному контексті є дуже важливим, цікавим і доречним. Що є сьогодні в Харкові такого, що приверне увагу поза межами харківського мистецтвознавчого світу у майбутньому? Важко сказати… Насправді процесів чимало, на місці нічого не стоїть. Але чи є ці процеси винятковими, чи не є ці процеси зацикленими, тими, що наслідують один одного, – це вже складніше цю індивідуальність, унікальність визначити. Цього поки що дуже мало. Я не скажу, що це проблема, але, на жаль, індивідуальних, унікальних речей мало.
Сергій: Я так розумію, що у мистецтвознавців є діяльності, які є субпродуктами їх ключової експертизи: аналіз, рефлексія, спостереження. Одне з них – це критика. Це процес, чи професія? Розкажи мені про це трошки і детальніше нашим слухачам.
Вікентій: Це цілком повноцінна професія, повноцінний рід діяльності. Не кожен мистецтвознавець спроможний на критику, і не кожному це дано, оскільки критика передбачає ще якісь (як і мистецтво не кожному дано) особистісні якості і природну налаштованість. Критик відрізняється від звичайного мистецтвознавця, він має чуття..
Сергій: Якісь абстрактні речі, мені казали, що підприємництву не можливо навчитись, але вчаться. Чи ти маєш на увазі якісь глибинні прийоми?
Вікентій: Можна навчитись будь-чому, але не можна по-справжньому відповідати цьому визначенню.
Сергій: Це магнетичні характеристики ти маєш на увазі.
Вікентій: Я можу це розвинути. Це, по-перше, побачити. По-друге, відчути, помітити, вгадати, передбачити. Тобто ті процеси, дії, вчинки, які не кожен може з однаковою ступінню вдалості виконувати. І взагалі не кожен на це спроможний в сенсі моральному. Часто професія критика є дуже ризикованою, дуже соціально вразливою. Хто є аудиторією критика? Критик не може існувати без аудиторії. Якщо мистецтвознавець може бути взагалі непублічним і створювати свою “історію мистецтва”, не сподіваючись на те, що її хтось колись відкриє, прочитає, то критик не може бути без публічного простору без реакції саме на аудиторію спрямовану.
Сергій: Я тут погоджуюся. Я бачив дискусії, що театральна критика в Україні в якомусь, прости Господі, стані, або культурна критика. В нас культурні медіа не дуже читають і їм важко пробитись через мейнстримовий контекст. Це одна із ключових причин, чому критика в Україні не працює. Я правильно розумію?
Вікентій: Насправді критика працює. В різних галузях вона працює по-різному. Якщо казати про образотворче мистецтво або сучасне візуальне мистецтво, тут критика насправді не працює. На це причин декілька. По-перше, цю критику не сприймають. Мало сказати не сприймають, їй заважають свідомо митці і мистецькі інституції.
Сергій: Чому?
Вікентій: Ну тут напевно людський чинник мається на увазі, тому що часто ці люди не є свідомими, вільними, незалежними в своїй позиції особистій. Тому незалежність і свідомість критика їх дратує, лякає. Дехто в більш примітивних комерційних категоріях це розуміє як рекламу та антирекламу. Тобто замовлений матеріал на їх погляд є потрібним, хоча це ганьба, якщо світову практику рахувати, в даному випадку брати за основу. А критика для них сприймається як антиреклама і як те, що може їм зашкодити суто в комерційному, іміджевому плані. Мені здається, це несправедливе розуміння, але, на жаль, воно є дуже поширеним, панівним в нашому середовищі художньому. Харків, на жаль, не виняток і мені як критику доводилось з цим неодноразово стикатися.
Сергій: Я думав ще, чи є в культурі клани. Клан проти клану і ці зради, це затьмарює логічні рішення. Є чи немає?
