У Слатиному, селищі за 13 кілометрів за кордону, збирають у мішки хліб для маломобільних та літніх людей і тих, кому не стає сил доїхати. Потім його везуть у Козачу Лопань. Туди гуманітарна допомога не доїжджає через географічну близькість до Росії.
«Дівчата з паспортами, своїми та інших [односельців — ред.], приїжджають, забирають та відвозять [гуманітарну допомогу — ред.]», — розповідають місцеві. Без документів, говорять вони, фонди допомогу не надають.
Життя в Козачій Лопані, розповідають люди журналісткам Ґвари, давно організоване «по прізвищах»: гуманітарна допомога розподілена завчасно, усі знають, кому що треба. Сідають у транспорт разом, їдуть теж разом, діляться всім, що мають, привозять пенсію тим, хто залишився вдома. Навіть собака з Козачої «приїхав» по гуманітарку в Слатине — він не покидає тих, хто не покинув його.
Ми поспілкувалися з жителями й жительками Козачої Лопані у Слатиному, щоб розповісти, чому вони залишаються, як організовують побут без інфраструктури й справляються з постійною російською загрозою.
«Люди пропадуть без людей»
«Нам кажуть: “Виїжджайте, ви ждуни”. Ми не ждуни. Ми там народилися. І я забезпечена. У мене пенсія хороша, в мене все є. Та я не можу покинути бабів і дідів. Бо їм все треба. Я вчора сумку лік везла [зі Слатиного — ред.]», — каже пані Людмила. Вона формує списки людей, що залишаються у Козачій Лопані, організовує передачу гуманітарки.
За її словами, у селищі нині мешкає понад 600 мешканців, хоча офіційно влада фіксує 489. Понад сотня дворів заселена. Гуманітарну допомогу надають, але частина мешканців не «підписується» на неї офіційно: хтось боїться через пережиту російську окупацію, інші — через мобілізацію.
Оксана й Наталя пояснюють, що не переїжджають з Козачої Лопані, бо не мають грошей винаймати житло.
Наталя працює в лікарні прибиральницею, її зарплата — 5 тисяч гривень. Вона їздить у Слатине раз на чотири доби та платить за поїздку туди й назад 300 гривень. Як на залишок платити оренду, вона не знає.
Оксана каже, що навіть якщо знайде роботу, так само не вистачатиме коштів на оренду. Тримаються за своє — за город, консервацію, власну землю: «У нас це є на будь-яку хвилину».
Микола і Віра теж приїхали в Слатине за гуманітаркою. Обом по 60 років. Удома частіше за все вони ховаються в погребі. У вільний час Микола читає газети, книжки, дивиться стрічку новин або фільми, якщо вдається знайти інтернет. Гуляти селом вони не можуть через дрони — тричі потрапляли під них. Почати нове життя в іншому місці, каже Микола, фізично і морально неможливо.
«Був би молодим. Десь би поїхав, щось би робив би… А в 60 років куди? На роботу хто мене візьме? В мене ревматизм і радикуліт… Сьогодні я вийшов, а завтра в мене спина болить. І роботодавець мені скаже: “А чого ж ти тоді прийшов?” Просто не хочеться підводити», — говорить він.
Часто у літніх та маломобільних людей у Козачій Лопані немає дітей, тому про них піклуються сусіди. Хто має дітей, ті покладатися на них не хочуть. Наталя говорить: «Чим мені син поможе? У нього теж дві хати розбиті — у Цупівці та Харкові. Він працює рятувальником у Дергачах. Чим він мені поможе сам? Йому б хто допоміг. У нього теж сім’я, двоє дітей».
Розповідає, що у селищі також залишилося дуже багато тварин. У одній жительки вже 14 котів і шість собак. Вона каже, що не може лишатися осторонь. Інших тварин, які лишаються на вулиці, жителі селища годують як можуть.
«У нас є бабуся, вона 37-го року народження… Вона не підніметься, не сяде навіть в машину… І таких мешканців залишилося в селищі відсотків 50 точно», — каже староста Козачої Лопані Людмила Вакуленко.
Вона додає: «Спочатку вони казали що не виїжджають через тварин, тепер — кажуть, що не можуть кинути людей, які не підуть. Якщо собаки, може, щось знайдуть і з’їдять, то люди просто пропадуть без людей».
Зима без газу
Люди в Козачій Лопані самі підтримують інфраструктуру селища. Кажуть, деінде, хоч і слабке, але зробили світло своїми силами. Десь відновили пошкодження після обстрілів. Воду беруть із колодязів і колонок. При цьому всі продовжують платити комунальні послуги, щоб не мати заборгованостей.
Газ у селищі вимкнули наприкінці вересня 2025 року, за словами мешканців, без попередження.
Людмила каже: «З газом і світлом — з усім можна допомогти, а нас навпаки лишили. Нам до Росії йти, чи що? Куди нам йти?». Наталя додає, що цьогоріч обстрілів було менше, ніж торік, а газ у 2024 не відключали.
