Епідемія коронавірусу «підсвітила» образи старих людей: це не просто «група ризику», а чиїсь мами й тати, бабусі й дідусі, чимало з них досі працюють, займаються улюбленою справою, беруть участь у різних громадських ініціативах. Очевидно, вік сам по собі часто ні про що не свідчить, але вікові зміни впливають на різних людей у подібний спосіб: люди на старості інакше відчувають час і своє тіло, мають схожі проблеми зі здоров’ям.

Фільми про старість спонукають не тільки до емпатії, до глибшого розуміння своїх бабусь і дідусів, а й до роздумів про власну старість і, можливо, активних дій: від регулярних заощаджень до профілактики хвороб. Однак передусім такі фільми – це історії людей, чий погляд на світ може бути зовсім інший.

 

«Батько» з Ентоні Гопкінсом (реж. Флоріян Целлер, 2020) показує світ очима людини з деменцією. Це точно відбувалося? Це моя донька? А хто це? Що я тут роблю? Що роблять ці люди в моєму домі? Де ж моя донька? А це точно мій дім? Спочатку намагаєшся зрозуміти, де ж реальне життя, а де – проблеми з пам’яттю 80-річного Ентоні, але врешті усвідомлюєш, що це неможливо. Навіть остання сцена, яка нібито розставляє крапки в усій історії, залишає сумніви: а це точно не був ще один «міраж». Не всі відгуки про фільм – позитивні: декому він здався надто нудним й одноманітним. Однак життя з деменцією, очевидно, таке і є: не надто динамічне, але заплутане – аж до втрати відчуття самого себе. 

У «Батькові» є епізод, що відсилає до ще одного фільму про старість, «Любови» режисера  Міхаеля Ганеке (2012): Ен, донька Ентоні, виснажена батьковою поведінкою, нібито намагається задушити його, як і чоловік у «Любові» – чи то втомлений хворобою дружини, чи то сповнений нерозуміння, чому вона має так страждати (так, це трохи спойлер для тих, хто не дивився). Крім того, ці фільми – «Батько» і «Любов» – об’єднує класична музика: і там, і там головні персонажі слухають відомі арії й опери, зміст яких, можливо, відсилає до глибшого підтексту. А ще і там, і там показані заможні люди та розкішні інтер’єри. Розглядаючи величезні дерев’яні шафи, картини в рамках, лляні товсті штори і стіни з орнаментом, починаєш думати про парадокс сприйняття: старі речі дуже цінуються, а от до старих людей ставлення часто зовсім інше.

«Любов» ніби скопійована з одного ісландського фільму: «Вулкан» (реж. Рунар Рунарссон, 2011). Він теж про подружжя на старості. Ханнес виходить на пенсію і намагається покінчити життя самогубством, але врешті передумує. З дружиною Анною і вже дорослими дітьми в нього складні стосунки. Проте щойно їх вдається налагодити принаймні з дружиною, в неї стається сердечний напад. Згодом чоловік вирішує доглядати за нею сам, проте завершиться це сумно. Під вулканом у назві фільму мається на увазі Ельдфетль – через його виверження їхня сім’я колись давно була змушена покинути дім, а Ханнес змінити рибацьку службу на адміністративну, а сільське життя на міське, але і сам Ханнес – ніби вулкан: він потаємний і вибуховий, часто тривожний. Скандинавська поетичність у фільмі переплітається з натуралізмом: зблизька показано не тільки обличчя, а навіть секс літніх людей.

Конфлікти з дорослими дітьми – тема ще двох фільмів: польського «Час умирати» (реж. Дорота Кендзєжавська, 2007) і фінського «Невідомий майстер» (реж. Клаус Хере, 2019). У першому син не виправдовує материнських очікувань, а у другому – батько ігнорує і навіть ускладнює фінансові проблеми дорослої доньки, яка сама виховує сина.