Вікентій: Це і є тілом культури. Клановість, конкурентність не цивілізована, а застаріла, властива в поганому сенсі. До речі, ця ситуація підміняє критику як таку. Між цими кланами існує полеміка і вони дуже часом відверто полемізують один з одним, але це не є критикою. Критика – це завжди незалежний інститут. Критик не може бути в таборі одних чи таборі інших, хоча це траплялося і трапляється, але критик має власну думку і має незалежні обставини хоча б формальні, які б йому додавали переваги цю думку власну навести. Можу навести приклад: є один художник, не варто називати його ім’я, він дуже активно полемізує завжди в культурних медіа і дуже активно критикує своїх опонентів, водночас постійно відкриваючи оце погане, а це добре і називає своє середовища, друзів, учнів, послідовників. Я не певний, що це може називатись критикою. Справжня критика – це завжди незаангажованість. Це не виборювання місця під сонцем не надто чистим способом.
Сергій: Повернусь до цієї історії з кланами. В нас часто в Україні (здається, а може це не так, сподіваюсь, що не так) культура досить відв’язана від політичних процесів. Я думав про кланову систему і думав, що в нас же є, а раніше точно були якісь клани, сім’я якогось Януковича, або ще якогось дядька чи пані. Я думав, що клановість культури відображається в клановості політичній. Чи може це бути пов’язане? Як в Україні відбувається взаємодія культури та політики і їх вплив одна на одну?
Вікентій: Насправді культура не може бути поза політикою, я переконаний в цьому. Щодо політичних процесів, на жаль, а може на щастя, зважаючи на певні якості культурних процесів, вона знаходиться на маргінесі.
Сергій: Що це значить?
Вікентій: Ці процеси непомітні або їх прагнуть таким чином подати. Конкретний приклад: у нас є будь-який телевізійний, радійний чи інший ресурс, він зазвичай відомо кому належить: тим, хто має кошти це утримувати. Якщо ми просто проаналізуємо звичайний випуск новин, то культури там ми не помітимо взагалі, або культура буде подана таким чином, що вона як чудернацький процес, на який можна подивитися, дещо глузуючи, а можна не дивитися. Тобто що є, що немає – жодної різниці. Тому наші культурні процеси висвітлюються культурними фаховими медіа. І це мені здається не зовсім добрий стан речей. Коли про мистецтво пишуть лише мистецтвознавчі часописи, не мистецтвознавці, а мистецтвознавчі часописи, сайти – це означає, що мистецтво існує лише у вузькому проміжку. Іншими словами: мистецтво заради мистецтва. Мистецтво все ж таки має бути розчинене у суспільних подіях більш глобальних. Тому газети Financial Times і подібні показують, що культура цими виданнями помічається, є фахівці, які для цих видань, для аудиторії цих видань постійно висвітлюють культурні процеси. В нас, на жаль, цих практик майже не існує, а якщо існують, то є дуже низький рівень фахової обізнаності журналістів, які зазвичай висвітлюють випадково питання культури.
Сергій: Я б прокоментував, що тут ще важлива економічна база для цих процесів. Ми як медіа розуміємо, як це працює, що треба зарплати платити. Піти в АЙТІ або піти в медіа – це челенджі.
Вікентій: Погоджуюсь. Дійсно, на жаль, в медіа працюють люди часто не надто для цього придатні не через те, що по-інакшому не можна. Обставини так складаються, що люди, які могли б це зробити краще і фаховіше, вимушені відмовитись від альтруїзму в наших дуже складних умовах. З приводу мистецтва і політики, тут мається на увазі той стан політики, який у нас існує. Це не політика-ідеологія, це не політика, яка відстоює певні конкретні меседжі ідеологічні. Є політика одного політика, політика іншого політика, ці кланові відносини і відповідно мистецтво якимось чином мімікрує. Мистецтво в цих обставинах через маргінальність є не надто важливим гравцем у цих процесах.
Сергій: Щоб ситуація змінилась в іншу сторону (цінності, фокуси, орієнтири), що має першим змінитись, або задати нову планку: політика чи мистецтво? Чи може саме себе переосмислити чи лише у співпраці? Що каже історія мистецтв?
Вікентій: Є люди, які сьогодні ще вважають, що краса врятує світ. Вона звичайно врятує в душі кожної окремої людини. Якщо казати про соціальні процеси, про державні стратегії в цьому напрямку, то звичайно і культурі, і мистецтву відводиться роль другорядна, опосередкована, тобто не за культурою і культурними діячами останнє слово буде. Має змінюватись щось більш суттєве і тоді можливо культура.
