Журналістка Світлана Ославська і фотографка Анна Ільченко їздять по українських селах у пошуках старих хат, фотографують їх і розмовляють з їхніми власниками. Подивитися фото хат та почитати історії мешканців можна на сторінках Old khata project у фейсбуку та інстаграмі: когось вони спонукають до ностальгії за дитинством, а для когось стануть відкриттям. 

Світлана і Анна, авторки проєкту Old khata project

Красиве і корисне

Авторкам ж важливо, що ці хати – така сама частина сучасної культури, як і інші будівлі, речі, звичаї. Хати можуть деякими рішеннями й елементами надихати архітекторів, але передусім – хати можуть бути у сфері естетичних зацікавлень сучасної людини, яка, можливо, раніше й не звертала на них особливої уваги. Саме тому необхідно зробити їх помітними, виділити їм місце в цій естетичній сфері.

Світлана наводить як приклад такого процесу проєкт Soviet Mosaics in Ukraine: «Він дуже класний тим, що актуалізував й увів у нашу свідомість те, що ці мозаїки насправді красиві, цікаві, прикольні, важливі, з ними можна фоткатися, їх можна фоткати, на них можна звертати увагу, захищати їх від знищення. Мені здається той самий механізм може спрацювати з хатами. Наразі люди не усвідомлюють, що це красиво, що це не є якийсь маргінальний елемент ХІХ ст., це частина сучасної культури. Вона важлива. Її теж можна і  цікаво знати. Мені здається, що наш маленький проєкт допоможе цю сільську архітектуру ввести в поле сучасної культури, щоб сільська архітектура перестала бути чимось таким архаїчним і шароварним, а стала частиною того, що нам цікаве сьогодні, чим ми можемо надихатися».

Мозаїка на центральному автовокзалі в Києві. Із сайту sovietmosaicsinukraine.org

Проте надихатися в жодному разі не означає копіювати, відтворювати чи імітувати. На цьому особливо наголошує Анна: «Ми не пропонуємо повертати в життя старі хати, тому що старі хати незручні. Інколи це дуже страшно. Часто досвід заходження в хату супроводжується легеньким тремором: ти не знаєш, що там побачиш. І часто ти бачиш щось страшне». 

Правдивість, зображення без прикрас – також один із принципів Old khata project. На думку Світлани, «те, що має стати частиною актуалізованої української культури, не обов’язково має бути легким для сприйняття. Може, воно смердить, але воно правдиве».

С.: Неочікуваним було село Петриківка, наприклад. Ми туди їхали з дуже великими очікуваннями, бо воно відоме і петриківський розпис відомий. Я знала, що там є певна школа розпису, тобто якась інфраструктура, інституалізація цього розпису. Думалося, що там ми побачимо значно якісь цікавіші речі, ніж в якомусь невідомому селі. Виявилося, що це не так. Сама Петриківка виглядає дуже збідовано, сіро, часто недоглянуто. Складно було знайти взагалі, в яку хату постукати. Часто ти бачиш занедбані подвір’я, клейонкою оббиті вікна. Це трохи вганяє у стан безнадії. І навіть завести розмову про хати було складно. 

А.: Так, у Петриківці я почувалася дуже деморалізованою, засмученою. Я не знала, як ми будемо їхати десь далі. 

Вікно однієї з хат у с.Петриківка. Фото Анни Ільченко

Ще однією несподіванкою стало походження впізнаваних деталей певних регіонів. Часто те, що всі вважають візитівкою краю має якесь просте економічне пояснення.

А.: Коли ми говоримо слово «традиція», в нас виникає в голові уявлення про щось давнє, сакральне, а традиція може бути обумовлена просто побутовим фактором. І тоді вся сакральність зникає.

С.: Ти можеш бачити в одному селі якісь хати одного кольору. Якось у селі Люб’язь Волинської області я спитала в однієї жінки, чого у них усі хати бордові, а вона сказала: «Та фарбу таку завезли в магазин у якихось роках». І все – вже всі хати одного кольору. А ти, приїжджаючи в село, можеш думати, що це якась глибша традиція. Або інший приклад, коли колір інтер’єрів в одному селі – світло-зелений, бо були таблетки-зеленки в магазині. Або хтось привіз з іншого кінця Радянського Союзу якісь матеріали, і люди побачили, що можна так робити, і теж почали.

У Карпатах є багато хат з різьбленими верандами. Натомість хати, яким понад сто років, дуже суворі, в них зазвичай немає цієї різьби, вони збиті зі зрубів. І ми навіть подумали, що ця різьба – це те, що прийшло на Галичину і в Карпати вже в радянські часи. Може, тут є впливи того, що в інших регіонах УРСР, зокрема на Чернігівщині й Сумщині, а також у Росії це дуже поширено. Може, хтось їздив туди працювати і побачив, і це почали робити в Карпатах. Проте це нічим не доведено, це взагалі не теорія, тобто припущення, але ми думали про те, що ця дуже яскрава ознака карпатських хатів могла з’явитися завдяки впливам інших регіонів Радянського Союзу. Це відкрите питання. Тут насправді багато питань для людей, які хотіли б досліджувати цю тему серйозніше.

