З початком повномасштабного вторгнення топонім «Харків» залунав по всьому світу. На жаль, місто стало відомим далеко не в туристичному контексті. Не зважаючи на війну, багатьох страшні новини підштовхнули дізнатися більше про культуру та особливості регіону. А декого — навіть взяти квитки та на власні очі побачити, що відбувається в місті, яке прозвали залізобетонним.
Ми поспілкувалися з іноземцями, які приєдналися до «Пекельної кухні» — волонтерської організації, що з 24 лютого годує військових, цивільних, медиків та комунальників.
Едвард
«Я простий хлопець, не багатій», – каже канадський 56-річний будівельник Едвард Куні. Він продав автівку та коштовні інструменти, щоб перетнути половину світу і дістатися України.
«Мені було важливо показати українцям, що нам не все одно. Що якийсь звичайний чувак в Канаді дбає про них. Сподіваюся, це може надихнути ще когось. Тож я просто роблю свою частину справи, щоб допомогти», – зізнається Едвард.
Канадець прибув до Харкова у квітні, «коли до міста ніхто не їхав». Едварда застерігали, що тут надто небезпечно, але він вирішив: якщо допомагати, то там, де дійсно цього потребують:
«Без військового досвіду, я не мав жодних мрій про героїчні бої. Я мив посуд, підлогу та вбиральні – робив все, що міг».
З того часу Едвард повертався до Харкова вже двічі. Кілька місяців поспіль він волонтерить у «Пекельній кухні», а потім на деякий час повертається до Канади, щоб зібрати кошти на подальшу підтримку:
«Я самотній батько, працюю на будівництві, небагато що можу запропонувати у фінансовому плані. Тому я стукаю у двері церков та організацій тут, в Монреалі, та розповідаю про Харків і “Пекельну кухню”, про допомогу, якої вони потребують».
Найбільше Едварда вразила здатність українців швидко організовуватися. Він розповів, що волонтери «Пекельної кухні» щотижня годують від десяти до двадцяти тисяч людей, військових та цивільних.
За свій внесок у боротьбу Едвард отримав медаль «За гідність та патріотизм». Канадець розповідає про це як про один з найщасливіших моментів у житті, хоча він не очікував на відзнаку. «Я ж навіть не українець, – тремтячим голосом розповідає Едвард, – є багато людей, які заслуговують на цю нагороду більше, ніж я».
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Єдине, за чим сумує Едвард – це його онуки, з квітня вони бачилися лише тричі. В червні він планує повернутися до Канади, щоб «провести залишок життя з сім’єю». А поки знову і знову приїжджає до Харкова, щоб допомагати «Пекельній кухні» – людям, які стали для нього другою родиною.
Читай повне інтерв’ю з Едвардом англійською
Сільвія
Австрійка Сільвія [вона попросила нас не називати повне ім’я – ред.] працювала у Відні в сфері туризму, коли пандемія COVID-19 перевернула світ. Життя не встигло повернутися до норми, коли прийшло нове потрясіння.
Сільвію вразило повномасштабне вторгнення Росії в Україну, адже за кілька років до того її друг, ізраїлітянин українського походження, познайомив австрійку з нашою культурою та політичним контекстом. З перших годин повномасштабної війни Сільвія спостерігала за невпинними бомбардуваннями Харкова. І коли в серпні вона вирішила їхати в Україну допомагати людям, волонтерство привело її саме до «залізобетонного міста».
Сільвія відзначає, що організувати волонтерську поїздку з-за кордону було складно, адже онлайн вона не знайшла жодної інформації про те, де потрібні люди та куди варто їхати. Довелося просто прибути до Львова і орієнтуватися на місці.
В Харкові Сільвія приєдналася до «Пекельної кухні», де займається приготуванням хліба і доставкою їжі на звільнені території.
«Це доволі велика организація з налагодженими процесами, і мені тут подобається», — каже волонтерка.
Вона живе в хостелі, щодня пече хліб і, попри суворі прогнози, вирішила залишатися у Харкові на зиму.
