Як популяризувати читання? У державній стратегії з розвитку читання є чимало завдань, які потрібно виконати, щоб в Україні побільшало читачів: закупівлі книжок у бібліотеки, комунікаційні кампанії, конкурси і стипендії для авторів тощо. Чому взагалі так багато уваги і грошей платників податків має піти на те, щоб зробити з читання тренд? Ми прочитали книжки про книжки і зібрали добірку мітів про читання, що їх спростовують автори цих книжок.

Міт 1: У шкільних та університетських програмах зібрано найкращих письменників літературного канону

Письменник та медієвіст Умберто Еко і сценарист та драматург Жан-Клод Кар’єр у книзі «Не сподівайтеся позбутися книжок», як і годиться інтелектуалам, усе піддають сумнівам (сумніватися, критично осмислювати – навик, здобутий завдяки уважному й вдумливому читанню). Можливо, антична спадщина, що дійшла до нас, – це найгірші і найслабші автори. А може, найгеніальніші твори ХХ ст. взагалі залишились у шухлядах. Або їх спалили. Культура – це фільтр і відсіювання. «Найбільшим письменником, можливо, є той, кого ми ніколи не читали», – каже Еко. У його домашній бібліотеці є колекція книжок псевдонауковців й взагалі усіх тих людей, які не ввійшли в «канон», адже головними критеріями цього канону є розум, краса, правда. Але це все ж таки неповне бачення світу: «Історія краси та розуму, якими ми обмежуємо освіту, чи то пак якими інші обмежили нашу освіту, є лише неповними частинами людської дії, як ми вже говорили». Проте без активного читання цього не помітиш.

Міт 2: Ті, хто читає, має вищий рівень емпатії

Шарль Данціг, автор книжки «Навіщо читати», запевняє, що читачі – найбільші егоїсти: «Ми читаємо, щоб зрозуміти самих себе. Якщо нам властива бодай крихта великодушності, ми, трапляється, читаємо, щоб зрозуміти автора. Вважаю, що таке трапляється лише з найбільшими читачами після того, як вони задовольнили дві перші потреби». Також, на думку Данціга, бувають читачі, яких читати взагалі мотивує ненависть: це критики і письменники, які читають колег «по цеху». Словом, вчитися співчувати краще не через написані слова й вигадані історії і тим більше не в літературному середовищі, значно дієвішим для цього є приклад реальних людей, які уже мають цю надзвичайну здатність – виходити за межі власних потреб. Навіщо тоді читати – на це питання Данціг конкретно не відповідає, проте з того, як він про це пише, можна зробити висновок, як мислить і висловлюється людина, яка багато читає. 

Міт 3: Зрозуміти, що це «твоя» книжка, можна вже з першого речення або першої сторінки

Критикиня і журналістка Юстина Соболевська, авторка «Книжки про читання», зібрала приклади перших речень. Усі ці «Маркіза вийшла о п’ятій», «Пані Делловей повідомила, що сама купить квіти», «У день, коли померла Емі Вайнгаус, у мене була серйозна діарея». Однак, на її думку, значення першого речення все ж таки перебільшене: «Вельми часто вони вводять в оману, хочуть справити на читача враження і часто-густо – що гірша книжка, то більш винахідливо, витончено і претензійно написано її перше речення». Про те, як тоді обирати книжку Юстина Соболевська не пише, але радить не соромитися недочитаних книг. «Ти не читав? То сам придумай цю книжку», – пропонує вона рецепт П’єра Байяра, автора ще однієї «книжки про книжки» – «Як розповідати про непрочитані книжки».

Міт 4: Якщо читати дітям вголос, то вони виростуть читачами

Цю тезу теж спростовує Юстина Соболевська. Звісно, читання вголос – один з інструментів у вихованні читача, проте загалом воно аж ніяк не гарантує, що так формується постійний читач. Адже дитина – це інша людина, вона може мати зовсім інші захоплення, ніж ми їй пропонуємо. Є і хороша новина: «Ті, кому ніхто не читав, також відкривають літературу, самостійно. Однак ті, кому читали, точно захочуть читати своїм дітям, бо колись пізнали смак цього задоволення».