Івано-Франківська обл., с. Дземборня. Фото Анни Ільченко

Шершавість історії і двоякість краси

Хати і співрозмовників авторки проєкту обирають на власний розсуд і смак. Озираючись на минулий рік експедицій, кажуть, що, очевидно, головний критерій давности хати – це наявність у ній різних історичних нашарувань, а головний критерій краси – справжність: господарі не імітують якусь старовину, вони в ній просто живуть. 

«Наприклад, це хата, в якій буде щось дорадянське (польське, якщо це Галичина), радянське і щось від незалежної України. І в цій хаті є шершавість історії, саме це робить її привабливою. Абсолютно нова хата, збудована в традиційному стилі, – це не так цікаво», – розмірковує Світлана. Анна додає, що давня хата «має в собі більше спогадів, ніж новозбудований маєток».

С.: Краса – це справжнє. Це не те, що намагається бути, імітувати, вдавати якусь давню хату, а є собою, є справжнім. 

А.: Справжнє може бути некрасивим для всіх, але воно живе. Оскільки воно справжнє і живе, воно приваблює. Через естетику кольорів, через захаращені подвір’я. На задньому подвір’ї останньої хати, де ми були, лежало приладдя для того, щоб прибирати подвір’я, і серед всього цього – золота клітка для пташечки. У якихось таких деталях і є краса. 

С.: Момент краси – двоякий. Я, наприклад, говорю «краса» і маю на увазі щось одне, але є люди, для яких краса про хату означатиме функціональність: у ній буде тепло, там буде каналізація і т.д. А те, що для когось буде краса, для мене може бути кітчевістю. 

А.: Я не думаю, що кітч протилежний справжньому. Інтер’єр з китайськими квітами пластиковими, купою ікон і рушників, може здаватися якоюсь дикою кітчухою, але в цьому є справжність. Це слово позбавляє інтер’єр і людей, які в ньому живуть, їхньої значимости. 

С.: Коли я говорю «кітч», я уявляла оцю стандартну картинку української хати з мальвами, таку мазанку під стріхою. Тобто те, що якийсь умовний масон українського дискурсу вбиває нам у голову, коли ми думаємо про те, що таке українська хата. Я не маю нічого проти мальв, але ця картинка була винайдена (не знаю, коли і ким), щоб репрезентувати оцю ідеальну українську хату, якої насправді ніколи ніде не було. Це як українські народні ансамблі, які виступають у кокошниках. 

Від інстаблогу до фотокнижки

Протягом 2020 року Світлана й Анна побували в десяти експедиціях на Поліссі, Волині, Покутті, Слобожанщині, Подніпров’ї та в Карпатах. Цього літа вони планують продовжити мандри, об’їхавши решту України. Зараз на спільнокошті триває збір коштів на це, вже вдалося зібрати 70 відсотків необхідної суми. Побачивши всю Україну і відвідавши всі етнокультурні регіони, авторки проєкту видадуть фотокнижку.

С.: У нас передусім візуальний проєкт, а тексти в ньому йдуть додатком. 

А.: Я фотографую, і цей медій мені близький. Коли ми почали робити інстаграм, то стало зрозуміло, що це має бути візуальне. Передати, які ці хати є зараз, можна фотографією. 

Хати щодня перероблюють. Люди використовують зручніші для них матеріали, швидші. Щодня люди роблять собі ремонти. Так старі хати зникають. Тому ми хочемо їх зберегти. Принаймні мати зріз 21-го року. 

Хата в селі Олешня Чернігівської обл. Фото Анни Ільченко

С.: Поряд буде пряма мова людей з мінімальним редагуванням без «прокладки» мого бачення. Ми хочемо просто додати цитати. Давніше в мене була думка, щоб, можливо, зробити серію репортажів про українське село, але я зрозуміла, що не маю бачення, як це реалізувати. У випадку ж із Old khata project у нас є бачення, як це може бути, хоча концептуалізувати цей проєкт нам спочатку складно було. Адже одна справа – просто фотографувати красиві хати, а друга – коли тобі потрібно це якось теоретизувати, тобто цю свою любов і захоплення, які є суто емоційними, таке статичне враження потрібно передати словами, – із цим у нас справді були складнощі.