Сергій: Культура не може дати лідерську позицію в цьому, ти вважаєш?
Вікентій: В наших обставинах це однозначно так. Ті культурні діячі, які знаходяться на хвилі, які попри непомітність культури загалом все ж таки помітні, це ті діячі, постаті, митці, носії позиції, які все ж таки під когось підлаштовуються, ніж є людьми, які можуть комусь щось своє нав’язати чи запропонувати.
Сергій: Коли ти робиш якусь критику, тебе можуть не любити. Я чув історії, що критики приходять на подію, щось погане кажуть, вступають в публічні дебати, руку піднімають і цим збивають загальний наратив красивої і хорошої події. Декілька чув фідбеків, що Вікентій приходить на події, критикує, коментує. Мені здавались всі вони окей. Але нещодавно була одна велика дискусія, де тебе звинуватили в аб’юзі, там якийсь секс-скандал був. Що це було і як на критиків реагують під час їх щоденної діяльності?
Вікентій: На жаль, у нашому не надто здоровому мистецькому середовищі дійсно критик, тобто незалежна фахова людина, перетворюється на хлопчика з відомої казки Андерсена “Нове плаття короля”, коли потрібно сказати те, що ніхто, окрім критика, не скаже. Мені чимало життя надавало таких приводів. Я не можу сказати, що я особливо страждав від того, що мене не сприймали, чи це викликало якесь обурення. Часом були і протилежні реакції на це, навпаки люди буває цінують критику. В нашому культурному процесі в останні 5-7 років, особливо після 2014 року велику роль почали відігравати не стільки митці, скільки піар-агенції. В нас існує декілька піар-агенцій, які прагнуть культурний ландшафт створювати. Вони не просто піарять когось на замовлення, вони створюють культурний ландшафт. Вони когось піарять, а комусь створюють антипіар, щоб відповідним чином піарити тих, хто знаходиться під їхній опікою вже безпосередньо. Те, про що ти сказав, на жаль, було.
Сергій: Я додам контекст для слухачів, що недавно в харківських регіональних медіа була стаття, що шість пані прокоментували, що аб’юз робив Вікентій. Шість коментарів, коментар психолога, жінки і дівчата виражали, що не задоволені переслідуваннями чи якимись процесами, пов’язаними з Вікентієм. Тому я і питаю. Що це був за кейс?
Вікентій: Проти мене діють конкретні люди в даному випадку, я цих людей знав. Це люди, які дуже давно протидіють проти моєї діяльності. Це Муніципальна галерея..
Сергій: В тебе там була подія, як я бачив.
Вікентій: Це дивним чином було спровоковано. Муніципальна галерея, з якою я ніколи свідомо не співпрацював і дуже багато років (понад десять років) критикував деякі їхні проєкти, які мені видавалися достойними критики. Я не скажу, що все, що робить ця галерея, непотрібне чи погане. Навпаки ця галерея не дарма 25 років існує і вона чогось вартує. Але дуже багато було в діяльності цієї галереї, що, на мій погляд, все ж таки вартувало критики: це і певні концептуальні позиції, і певні дії, і багато-багато чого іншого. Приводу для критики було чимало і таку можливість мені завжди надавали. У вересні цього року у них проходила виставка, присвячена багатьом рокам існування фестивалю Non Stop Media. Фактично з 2006 року я цей фестиваль відвідую, я знайомий з митцями, які брали участь, з кураторами цього фестивалю. Куратор цієї виставки, замдиректор Муніципальної галереї Олесь Томах, мене запросив провести екскурсію цією виставкою. Чому я погодився? Ця практика виникла останніми роками і вона мені дуже імпонує: це практика запрошенного незалежного екскурсовода на вже існуючий проєкт. На виставці в Єрмилов Центрі влітку була виставка Харківської школи фотографії, наприклад. Мені це було цікаво тому, що цей предмет, те, що виставлялося на цьому проєкті, мені цікаво як фахівцю. Я з цим обізнаний. І звичайно попрацювати з аудиторією, яка б відвідала цю подію, мені було б цікаво. Але це був прикрий вчинок мій те, що я погодився.
