Вранці 18 серпня 2025 року п’ять російських безпілотників вдарили по житловому будинку в Індустріальному районі Харкова. Рятувальна операція тривала понад добу. Посеред невеличкого дощу і незвичної для кінця літа сірості рятувальники шукали живих під уламками бетону та пилу.
Російські дрони вбили сімох людей. Серед них — сім’я Серга-Морозових, яка мешкала на п’ятому поверсі. Здавалося, майже всі дрони були направлені на їхню квартиру — від неї не залишилося нічого.
Загинули 45-річний Руслан Серга, 38-річна Тетяна Морозова, 16-річний Артем, півторарічна Мія та 57-річна Галина Чернишова. Пані Галина, мати Тетяни, приїхала напередодні вихідних, аби допомогти з малою дитиною. ЇЇ тіло і тіло Артема витягнули з-під завалів й ідентифікували за ДНК.
Оксана, сусідка сім’ї, сказала журналістці Ґвари: «Чоловіка вибуховою хвилею викинуло з шостого поверху, а потім маму, дворічну доньку і сина 16 років. Молода пара, тільки купили квартиру, народили дитину тут, і не стало цілої сім’ї».
«У них не було шансів»
Світлана Анохіна, рідна тітка Руслана з Дніпра, якраз дійшла до гуртожитку для студентів, де працює вихователькою, коли їй зателефонувала сестра. Як почула новину, зайшла до кабінету й осунулась. Їй потрібно було побути на самоті. Поплакати.
У Людмили Серги, колишньої дружини Руслана, ранок 18-го почався з телеграм-стрічки. Вона впізнала район — Горизонт — і будинок, бо Поліна, їхня з Русланом донька, нещодавно надсилала звідти фото.
Коли з’явилося повідомлення про загиблих батька і доньку, Людмила відчула, що це саме вони. Вона зателефонувала куму Руслана Павлу, який жив у тому ж будинку. Той був в лікарні після того, як його витягнули з-під завалів, і не мав зв’язку із сім’єю.
«Через, мабуть, годину чи півтори подзвонила мені Таніна рідна сестра, Оля, і сказала, що всі загинули. І, Руслан, і Мія, і Таня, і вся родина загинула», — говорить жінка.
Людмила одразу купила квиток до Харкова і весь день підтримувала доньку дзвінками.
Руслан зателефонував Поліні запитати, чи все гаразд, увечері 17 серпня, коли почалися перші обстріли. Уранці її розбудила мама і попросила подзвонити татові. Поліна не могла додзвонитися ні батькові, ні Тетяні. Потім побачила фотографії з місця прильоту.
«Знайоме вікно і все горіле, — говорить Поліна. — Я розуміла, що у них не було шансів [вижити, — ред.]»
Микола Серга, рідний брат Руслана, згадує, що того ранку йому зателефонувала сестра і сказала, що Харків бомбили і влучили в будинок Руслана. Що вся його сім’я загинула. Він не повірив, спитав: «Що ти верзеш?». Проте тривога не полишала. Уже під час роботи дружина подзвонила йому у сльозах та підтвердила загибель усіх.
«Я досі не вірю, що Руслана немає. Думаю, що він десь у Харкові й з ним просто не можна зв’язатися»
На похорон Микола не поїхав. Він попросив рідних сфотографувати Руслана в труні, але коли побачив це фото, відчув, що не може на нього дивитися. Його кум порадив видалити знімок, щоб не мучити себе, але Микола не зміг того зробити. Зберіг фотографію на старому телефоні, який тепер боїться ввімкнути. Він пам’ятає, як колись стояв біля труни матері й тримався до останнього, а потім, коли почали виносити, розплакався. Тоді зрозумів, що не кожен біль можна стримати.
«Будуть довго плакати очі»
21 серпня родину ховали. Десятки людей прийшли попрощатись — рідні, колеги, сусіди, друзі. Принесли багато іграшок маленькій Мії.