Повна історія Сільвії англійською
Стюарт
Австралієць Стюарт Хеггі приїхав в Україну як турист. Йому так хотілося побачити омріяні місця, що перешкодою не стала навіть війна. У Харків Стюарта привів намір допомогти місцевим – австралієць прожив з «Пекельною кухнню» місяць, займаючись ремонтом автівок.
«Я був у Німеччині та Чехії у подорожі Європою, коли випадково зустрів компанію українців. Вони були дуже приязними та привітними, тож я розповів, що завжди хотів відвідати Україну й інші східні країни. І тоді один з цих нових знайомих заохотив мене поїхати до Львова, його рідного міста. Я взяв квиток на автобус Прага – Львів, і так почалася моя українська подорож. Чим більше я зустрічав людей, тим більше відчував потребу допомогти їм – через війну та все, що коїться. Так я опинився у Харкові, де разом з Андрієм ремонтував машини», — розповідає чоловік.
Стюарт провів десять днів у Львові, звідки поїхав до Києва – допомагати розбирати уламки зруйнованих домів у Бучі. Там зустрів людей, які прямували до Харкова, і вирішив приєднатися.
«Подумав, що це хороший досвід та прекрасна нагода допомогти. А ще, гадаю, для мене це можливість певним чином виправдати своє перебування в країні», — зізнається Стюарт.
До того ж, австралійцю хотілося якомога більше побачити в Україні за три місяці дозволеного візою перебування: «Я розумів, що подекуди буде страшно та складно, але хотів здобути цей досвід».
Перші три дні в Харкові Стюарт провів у центрі «Турбота», де допомагав плести маскувальні сітки, аж поки друг не познайомив його з волонтерами «Пекельної кухні».
Так австралієць став ремонтувати старі воєнні машини: «Змалечку захоплююсь автівками та допомагаю друзям з ремонтом. Я точно не профі, але обожнюю цю справу».
Повна розмова зі Стюартом в матеріалі англійською
Про Харків до 24 лютого
Едвард не знав нічого про Харків, але мріяв побувати в Україні. За кілька років до повномасштабного вторгнення він приїздив до Польщі, але продовжити подорож та відвідати Україну не зміг через фінансові труднощі. Війна змінила все.
«Для мене це абсолютно чорно-біла ситуація. Серцем відчуваю, що те, що коїть путінська армія в Україні, є абсолютним злом. У мене п’ятеро дітей, двоє онуків. Важливо, щоб вони знали: ми повинні допомогти українцям. Заради цього я і приїхав».
Сільвія теж нічого не знала про Харків, хоча багато чула про Україну та намагалася розібратися, що відбувається.
«Але це складно робити з-за кордону. Це не та тема, про яку багато говорили в Європі – ну, в більшості медіа. Останні два роки всюди була тільки “корона”, як і по всьому світу», — каже волонтерка.
Стюарт мріяв відвідати Україну з часів, коли малечею побачив тревел-шоу по телебаченню: «Вони там їхали мотоциклами з Англії до Нью-Йорка, маршрут пролягав через Україну, і це було круто. Потім мій друг їздив до Одеси у 2011 році. Розповідав, яка Україна чудова, цікава та привітна».
У контексті Харкова Стюарту було відомо лише одне слово — ХТЗ, індустріальний район на околицях.
«На шляху до Куп’янська разом із групою людей, що проводили евакуацію, ми їхали через ХТЗ. Я побачив табличку і кажу “О, це ж ХТЗ!”, а люди навколо такі “Таак, а що?”», – з посмішкою згадує австралієць.
Про враження від міста
Едвард закохався у Харків із перших кроків. Хоча квітневе місто зустріло його порожніми вулицями та частими обстрілами, канадець «зробив все, що має зробити в Харкові порядний турист – але, скажімо так, за умов воєнного часу»:
«Я зробив сотні фото, прогулявся набережною, щонайменше разів п’ятдесят пройшов повз величезний прапор України, помолився у кожній церкві та поставив свічки в багатьох із них, подав копійчину жебракам, поїв у маленьких затишних кав’ярнях».