Фільм «Час умирати» – чорно-білий. Літня жінка пані Анела живе зі своїм собакою у старому двоповерховому будинку: тут багато кімнат, віконниці на вікнах, дерев’яні різьблення ззовні на веранді, поряд – велике дерево з гойдалкою. Багато сцен показано через вікна і дверні скла. Анела мріє, щоб повернути будинку той вигляд, який він мав перед війною. Вона часом згадує, як їх змусили поселити в себе військових, й інші епізоди, з яких зрозуміло, що йдеться про Другу світову. З одного боку від старенької живе заможна родина, яка претендує на землі довкола, а з іншого – пара, що опікується дітьми. Заможна родина хоче загарбати собі всі землі. Спершу Анела вирішує, що вже точно час помирати, але врешті вирішує спершу поборотися за те, що їй цінне. Головну героїню зіграла відома польська акторка Данута Шафлярська. Їй було 92 роки, і ця роль вважається однією з найкращих у її фільмографії. «Не завжди вік має щось спільне з людиною», – казала в одному зі своїх інтерв’ю пані Данута: вона прожила 102 роки і до кінця життя була активна.

Фільм «Невідомий майстер», як і інші стрічки Клауса Хере (Klaus Härö), нагадує притчу: старенький артдилер Олаві знаходить і хоче придбати майже невідому картину Іллі Рєпіна, на якій зображено Ісуса Христа,  але врешті знаходить значно більше: послідовника своєї справи, вибачення від доньки і спокій, що його випромінює погляд Христа на картині. Такої самої картини, як у фільмі, в Рєпіна немає, тож історія – цілком вигадка режисера та сценаристки Анни Гейнамаа (Anna Heinamaa).

Продаж картин – бізнес Олаві – у кризовому стані, позаяк він не готовий до модернізації: його витісняють магазини, що продають картини через інтернет. Перед такою ж проблемою опинився герой іншого фільму – «Наркокур’єр» (2018), що його зрежисував, спродюсував і зіграв у ньому головну роль Клінт Іствуд. Це кримінальна драма, створена на основі статті в The New York Times про ветерана Другої світової війни, що став наркокур’єром. У фільмі Іствуда ветеран Корейської війни продавав квіти, але через конкурентів з інтернет-продажами його бізнес – у кризі. Ця стрічка – не перша спроба Іствуда роботи з темою старости: перед цим був «Ґран Торіно» (2008) – теж про ветерана Корейської війни і його стосунки з ріднею та сусідами.

Волт Ковальські, головний герой «Ґран Торіно», овдовів, його дружина попросила священника місцевої церкви переконати Волта посповідатися. Хоча він скептично налаштований щодо цього, все ж з усього видно, що Волт переосмислює своє минуле, зокрема участь у війні. Переосмислення життя – також тема фільму «Про Шмідта» (2002), екранізації однойменного роману Луї Беґлі. Шмідт теж овдовів і в нього теж складні стосунки з донькою. У дитинстві Шмідт думав, що він особливий і що він досягне чогось надзвичайного, проте він прожив звичайне життя, майже цілком присвятивши себе службі у страховій компанії. Чому наші дитячі мрії залишаються мріями, наскільки життя залежить від конкретних рішень, як розпізнати, що «твоє», а що ні – про все це Шмідт розмірковує по дорозі на весілля доньки, пишучи час від часу листи африканському хлопчику, що ним від почав опікуватися абсолютно випадково, побачивши рекламу однієї громадської організації. 

Ну і якщо вже дійшли до екранізацій, то варто згадати «Наприкінці дня» – фільм 1993-го року, знятий за мотивами роману нобелівського лавреата з літератури Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня», у якому теж грає Ентоні Гопкінс. На відміну від Шмідта, головний герой фільму «Наприкінці дня» містер Джеймс Стівенс, що все життя пропрацював дворецьким у заможному англійському будинку, не сумнівається у своєму покликанні, проте невелика подорож після смерти господаря і його спонукає замислитися про минуле.

Теги:

#фільми