Ще люди, господарі хатів не знають, як про них можна говорити, бо вони їх збудували і в них живуть. Їм не одразу слова приходять. Виявляється, це щось, про що вони не звикли говорити. Вони, можливо, звикли про це говорити в контексті того, як це зробити: як покласти дошку, наприклад. Коли ж треба розказати чужим людям, які ззовні приїхали, от їм це складно. Це означає, що, коли ми про це їх запитуємо, вони ще про це не говорили, тому те, що вони говорять нам, це не є якісь завчені слова, які вони часто говорили журналістам чи дослідникам. У цьому сенсі ми трохи у виграшній позиції, бо чуємо те перше, що людині спадає на думку, коли вона чує якесь запитання. Ця відповідь трохи наближена до такої «чистої» відповіді. 

Подружжя Могоруків, с. Нижня Дземброня. Фото Анни Ільченко

А.: Наша робота – дуже суб’єктивна. Це не зовсім журналістська робота, це десь на межі з мистецтвом, тому що повністю наш суб’єктивний вибір хати, суб’єктивний вибір цитати. Ми не кажемо, що всі хати, які ми публікуємо, репрезентують тільки якийсь конкретний регіон. Те, що там є ці хати, не означає, що всі будували тільки так. 

С.: Книжка буде з перекладом англійською, але я поки не знаю, як це можна перекласти. Певно, цитати доведеться перекладати якоюсь уніфікованою, однією англійською. Хотілося б, щоб вона була доступна для закордонної авдиторії, тому що ми маємо багато відгуків в інстаграмі від людей, які живуть десь у Канаді чи в Аргентині, а їхні предки емігрували з України. Ці люди українською вже не говорять, ледве читають, але їм цікаві хати. Вони пишуть, що хотіли б приїхати й побачити це. В українській версії є дивні регіональні слова. Мені подобається, що вони є. Треба буде дуже обережно передавати їх на письмі. 

Якихось додатків на кшталт qr-кодів у книзі не буде. «Усе, що може приваблювати в книзі, це фотографії людей, бо людям подобається дивитися на інших людей та на хати, які дуже різні. Мені здається, приваблювати має сама наша ідея, книга і хати, а не щось додаткове», – каже Аня.

Сімейне і лектурне

Світлана й Анна – рідні сестри. Власне, ідея фотографувати хати пов’язана із сімейною історією. Про це вони пишуть на спільнокошті: коли померла їхня бабуся, яка жила на Поліссі і в якої вони гостювали, дівчата замислилися про долю її хати. Вони й раніше, до експедицій, бували у спільних відрядженнях, робили репортажі, і там теж звертали увагу на старі хати. 

У команді Old khata project Світлана – «вухо», а Анна – «око». Думками і поглядами вони переважно «на одній хвилі». Хоча, наприклад, по-різному сприймають наукову літературу: Аня каже, що не бачить потреби в якихось сухих описах, а Світлана цікавлять монографії на етнографічні теми, але не влаштовує рівень багатьох досліджень, хотілося б чогось особливішого.

А.: Мені радше хочеться знайти якісь дотичні пласти про документування житла або про те, як колись в Україні жили. Коли я заходжу в книгарню і бачу книжку Станіслава Вінценза про Карпати, я думаю: «О, він точно щось писав про те, як колись жили в хатах. І я беру цю книжку, і там, звичайно, є описи якихось обрядів, пов’язаних з хатами. Отакі моменти мене цікавлять.

Хата в Закарпатській обл. Фото Анни Ільченко

С.: У мене є бажання читати монографії. Я постійно читаю по кілька книжок. Найбільш дотичне з того, що я читаю зараз, це монографія російської антропологині, етнологині про магічні практики в селах. Вона досліджує старообрядців. 

У нас немає насправді монографій на тему українського села, які хотілося б читати. Тому що про українське село в нас переважно безкінечна ностальгія. Третина наукових статей на тему «Особливості сільського будівництва в якомусь регіоні» – це авторські перекази попередників. У таких статтях дуже мало чогось нового, унікального. Мене вони не влаштовують.

Мене взагалі не влаштовує рівень досліджень української культури. Є кілька етнографинь, антропологинь, які роблять це трохи цікавіше. Однак я не знаю жодного, наприклад, семіотичного або постструктуралістського дослідження української хати. Цього немає, а я насправді дуже хотіла б прочитати не описову таку річ «Тут стоїть піч, а тут стоїть вікно». Наприклад, Олена Пчілка писала про розписи сільських хатів на Волині, Поділлі та Наддніпрянщині. Вона поміщає фотографії, порівнює ці розписи з традицією кримськотатарського розпису. Її трохи більше ніж сто років тому цікавило те, що й нас зараз цікавить. Однак є якась розірваність досвіду між Оленою Пчілкою і нами, можливо, через радянський період, і ми мусимо ніби заново відкривати хати. Дуже не хочеться говорити, що ми робимо щось заново, хоча насправді це робили до нас. 

Теги:

#ініціатива #культурна спадщина