Сергій: Чому?
Вікентій: Оскільки одразу був великий резонанс, люди були зацікавлені надзвичайно і в позитивному і, як виявилося, чомусь в негативному сенсі, але зацікавлені в цій події, щоб вона відбулася, існувала. Був анонс виконаний у відео форматі. Були люди, які прагнули мене побачити там. Але Муніципальна галерея далі починає маніпуляцію суспільною свідомістю і замовляє жовтій пресі під назвою Люк, яких я, до речі, теж багато років критикував, вірніше критикував тоді, коли вони існували, бо я б не назвав їх діяльність існуванням.
Сергій: Але ти давав їм якийсь коментар?
Вікентій: Це було пізніше. Це видання в особі своєї співробітниці починає буквально цькування моєї персони на майданчиках Instagram та Facebook. Це подається як приватні претензії і дуже багато людей починають на це реагувати, як і личить нашому суспільству з різних боків. Хтось з моїх ворогів там був, хтось мене звинувачує, хтось складає враження, що “боялися сказати, але так, ми з вами погоджуємося”. Багато людей було, які мене захищали, теж варто про це сказати. Забув сказати дуже важливу деталь, що “обурення суспільне” викликало бажання Муніципальної галереї скасувати екскурсію як недоречну подію. Я не сумнівався в тому, що провокація має бути. Я піддався, фактично погодився провести цю екскурсію. Якби я не погоджувався, то можливо вони шукали б інший спосіб мене якимось чином вразити. Доля вини моєї в цьому є. Я, не знаю як це українською буде, усыпил бдительность.
Сергій: Дякую за цей коментар, я не хочу глибоко в це заходити, бо мені здається там
було локальне звинувачення, але там було 6 людей без прізвищ і хотілось мати твій коментар. Якщо хочеш щось додати – це твоя особиста позиція. Можливо слухачам буде цікаво доповнити цю картинку.
Вікентій: Від тих давніх вже розмов залишився постскриптум через два місяці у вигляді публікації Люку, де Муніципальна галерея вже не стільки фігурує, як тоді. В цій публікації є 6 анонімних повідомлень про те, що люди мають до мене претензії. Це жінки, і оскільки це жінки, це подається таким чином, що оскільки я чоловік, то природа звинувачень жінки до чоловіка. В даному випадку, в маніпулятивній ситуації це виглядає як сексуальні звинувачення.
Сергій: Колеги казали, що це аб’юз, одні казали, що секс-скандал, ти кажеш те, що кажеш. Я чув деякі переживання знайомих пані, які казали, що вони переживали. Деталі я не розслідував.
Вікентій: Будемо відштовхуватись від того, що ми маємо 6 коментарів, що належать 5 жінкам. В цьому вже мені здається є велика доля маніпуляцій. В тексті цієї статті 6 коментаторок називаються шістьма різними жінками, а їх 5.
Сергій: Звідки ти знаєш?
Вікентій: Ці всі коментарі я читаю поміж рядків. Зараз поясню. Перші три коментарі (є такий інтернет сленг – баяни) – це плітки, які поширювались щодо мене в 2017-2018, навіть 2019 роках, тобто вони мають певне історичне підгрунтя. Це дві людини, одна є кращою подружкою керівниці Люка, інша – її колишня співробітниця. Це не є секретом, але чому цих людей роблять анонімними мені не дуже відомо. Це їхні плітки, вигадки, які вони щодо мене в такому більш приземленому сенсі мали.
Сергій: Це 2 коментарі з 5.
