Фотографиня Евеліна допомагає українським біженцям з перших днів повномасштабної війни. Замість об’єктива носить коробки з гуманітаркою. Дівчина днями сортувала і видавала речі, які приносили поляки для потреб українців у Мультикультурний центр для іноземців в Кракові.
Ми розпитали Евеліну про те, як поляки сприймають війну сьогодні, чи змінюється ставлення до українців і поведінка самих українців у Польщі на третій місяць кривавого вторгнення рф.
— Чому ти вирішила допомагати як волонтерка?
Я побачила, що моя колежанка з України (здається, це був другий день війни) поділилася в Instagram сторіс про те, що потрібна допомога в українській книгарні-кав’ярні, де люди приносили речі для України. Я навіть не замислювалась — одразу пішла. По-перше, у мене багато друзів з України. По-друге, я завжди була соціально активною.
— Чим саме ти займалася?
У перший день був хаос. Пункти допомоги тільки впорядковувалися. Люди приносили все, що могли: цукор, їжу, підгузки, одяг тощо. І все це було кинуто на купу, яку треба розбирати та пакувати.
Коли там робота закінчилася, мене відправили на склад Мультикультурного центру, де краків’яни приносили речі, їжу, косметику та інше для біженців. Я їх сортувала.
Мені пощастило, я живу близько, тому час від часу приходила і питала, чи не потрібна допомога (на початку не було графіка чергувань, охочих допомагати було багато). Приходила щодня або через день.
— Як змінювався процес роботи, надання допомоги з часом?
Спершу проблема була у відсутності полиць — все валялося. Ми намагалися складати косметичні засоби в одному місці, а одяг — в іншому. Одягу було стільки, що він займав найбільше площі й швидко сортувати було практично неможливо! Коли почали приходити люди з України і ми мали дати те, чого вони потребували, ми не знали, що на тих купах речей. Це був просто хаос.
Згодом хтось придбав для складу полиці. Відтоді допомога українцям з кожним днем ставала кращою, більш організованою: волонтери знали, де що.
— Як себе поводилися люди, які приходили за допомогою?
Ті, з ким я мала контакт, були замкнутими й наляканими. У мене таке враження, що їм було навіть соромно, що доводиться просити елементарні речі.
Всі були привітні, але між нами відчувалася стіна. Вони не знали, як себе поводити.
Хоча згодом людей стало більше, вони почали розмовляти між собою в черзі, поводитись сміливіше. Спочатку черги тягнулись до половини вулиці. Це були сотні, можливо, близько тисячі людей на день.
— Чи завжди вистачало речей?
Спочатку ми перевіряли паспорти: чи дійсно людина перетнула кордон після 24 лютого [можливість отримати допомогу також надає документ з консульства України в Польщі — прим. ред.]. Далі люди брали, що хотіли. Ніхто не брав сто зубних щіток, звісно, проте інколи косметики не вистачало. Організатори просили казати людям, щоб не брали надміру.
Коли центр почав оголошувати щодня потреби, стало легше. Адже на початку люди приносили все, що мали, або те, що лише вважали потрібним.
— На сторінці Центру у Facebook бачила коментар-обурення, мовляв, для чого біженцям креми для обличчя, кондиціонери чи станки для бриття, це ж не конкурс краси. Що ти думаєш про це?
Я рідко заходжу на Fb, але коли це трапляється, мене часом лякає, що люди пишуть там у коментарях. Найбільше мене здивувала ситуація з наметом біля Головного вокзалу, де біженцям дають теплу їжу.
Люди писали “чому цей намет має стояти прямо перед вокзалом, навіщо туристам дивитися на бруд, біженців?”. Не вкладається в голові, що для когось це проблема.
Я намагаюся подібних речей уникати, мене це дратує і психологічно обтяжує. Помітила, що люди змінюються, коли мають контакт з біженцями віч-на-віч. Проблеми з кремами чи наметами мають ті, хто спостерігають за ситуацією з екранів та намагаються не контактувати в реальності.
— Як ти емоційно справлялася з тим, що відбувається? Що відчувала?
Одного разу я побачила на вулиці жінку: вона підходила до перехожих, але всі їй відмовляли. Я запитала, що в неї за проблема. Вона розмовляла українською. Усі, кого жінка запитувала, хитали головою, казали, що не можуть допомогти, бо не знають мови.
Я трохи вчила російську, якось почала з нею комунікувати. Їй потрібно було зробити фото на документ. Ми пішли до фотографа, який був за рогом. Я припустила, що жінка може не мати грошей. Чесно, я б навіть почувалася погано, якби вона сама мусила заплатила за це фото.