Староста Людмила Вакуленко сподівається, що газ ще відновлять: «Треба говорити з керівниками газової служби… щоб уже точно поставити всі крапки над “і”. Але я ще сподіваюся, що щось зміниться. Може хоча б трошки затихнуть [обстріли — ред.], щоб фахівці змогли пустити нам газ».
Ми запитали у Харківської обласної військової адміністрації про ситуацію з газом в Козачій Лопані. ХОВА, посилаючись на філію ТОВ «Газорозподільні мережі України», повідомили, що протягом серпня-жовтня 2025 року інтенсивність російських обстрілів селища зросла. Обстріли сильніше пошкодили об’єкти газорозподільної системи в зоні дії газорозподільчої станції Слатиного, особливо у самій Козачій Лопані.
Окремо зазначили, що ситуація з транспортним сполученням навколо селища залишається небезпечною.
Територія Дергачівської громади входить до переліку територій можливих бойових дій, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій від 28 лютого 2025 року. У таких умовах, написали нам з газорозподільних мереж, підприємство зобов’язане враховувати ризики для життя працівників. Саме через небезпеку для персоналу харківська філія тимчасово припинила розподіл природного газу до низки населених пунктів, зокрема до Козачої Лопані.
Відновлення газу можливо лише за умови «вільного та безпечного доступу фахівців до селища».
У жительок Козачої інший погляд на небезпеку в рідному селищі. «Є вулиці, де постійно дрони літають, а є такі, де люди ходять. А до нас не приїжджає ніхто», — розповідає пані Людмила. По вцілілих вулицях, вважають мешканки, можна пустити газ.
«До нас не приїжджає ніхто»
Староста Козачої Лопані Людмила Вакуленко погоджується, що пів тисячі людей у селищі знаходяться в надзвичайно важких умовах.
Говорячи про відсутність газу, жительки розповідали, що дров чи балонів їм ніхто не завіз. Староста розповідає: дрова на опалення дали, але привезти їх в Козачу ніхто не може. Олександр, який отримав гроші на дрова в Слатиному і планує купити їх, говорить, що 90% людей з Козачої теж отримали гроші. Ті, хто не змогли, каже, не мають документів або їм ніколи цим займатися.
«Буржуйки є, щось топимо, якось гріємось, — розповідає Вакуленко. — Паливо на зиму — найскладніша тема… Там нема жодного магазину, аптеки, медицина взагалі відсутня. Карета швидкої допомоги ще може доїхати до села Нова Козача, а до селища Козача Лопань — ні».
Жительки розповідають, що багато хат у Козачій не пристосовані під пічне опалення — люди мерзнуть, слабшають, хворіють. За ліками треба їздити, але не всі, хто того потребує, має на те ресурс.
«Сьогодні чоловік прийшов, хотів їхати [у Слатине — ред.]. Він колотиться, труситься, в нього температура. Куди він поїде? Йому 59 років. Він глухий, не балакає. Ми його забезпечуємо, бо ми його розуміємо», — розповідають вони.
У Слатиному ми також познайомилися з сорокарічним Сергієм. Він став «швидкою» для своїх односельців. Розповідає, що з підручних деталей зібрав мотор для мотоцикла із візком, навчившись цього з інтернету. Тепер в ньому він возить усе: гуманітарку, хворих, поранених від російських атак. Іноді — загиблих.
До війни Сергій працював копачем могил, а зараз його робота — рятувати життя. Він розповідає, що хоч і боїться російських дронів, які, бувало, за ним ганялися, продовжує їздить й допомагати сусідам і близьким. Сьогодні він приїхав з Козачої зі своєю матір’ю. Вона пережила інсульт. Їй Сергій також возив ліки зі Слатиного.
Поліція в селище теж не їздить, кажуть люди, і цим користуються місцеві мародери. У Козачій їх називають «алкашами», бо ті нібито здають за гроші крадене і купляють спиртне. Говорять, що коли поодинокі господарі розбитих хат повертаються в Козачу Лопань, то знаходять зниклі мотори в холодильниках, вирвану проводку, розібрані прилади.
Захисту від них жодного, говорить Оксана: «Якщо мародеру морду набити — він поїде до Дергачів заяву писати. Ти будеш ще і винуватий».
Зв’язку практично немає, тому замість дзвінків у селище просто ходять один до одного в гості. Дні проходять у городах та в дрібних побутових роботах. Говорять, що кожен ранок починається однаково: хто має худобу — годує її; дехто носить миски котам і собакам, що залишилися без господарів.
Буденна небезпека
Для жителів дрова — це тепло й можливість приготувати їжу, але дістати їх самотужки важко. Люди розповідають, що збирають гілля та залишки дерев, де вдається, але в ліс майже ніхто не ходить.