Особливе враження на Едварда справили статуї на дахах будівель. Він зізнається, що не очікував від Харкова такої краси, а від людей – щирості та вміння продовжувати життя попри все.
Сільвія із захопленням розповідає про харківські парки: «Це маленька деталь, але мене вразило, яке все охайне та доглянуте. Навкруги війна, а у вас квіточки та клумби, такий острівець нормальності. Це дивно, я цього не очікувала».
«Ще ми возили їжу на Салтівку. У багатоповерхівках нема води та електрики, вікна розбиті вибухами. І там досі живуть люди! Вони готують на подвір’ї, все роблять там. І при цьому мають маленькі садочки з квітами, які доглядають. Зберігають таку частинку нормального життя», — каже жінка.
Після Львова та навіть Києва у Харкові Стюарт міттєво відчув зміну настроїв: «У Львові було враження, ніби люди не переймаються, що може прилетіти по місту, вони більше переживали за події на сході країни».
Тут він почувався у безпеці, а ще львівськи вулиці видалися йому дуже багатолюдними у порівнянні з іншими містами:
«У Львові почувався, як у будь-якому європейському місті. А коли приїхав до Харкова за два дні до Дня Незалежності, центр міста вразив повною тишею».
Австралійця вразило, як швидко Харків відновлюється, загоює рани: «Десь вибух чи ще якась халепа – все прибирають миттєво. Не знаю, хто за це відповідає, мер чи уряд, але в цьому багато поваги до міста. Ремонтують дороги, прибирають скло. Це дуже надихає – бачити, що ви не даєте зламати ваш дух тим, що роблять росіяни. Ви продовжуєте жити».
«Я бачу, що люди тут дійсно люблять своє місто. Харків’яни дуже люблять Харків», — каже Стюарт.
Стюарт зізнається, що мріє якомога швидше повернутися до міста: «Але я мрію побачити його в мирні часи, адже чув, наскільки Харків цікаве, красиве, культурне місто. Я шкодую, що не відвідав Україну до війни. Ця подорож – найкращий досвід у моєму житті, тож я анітрохи не шкодую, що приїхав».
Про улюблені місця
Едвард: «Ринок. Я маю на увазі стихійний фермерський ринок, він дивовижний. Це мікромодель суспільного устрою. Мене вражає, як багато людей там виживають завдяки доброті інших».
Сільвія: «Джерело. Це один із парків, я навіть не знаю його офіційну назву [йдеться про Саржин Яр – ред.], бо всі мої друзі просто кажуть “Джерело”. Всі ходять туди набирати воду, влітку там можна купатися, є тренажери просто неба, ігрові майданчики для дітей».
Стюарт: «Я відвідав багато православних церков, бо досліджував місто з людиною, яка хотіла побачити їх усі. Їв багато грибів, що збирали місцеві, але більше за все мені сподобався борщ».
Про складнощі
Завдяки колегам з «Пекельній кухні» Едвард швидко адаптувався до реалій країни, де він «чужинець на чужій землі, що приїхав допомагати людям, про яких нічого не знає». Едвард каже, всі ставилися до нього терпляче та з розумінням, а зустрічні харків’яни були приємно здивовані, тим паче в такі часи. Навіть попри мовний бар’єр, люди завжди намагалися допомогти канадцю: «Я знаю, що ви можете справити враження жорстких та похмурих, але варто познайомитися ближче – і українці виявляються дуже м’якими та приязними».
Сільвію здивувало, що у Львові мало хто розуміє англійську – каже, у Харкові з цим набагато легше. Загалом, мова не стала проблемою для австрійки, адже за два роки до поїздки вона почала цікавитись Україною та стала вивчати російську мову. Так, саме російську, адже на той момент знайти курси української для іноземців було проблемою.