Руслан був військовим, та його побратими не змогли дістатися на похорон і напередодні віддали прощальний артилерійський залп на його честь. Кожен із родини Руслана плакав та тримався за його труну, намагався торкнутися до його рук або обличчя. Вони не вірили у таке горе.
Лідії Іванівні, тітці загиблого чоловіка, Руслан був як син, адже його мати та батько померли. Увечері перед російським обстрілом чоловік подзвонив їй та пообіцяв приїхати, щоб зробити ремонт.
«Не встигли навіть дитинкою тою натішитися. Слава Богу, що вони хоч раз приїхали. Він був хрещеним у свого брата двоюрідного, між їхніми дітками різниця — місяць», — розповіла двоюрідна сестра Руслана Оксана.
Олена, жінка Миколи, приїхала на поховання замість нього. Розповідає, що навіть не встигли познайомитися з Танею та побачити Мію вживу — спілкувались лише по відеозв’язку.
«Руслан завжди називав мене улюбленою родичкою. Казав, що приїде в гості. Він дуже любив своїх дітей, для нього це було найголовніше в житті», — згадує Олена.
Однокласники Артема та друзі стояли біля його труни до останнього. Рідна сестра Тетяни, пані Ольга, не відходила від її хреста. Тетяну поховали серед її батьків — Галина, її матір, загинула з нею того ранку. Колега з ринку, де Галина працювала, казала, що вона була добра й хороша. Ледь вимовляла слова крізь сльози.
«У них — Руслана, Тані, Артема, Мії, пані Галини — вже нічого не болить. А в нас ще довго буде боліти душа. І будуть довго плакати очі», — говорить тітка Руслана через тижні після поховання. Називає загибель сім’ї невидимою раною, з якої кров тектиме все життя.
До і під час війни
Руслан родом із Миколаївки на Чернігівщині. Жив у Харкові, працював водієм — з того часу, коли дід показав йому, як кермувати трактором, його життя було пов’язане з машинами.
Руслан і його колишня дружина Людмила прожили разом близько 18 років, розписалися у 2005-му. Їхній донці, Поліні, зараз 17. 2022-го пара розлучилася, і Руслан почав жити з Тетяною Морозовою. Через два роки у сім’ї з’явилася Мія.
З початком російського повномасштабного вторгнення Руслан перевіз Людмилу й Поліну в свою безпечнішу квартиру на першому поверсі поряд з укриттям — вони жили на десятому. Згодом він допоміг їм виїхати за кордон.
«Чесно, я не очікувала такого вчинку. Він нас не кинув, відвіз на поїзд, посадив», — каже Людмила.
Тетяну й Артема, її сина, Руслан також відвіз на захід України і майже відразу долучився до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. У 2023 році його демобілізували за станом здоров’я.
Згодом у пари народилася донька Мія. Родичі кажуть, що Руслан дуже пишався купленою новою квартирою. У першій квартирі, яку він свого часу теж довів до ладу сам, залишилася жити Поліна. Саме це й уберегло її тієї ночі.
Сім’я — найдорожче
Рідна тітка Руслана, Світлана, називає свою сім’ю джерелом усього світлого і теплого. Коли в її сестри Ганни, мами Руслана, «не склалося життя», виховання хлопців лягло на плечі дідуся Івана й бабусі Антоніни.
Діду Іванові зараз 94. Через його вік рідні вирішили поки що не розповідати йому про загибель онука з родиною — кажуть, не хочуть другого поховання. Тож чоловік досі чекає.
«Я у свого 94-річного батька по телефону питаю, “Чим займалися сьогодні?”, а він: “Я сушу кришені”. У нас називають так сушку, сушені яблука. Я кажу: “А для чого ви їх стільки сушите?”, а він мені: “Русік просив. Він любить і він приїде за картошкою, я йому готую”», — розповідає пані Світлана.
Коли батько її питає, чому внук йому не дзвонить — вона не знає, що сказати. Інша рідка тітка Руслана, пані Лідія, важко приймає втрату. Світлана каже, вона «досі телефонує Русланові щодня».