Його росіяни замінували ще під час окупації, у 2022 році. Коли українська армія деокупувала селище, сапери пройшли лише по житлових вулицях, а ліс так і залишився небезпечним. Місцеві говорять, що про вибухівку у дровах вони не чули, але міни-пелюстки по селищу росіяни розкидали.
Удень також з’являються дрони. Мешканці кажуть, що легко визначають українські й російські за звуком та поведінкою. Вірять, що російські «розвідники» точно знають, хто в якій хаті живе.
Пані Віра плаче, згадуючи 20 серпня минулого року: «У мене загинув чоловік, дрон в машину нам попав. У нас було п’ять людей в автівці, ми приїхали за гарячими обідами у сусіднє село. І ми похоронили його в Новій Козачій. Бо до Козачої Лопані ніхто не став їхати».
За цей рік у Козачій Лопані загинули десятки людей. Поховання відбувалися під обстрілами або в проміжках між ними, коли можна було виїхати хоча б на кілька кілометрів.
Для людей з Козачої загроза російських дронів давно стала рутиною, хоч і не припинила лякати. Жінки, з якими ми спілкувалися, розповідали, що у підвалах від обстрілів не ховаються. Людмила каже: «Набулись в підвалах під час російської окупації».
Партизан
Через окупацію пройшли усі наші співрозмовники. Російське повномасштабне вторгнення застало їх зненацька — на початку в селищі не було навіть хліба. «Через два місяці почали завозити гуманітарку, тільки вже та сторона [російська — ред.]», — розповідає Людмила.
ЇЇ односелиці згадують перевірки телефонів, закопані карти пам’яті, переховування від росіян, заборону виходити на вулицю.
«У мене в погребі вісім людей жили. Ми там всі спали, на стелажах з картоплею… Бабуся 80 год, два інваліди після інсульту», — каже Людмила.
Олександр передав українським військовим координати російських позицій під час окупації.
У місцевій адміністрації його називають героєм: «Завдяки цьому вдалося нашим військовим знищити значну кількість особового складу противника і техніки».
Олександр почав передавати координати у перший день повномасштабного вторгнення. Спочатку зв’язувався з другом із Золочева, який зараз у війську, потім — з українськими прикордонниками. Зв’язку в селищі не було, тож доводилось виходити на відкриту місцевість, щоб його ловити.
В окупації, говорить Олександр, було дуже тяжко — росіяни зробили з селища концтабір. На запитання про мотивацію допомагати війську відповідає: «Я патріот України». Коли запитуємо, чи страшно було працювати проти росіян: «У моєму віці вже й стидно боятися».
Зараз він доглядає трьох бабусь, які живуть без світла і газу поряд з Росією. Жити в Козачій лячно через російські дрони, але залишити старих, як і багато його односелиць, він не хоче. Щодня він також їздить годувати свою собаку до зруйнованого дому. На пошкоджені обстрілами вулиці Олександру дивитися боляче.
Олександр не впевнений, що залишиться, якщо росіяни окупують Козачу Лопань вдруге. Каже, що росіяни його знають. Однак він готовий продовжувати допомагати військовим.
«Ми їм устроїм»
«Якби ви глянули на наше селище до війни — таке красиве було, у квітах та деревах, — розповідає староста Козачої. — Зараз болить за це все. Не селище, а марево якесь страшне… Але хочу оптимістично сказати: ми все одно повернемося, і відбудуємо, і посадимо квіти, все це зробимо. Але зараз там залишаються люди, яким допомогти треба».
Поряд зі своїм мотоциклом і односельцями, збираючись назад в Козачу Лопань, Сергій каже: «Війна не закінчиться, поки Путін не здохне. А там переговори — не переговори».
На рожевому рюкзаку Наталії — маленький синьо-жовтий прапорець. Вона показує його з гордістю. «Так ми і їздимо з роботи та на роботу. Хай дивляться розвідувальні дрони. Хай спробують тільки тронути, ми їм устроїм».
Її односелиці сміються разом із нею.
Привіт, я Анна, авторка цієї статті. Після того як ми з колегою Поліною Куліш поспілкувалися з мешканцями Козачої Лопані, росіяни вдарили по Слатиному FPV-дронами на оптоволокні. Ми розповідаємо історії тих, хто живе у ще більшій небезпеці. Підтримуйте нашу репортажистику і підписуйтесь на спільноту Ґвари.
Фото обкладинки: Наталя з Козачої Лопані / Ґвара Медіа, Поліна Куліш
Читати також
- «Купʼянськ — це дорога в один бік»: волонтер про евакуацію з міста, яке намагається захопити Росія
- Демонтаж модульного містечка для ВПО у Харкові: раптовий для мешканців, довгоочікуваний для посадовців. Розбираємося в ситуації
- Життя на кордоні з Росією, відновлення та замах на вбивство: інтервʼю з начальником Дергачівської МВА