Вікентій: Це 3. А інші коментарі – це як вигадати для кількості просто з нічого. Там людина одна пише… Я б не назвав її своїм ворогом, але недоброзичливість її була публічною і теж досить тривалою. Це співробітниця Харківського університету, яка пише, що я її переслідував на одній якісь конкретній події. Це було в літературному музеї влітку минулого року. Я хочу сказати, що ця людина заважала мої інтелектуальній діяльності протягом багатьох місяців перед карантином. Протягом карантину ми з нею не перетиналися, а минулого року випадково. Я хотів запитати, маючи таку нагоду, що вона проти мене має. Якщо це сексизм, якщо це аб’юз або газлайтинг, то напевно ми по-різному розуміємо визначення цих слів. Якщо в мене є конфлікти з різними людьми, я їх прагну вирішувати одразу.
Сергій: Дякую за цей коментар. Можливо слухачам це буде цікаво і ця позиція буде також доступна в інформаційному просторі. Декілька питань додатково. Чи були в тебе конфлікти великі під час культурної критики? Як виглядає польова робота культурних критиків? Що там відбувається?
Вікентій: Насправді конфліктів відкритих у нас дуже мало, оскільки в нас суспільство до останнього часу було… є такий вираз – “тримати гарно міну при поганій грі”, тобто не помічати. Звичайно виникали речі, про які я дізнавався, але це обмежувалось виключно хейтом у соціальних мережах. Я на цей хейт не реагував.
Сергій: Кажуть, що у тебе немає соціальних мереж. З чим це пов’язано?
Вікентій: Це принципова позиція. Вона виникла багато років тому, я ніколи не брав участі в соціальних медіа, жодним чином не долучався, не прагнув долучитися. Для мене багато є причин чому це так, але я міг би сказати, що і критикою я б теж не займався в цьому форматі.
Сергій: В соціальних мережах, маєш на увазі?
Вікентій: Так. Мені здається, що це зменшує рівень висловлювання. Наявність висловлювання в цій площині зменшує його вагомість.
Сергій: Як ти моніториш події, на які потрапляєш? Більшість з них в соціальних мережах. Може в тебе є якийсь секретний Facebook, де ти дивишся на це?
Вікентій: Секретного Facebook чи інших соцмереж я не маю, скільки в цьому потреби поки не вбачав. Можливо колись така потреба буде. Як сказано в романі Булгакова, є добрі люди, які мені допомагають. І цих людей, на щастя, декілька.
Сергій: Тобто, у вас якийсь свій “клан”?
Вікентій: Це не “клан”, це люди (я їм за це вдячний), які мені технічно допомагають саме в процесі моніторингу. Вони знають, що мені цікаво, що мені має бути потрібно, інколи я їх прошу безпосередньо.
Сергій: Може це якісь інші піарники просто?
Вікентій: Ні, це не піар. Від того, що я відвідаю подію багато не зміниться. Ще такий є момент: коли я відвідую одну подію, то зазвичай я можу дізнатися на цій події про інші. Тобто наявність в публічному просторі і породжує інформацію. В цьому сенсі бути заручником Facebook чи чогось іншого не виникає потреби, коли ти тримаєш постійно руку на пульсі безпосередньо.
Сергій: Зрозуміла історія. Ще цікаво зрозуміти про твою подальшу діяльність. Я чув, що ти дослідник, викладаєш та вчишся на аспірантурі чи закінчив в Академії дизайну та мистецтва. Розкажи, що відбувається в науковому форматі.
Вікентій: Насправді науковій пік мого життя дуже скромний в тому сенсі, що він не має особливо виняткової відмінності. Маю на увазі формальної. Не те, що я досліджую, а як це виглядає на тлі інших людей цим же зайнятих. Я закінчив аспірантуру вдало, але, на жаль, це було декілька років тому і не лише карантин, а й певні більш суттєві для цієї галузі обставини поки що заважають моєму кандидатському захисту, після якого я би міг отримати певне зрушення в кар’єрі. Я викладаю, я постійно прагну до просвітництва. Для мене існують декілька окремих світів, які майже не перетинаються, і моя викладацька діяльність майже не перетинається з діяльністю критика, з діяльністю лектора. До речі, це свідома позиція. Я не поважаю, а інколи засуджую своїх старших колег, які роблять таку річ: вони запрошують на свої лекції публічні своїх же студентів та аспірантів. Тобто якщо на таку подію потрапити, то видасться, що 95 відсотків аудиторії – це люди, які вимушені були там з’явитися, не мали можливості відмовити на персональне запрошення. А якщо люди не відвідують цю лекцію, то не отримують залік. Я знаю таку людину, яка саме таким чином дуже активно багато років поспіль займається.