Міт 5: Читання вголос – це розвага для малих дітей і їхніх батьків

А от і не тільки – переконують редакторки The New York Times Памела Пол і Марія Руссо, авторки книжки «Як виховати читача». Читання вголос – це дуже класна практика, яка не залежить від віку: воно зближує, дає нагоду проговорити порушені у книжці теми. «Навіщо відмовлятися від взаємного задоволення? Ви переживаєте захопливу, смішну або зворушливу історію з тим, кого любите, й можете принести складні та емоційно неоднозначні книжки у світ дитини, котра на очах дорослішає». Авторки також пропонують варіанти, які саме книжки для цього підходять, а в українському виданні є доповнення з україномовною літературою на такі випадки.

Міт 6: Гутенберґ винайшов книгодрукування

«Гутенберґ не винайшов самого верстата – такими механізми послуговувалися й раніше, наприклад, для виробництва вина. Але він вигадав, як об’єднати верстат із рухомим шрифтом, і створив першу машину для друку», – пояснює авторка книжки «Бустрофедон та інші. Коротка історія читання» Галина Глодзь. Хоча книжка адресована дітям 7–11 років, дорослі теж можуть дізнатися з неї багато цікавих фактів про перші записи і перших читачів. А наприкінці вміщений розділ про сучасних читачів, де написано, що читання навчає нас «розпізнавати знаки і складати їх у цілісні сенси», зосереджуватися, «спонукає використовувати уяву», «дивитися на світ очима інших», «залучає нас у діалог з ідеями, до яких ми самі ніколи не додумалися б».

Галина Глодзь. Бустрофедон та інші. Коротка історія читання (Портал)

Міт 7: Плед, осінь за вікном і горня чаю – найкращий декор для читання

Лії Прайс, яка викладає історію книжок у Гарварді, застерігає від того, щоб сприймати читання лише як бункер, де можна врятуватися від світу. «Побачивши, як книжки ставлять на службу втішанню, психічному здоров’ю та хорошому смаку, я відчула бажання повернути до життя силу книжки пригнічувати, схвильовувати й навіть розлючувати читачів», – пише вона у книзі «Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки: Історія та майбутнє читання».

Міт 8: Читати нудно, а читати про читання – подвійна нудота

Варто хоча б погортати комікс для дітей «Книжка, яка допоможе полюбити книжки» Франсуази Буше, комікс для дорослих «Зізнання книголюба» Гранта Снайдера або нотатник чи листівки Кота Інжира, щоб переконатися, що ні – ані читати, ані читати про читання – не нудно. Додатковий бонус: почуватися у «клубі своїх», коли розумієш усі жарти в цих коміксах.

Франсуаза Буше. Книжка, яка допоможе полюбити книжки навіть тим, хто не любить читати (Артбукс)

Міт 9: Недочитана книжка «не зараховується»

Ростислав Семків, «Як читати класиків», пише, що недочитування, перечитування та паралельне читання – менш поширені, але так само способи читання. І заодно радить не тільки не дочитувати слабкі книжки, а й взагалі не витрачати на це свій час. «Навіть коли людина не прочитала текст повністю, вона все одно може чесно пояснити, чому так трапилося. Ще більше це стосується слабких текстів, з якими все зрозуміло з перших сторінок: адже якщо яйце зіпсуте, ми це чуємо, щойно розбивши його». Як зрозуміти, що текст слабкий і не вартий уваги, у книзі Семківа докладно розписано.

Міт 10: Коли говориш про читання, можна не згадати про Пруста

Ні, не можна. Майже ніхто з книжок про книжки не утримався від того, щоб згадати Пруста. Його романом-епопеєю «У пошуках утраченого часу» можна проілюструвати все: від того, що читати – це складно, але все одно варто «накачувати м’язи», до того, хто такий геній у літературі. «Геній – це вампір. Він краде у другорядного письменника цікаві речі й доводить їх до рівня геніальності. Неймовірно рідкісні випадки, коли це йому не вдається, і тоді ми маємо можливість помітити вплив», – розмірковує Шарль Данцiґ на прикладі Пруста.

Марсель Пруст. У пошуках утраченого часу

Матеріал створено в межах проєкту Харківського ЛітМузею «Резиденція “Слово” для дитячих письменників», реалізованого за підтримки Українського культурного фонду.

Теги:

#читання #література