Світлана згадує Руслана як першого сина, першого внука, першого племінника. Родина, каже, пестила його «як квітку в палісаднику»: він був веселий, співучий, дуже сімейний.
Матері Руслана, пані Ганни, не стало у 2012 році — вона хворіла на рак крові. Для нього та його молодшого брата Миколи це була важка втрата. Однак у них велика родина: дві рідні тітки, дядько, багато двоюрідних братів і сестер. Вони підтримують одне одного — між собою навіть хрестили дітей.
Після школи Руслан деякий час працював на Чернігівщині, але потім поїхав служити у Харків — і це місто стало для нього рідним.
Про Харків Руслан говорив часто і з любов’ю, постійно родичів запрошував приїхати. Світлана пригадує, як племінник питав її: «Яке місто краще — Харків чи Дніпро?» Для нього відповідь була очевидною.
Через це Руслана і поховали в Харкові. Світлана пояснює: тут загинула його сім’я, тут живе його дитина. Додає: «Місто, яке він любив, — це місце, де він має спочивати».
«Тато з великої літери»
Людмила описує Руслана як веселу, «гостру на язик», але справедливу людину. Він любив рибалку, річку, виїзди на шашлики, Карпати й море. На роботі його поважали, друзів було багато. Коли в неї не клеїлася власна справа, Руслан казав: «Плохому танцору все мішає». Для Людмили це перетворилося на життєвий стимул. Зараз вона робить «солодкі букети» із зефіру — каже, що без його підтримки вона б здалася.
Менш ніж за місяць до загибелі Руслан написав їй повідомлення і попросив пробачення за розлучення, побажав щастя і додав, що можливо, не доживе до наступного року. Людмила не може пояснити, чому він так відчував. Каже лише, що в останні тижні Руслан поспішав доробити ремонт у кімнаті Поліни — привозив матеріали, працював.
«Вони останнім часом кожні вихідні їздили гуляти втрьох — Руслан, Поліна та Мія. То на річку, то в парк Шевченка гуляти. Він дуже любив дітей, дочок своїх дуже. Був гарним татом. Татом з великої літери. Він не розділяв там, то старша, то менша. Він їх однаково любив», — каже Людмила.
Поліна згадує походи в кіно й боулінг з татом, фільми «Форсаж», які разом дивились, любов до машин. Тепер вона теж хоче навчитися водити. Як ходили разом на матч «Металіста».
«Він міг підколоти по-доброму і завжди все в жарт переводив, — розповідає Поліна. — І ця риса передалась мені. Я простіше ставлюсь до життя: чим сумувати, краще якось більш позитивно. Дуже гарна риса, особливо в такий час, мені здається, це підбадьорює якось».
У неділю перед трагедією Руслан завіз їй продуктів на тиждень і дав кишенькові гроші — вона почала жити окремо цього літа. Ці деталі тепер — їхній останній спільний день.
«Вірний, чуттєвий, глибокий»
Брати Руслан і Микола росли без батька. Дід Іван їм, каже Микола, показував, що таке «чоловіча праця», навчив тримати молоток і кермувати, а бабуся Антоніна керувала грошима.
«Руслан на діда схожий, а я на бабусю — вона спокійна, — ділиться Микола. — Руслан шкоду любив робити. Не погану, просто любив весело та добре жити».
Руслан, каже Микола, був «організатором» сім’ї: приїде і всіх збере. Називає брата широкою душею — той міг і жартома підколоти, і щиро обійняти, і завжди віддавав останнє — «я бережу, а він усе віддасть».
З бойових Руслан завжди купляв подарунки племінникам і родичам, але не всім розповідав, настільки небезпечна його робота у війську. Миколі тільки сказав, що він водій і що снаряди допомагав переносити — потім йому оперували грижу. Уже після смерті Руслана Микола дізнався, що той ще й був на «нулі» та отримав поранення. Брат його оберігав і не хотів тривожити.