Я сказала фотографу, що пані з України, їй потрібна фотографія на документи і що я оплачу послугу. Чоловік сказав, що заплатить половину, а я — решту. Жінці хтось на картці написав, яке фото їй потрібне. Коли вона побачила, що я розраховуюсь — почала плакати. Мені було так прикро від того, що я роблю таку безглузду крихітну річ, а вона від цього розчулилася. Ми обнялися, я написала їй, куди йти, бо вона виглядала зовсім загубленою. Це був момент, коли я випустила емоції у фотопункті.
— А на складі?
Там не було часу думати про щось подібне. Пам’ятаю ситуації, коли мені було дуже шкода.
Наприклад, якось я шукала куртку для хлопця 15-16 років. Він був наляканий, йому було некомфортно приходити сюди, щоб хтось йому щось дав. Як на зло, всі куртки мали протерті рукава чи були вже зношені. (Звичайно поляки приносили теж дуже круті речі — нові куртки, спальники, ковдри, хорошої якості, брендовані, але це винятки).
Я намагалася знайти йому куртку, в якій він не соромився б вийти. Ходити в куртці з дірками — це не мрія підлітка. Перерила всі пакунки і знайшла йому хорошу куртку.
Були неприємні ситуації, коли хочеться дати найкраще, а іноді не можеш і треба віддати те, що є. Старші це розуміють, а підлітки — не завжди.
— Як ти сьогодні бачиш війну між росією та Україною?
Жодного разу я не плакала під час усіх своїх днів допомоги на складі. Але якось їхала потягом з Варшави до Кракова. Українці стояли в коридорі і там панував пригнічений настрій. Поляки сиділи, адже вони заплатили за місце, а воєнні біженці з України їздили безкоштовно, тому зазвичай залишались в коридорі.
Ми були в купе, а люди з України чи то присідали, чи то сиділи на підлозі в проході.
Прямо навпроти мене тоді в купе їхала дівчина, полька, займалася своїми справами. Для мене це була метафора всієї ситуації: ми в такій бульбашці, а війна їде з нами коридором.
Українці в цьому проході були для мене своєрідним коридором до війни, ніби і я торкнулася її. Вперше війна стала для мене відчутною.
У проході сиділа гарна жінка. Їй вдалося розмістити дітей на вільних місцях, а вони з сином років 14-ти стояли. Українка подорожувала з похідним ліжком, що займало половину проходу, їй доводилося весь час підіймати його, коли на вокзалах заходили люди. Я запропонувала їй поставити ліжко під сидінням у нашому купе.
Мій друг сидів біля вікна, яке розділяло нас і коридор. Він гортав новини з України та показував мені жахливі фото. Раптом я помітила, що цей 14-річний хлопець, який, мабуть, вже деякий час не мав зв’язку чи інтернету, прилип до скла і дивиться. Він розуміє, що це новини з його країни. Я бачу жах на його обличчі і кажу другові: негайно вимкни, а він продовжує гортати. Двері були трішки відчинені, тому я не пояснювала нічого: боялася реакції підлітка.
Згодом я шепнула другові на вухо, що ми переглядаємо не самі. Підліток сів на сидіння у проході. Відвернувся від матері. Було вже темно. У склі я бачила, як з його очей летять сльози.
Його підірвала інформація, яку вдалося похапцем побачити у телефоні мого друга.
Тоді я годину плакала у цьому купе. Моя байдужа сусідка теж. Я дивилася на бідолашну матір, вона заспокоювала сина словами “люди точно нам допоможуть, все буде добре”.
Сьогодні до складу за допомогою й досі приходять українці. Потреби в них такі самі.
Тепер трапляється, що полиці у пункті пусті. Поляки поволі вичерпують свої заощадження. Волонтерству останні тижні вже ніхто не присвячує дні і ночі — люди повернулися на роботу. У графіку — прогалини.
З’являються історії чи то радше плітки про нескромну поведінку українців. Ті, які тут освоїлись, питають, чому немає пармезану на складі з продуктами.
Поляків теж дивує, що тепер, коли тривоги трохи вщухли, а війна далеко, українці сваряться у черзі. Наприклад, молоді мами з України курять айкоси. І починаються розмови: вони стоять за безкоштовними продуктами та речами, проте знаходять гроші на стіки.
Поляки хвилюються, чи справді допомагають нужденним. Звісно, це лише окремі історії волонтерів, адже люди різні, а війна загострює і добрі, і погані людські якості.
Читайте також наш матеріал Допомога українцям у Польщі: ініціативи Кракова.
Фото: Себастіян Нич
Спілкувалась Христина Гарбіч
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