Сергій: Це таке відбувається в Академії Дизайну?
Вікентій: Ні, це, на щастя, людина з іншого вищого навчального закладу, але ця людина проводить лекції і постійно саме в такому форматі масовку організовує.
Сергій: Ще питання передостаннє. Мистецькі критики у Харкові ще є?
Вікентій: Звичайно є. Їх дуже мало в галузі образотворчого мистецтва.
Сергій: Можеш представити декілька прізвищ? Я або не знаю, або реально не відслідкував хто ще є.
Вікентій: Насправді якщо вважати критику незалежною справою, то таких критиків, на жаль, не багато. Про мистецтво пише чимало людей, але так висловлюючи власну позицію щодо мистецтва і не будучи при цьому ангажованим тими чи іншими колами мистецькими, таких людей не багато. Я назвав би лише одну таку людину щодо образотворчого мистецтва – це Андрій Корнєв і його газета ПроАРТ. На жаль, ця газета не існує в друкованому вигляді вже тривалий час, але в електронному форматі її можна зустріти. В цьому році 10 років виповниться цій газеті восени здається.
Сергій: Тобто ти можеш одного критика рекомендувати?
Вікентій: Так. Є люди фахові, але не незалежні, ангажовані певними інституціями, які займаються популяризацією мистецтва в письмовій формі чи лекційній, чи якійсь іншій. Те, що вони ангажовані, і що вони відверто набивають ціну тому предмету, про який мовлять, а мовлять вони виключно про свій предмет, зменшує їх вагу як критиків. Хоча часто їх позиція може бути поданою в критичному аспекті. Ці люди пишуть лише про те, чим займаються як куратори, як менеджери. В цьому сенсі звичайно вони критиками не можуть називатись. Хоча про мистецтво люди пишуть. Останніми роками зросла (через розвиток напевно соцмереж) кількість людей, яких можна назвати блогерами. Це дуже активні люди, які пишуть про мистецтво. Їм, на жаль, бракує фаховості і часом це просто емоційна реакція. Деякі речі, зрозумілі для фахівця, просто не помічаються. За цією емоційністю губляться інколи речі, те, що називали раніше секретом Полішинеля, люди не знають це і дуже викривлено подають картину, свідомо і щиро відреагувавши на щось. Я б не дуже радив до цих людей прислуховуватися, оскільки оця обмеженість є дуже шкідлива насправді.
Сергій: На цій не дуже оптимістичній ноті, але яка відкриває масу потенціалу, будемо закінчувати. Дякую тобі за розповідь. Сподіваюсь, наші слухачі будуть краще розуміти, що таке мистецтвознавство, як воно працює, які в нього є напрямки. Дякую тобі за те, що прокоментував останні події, які були пов’язані з твоєю діяльністю і взагалі з процесами в Харкові. Запрошую наших слухачів коментувати, ставити питання, пропонуйте наступних гостей, теми для наших подкастів. Сьогодні у нас був Вікентій Пухарев, мистецтвознавець та критик з міста Харків та України. Дякую всім.
Вікентій: Дякую.
Це був подкаст Gwara Talkz від Gwara Media. Прошу вас поширити і поділитись зі своїми друзями, ставте нам зірочки на платформах, де ви слухаєте. Нагадую, ми доступні на всіх платформах, на Apple Podcast, Google Podcast, Anchor та, звісно, на сайті Gwara Media. Очікуємо на наступні зустрічі. Якщо у вас є ідеї, кого можна запросити на наш подкаст, пишіть нам в Інстаграм, усі соцмережі, на нашу пошту, ми завжди будемо раді. Це був Сергій Прокопенко, до наступних зустрічей, скоро побачимось і почуємось.
Текст розшифровано Євгенією Міхаілідіс в рамках волонтерської програми Gwara Media
Цей подкаст є видом матеріалу, що не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Gwara Media» може не збігатися з точками зору гостей. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