Планував Руслан дуже земні речі — купити автівку, збудувати дідові баню. Все для сім’ї та родини. Микола згадує: «Руслан завжди хотів об’єднати всіх, якось зустрітися, зібрати всіх. У нього немов була така кармічна задача».
Миколі брат був найближчою людиною — вірний, чуттєвий, глибокий. Перші дні після загибелі Руслана він намагався заглушити біль алкоголем і заспокійливими: «Всередині таке, наче немає сенсу в житті, немає нічого».
Коли померла їхня мати, Микола видалив її номер і згодом шкодував. Тепер не хоче повторювати цю помилку. Каже, навіть запитував у штучного інтелекту, як упоратися із цією потребою не видаляти номер. Той «порадив» написати останнє повідомлення, сказати все, що залишилося невимовним, а потім переписати номер на папір і зберегти. Микола визнає: можливо, колись так і зробить.
Зараз він продовжує працювати стоматологом у Дніпрі. Найбільше Миколі бракує можливості просто набрати Руслана й поговорити з ним. Зізнається, брат йому інколи сниться.
Обов’язок зберегти пам’ять
З Тетяною і Артемом Світлана познайомилась два роки тому, коли Руслан їх привіз у дідову хату на Чернігівщині. Розповідає, що Тетяна сподобалась всім і легко увійшла у сім’ю — допомагала у хатніх справах, прийняла Поліну. Артем був світлий, спокійний, ввічливий, і потоваришував з онуком Світлани Давидом. Руслан тоді катав усіх дітей на мотоциклі — вони були в захваті.
Сім’я племінника для Світлани завжди асоціювалася з любов’ю, людяністю, добротою.
Для Поліни Тетяна була радше подругою, а не «мачухою»: підтримувала і допомагала. Поліна завжди почувалася своєю у новій сім’ї батька. З Артемом вони найбільше спілкувалися за сімейним столом або за картами — він із Русланом навчили її грати в «дурня». Мію Поліна називає сонечком і згадує, як завжди поспішала до них першою, щоби побачити сестричку і тата.
Мію любила вся сім’я — Руслан постійно ділився з ними фото і відео маленької доньки. На останньому відео, яке отримав Микола, Руслан біжить за Мією і лагідно гукає — «я тебе дожену!»
Юлія, знайома Артема зі школи, дізналася про його смерть 19 серпня — їй написав спільний знайомий. З Артемом вони познайомились чотири роки тому. Під час великої війни переписувалися про безпеку, друзів, повсякденне — спілкування то згасало, то відновлювалося. У 2025-му Артем привітав її з Новим роком і перепросив за те, що пропадав, і вони почали спілкуватися частіше. Кілька разів пропонував зустрітися — вона відмовлялася.
15 серпня Юлія привітала Артема з днем народження і планувала написати знову вже 20-го — дізнатися, як пройшло свято. Не встигла. Каже, що Артем був єдиний, хто розумів її стиль спілкування і підтримував його.
Брат Руслана розповідає, що спочатку не хотів давати ніяких інтерв’ю, але потім відчув обов’язок щось сказати. Пояснює: «Бо це пам’ять, людина живе в пам’яті, — говорить Микола. — Як то кажуть, людина живе, поки її пам’ятають».
Привіт, мене звати Анна. Я вирішила написати цей текст, тому що того дня, 18 серпня, фіксувала наслідки російського обстрілу в Харкові й була на похованні сім’ї. Після побаченого я не хотіла, щоб їхні імена зникли серед новинних рядків. Цей матеріал — спроба зберегти їхню пам’ять.
Долучайтесь до Спільноти, щоб підтримати роботу Ґвари.
Читайте також
- «Мене турбує моя байдужість до страшних новин»: що таке емпатійне вигорання та як із ним впоратися.
- «Ми не здамося». Жителі Балаклії відновлюють дім після російського ракетного удару.
- Росія обстріляла дитячий садок у Харкові. Загинув комунальник, поранені десятеро людей, серед яких — дитина.