«Це було до повномасштабного вторгнення, і я не приділяла уваги тому, яку саме мову вивчати. До того ж, знайти курси російської набагато легше, ніж української. Тепер все змінилося, і я вивчаю українську», — розповідає Сільвія.
Стюарт теж не помітив мовного бар’єру – привітність харків’ян зробила його життя у місті максимально комфортним:
«За потреби завжди можна користуватися Google-перекладачем. Спочатку прості речі, на кшталт походу до супермаркету чи замовлення кави, можуть бентежити, але я швидко підлаштувався просто повторювати за місцевими, щоб розуміти, у яку чергу стати та як замовити. Іноді простіше показати на щось, ніж намагатися пояснити».
Про найкращі спогади
Серед найкращих моментів Едвард називає усі посиденьки з товаришами по «Пекельній кухні», день, коли почався контрнаступ на Харківщині, а ще – 25 вересня. Тоді Едвард тільки-но повернувся з чергової поїздки до Канади. На урочистому нагородженні він раптом почув ім’я «Едвард»:
«Командирка сказала “Едвард щось-там” – вона не чітко вимовила моє прізвище – і я подумав, о, нічого собі, тут є ще один Едвард! А потім раптом мої товариші почали плескати мене по плечу та вітати, і я второпав, що це ж я отримувач медалі! Мене переповнили емоції та вдячність. Це визначний момент мого життя, і я заберу цю медаль із собою в могилу».
Незабутні моменти для Сільвії – подорожі звільненими селами Харківщини, коли вони з «Пекельною кухнею» розвозили хліб:
«Це моменти, коли бачиш, що ти справді допомагаєш, і люди цьому радіють. Моменти, коли розумієш, що здатна трішечки змінити світ. Це невеликий вплив, але це вплив».
Про найстрашніші моменти
«Квітень та травень, постійні близкі прильоти, це було страшно. Прибирання скла [після вибухів – ред.], нестерпний запах смерті. Поки живий, не зможу забути цей запах – запах тіл, що розкладаються. Не завжди все було аж так погано, але іноді, коли ми були у місті, щоб полагодити щось в будівлях або прибрати, цей запах був у повітрі. Навіть не треба було питати, що це – всі розуміли, що. Найважчим було це та ракетні обстріли – земля вібрує, розбивається скло. І ще коли ми їздили до сел в області та чули артилерійські обстріли», — розповідає Едвард.
Сільвія зізнається, що їй не було лячно, адже вона добре розуміла, куди та за яких обставин їде. Єдине, що подекуди заважає роботі — блекаути. В «Пекельній кухні» немає генераторів, тож коли бракує електроенергії, готувати доводиться у маленьких газових печах, що значно уповільнює процес:
«Також коли їздимо на звільнені території, там немає інтернету, мобільного зв’язку, нічого. Якщо зламається автівка, навіть не можеш зателефонувати, попросити допомоги. Але всюди є добрі люди, які зупиняться та допоможуть. Тож всі ці складнощі – переважно організаційні питання, які можна владнати».
«Одного вечора було два близьких прильоти, десь 800 метрів від мене, – ділиться спогадами Стюарт. – Я був один в оселі, повна тиша. Було дуже страшно. Мене вже не лякало, коли вдень ракети влучали за пару кілометрів від мене. Коли чуєш таке щодня, це сприймається як гроза, блискавка або щось подібне. А коли у нічній тиші, ти один вдома, і ці ракети дуже близько, за кілька сотень метрів від тебе… це дійсно лякає. Завмираєш та просто чекаєш».
Про сприйняття України в світі
«Особисто я думаю, що людям просто бракує інформації. На початку повномасштабного вторгнення, і навіть коли я приїздив до Канади у червні, у новинах щодня приділяли по п’ять хвилин подіям Харкова та України. Зараз війну висвітлює переважно CNN. Але те, що бої вщухають, не означає, що люди не потребують допомоги», — говорить Едвард.
Канадець зазначає: у нього немає враження, ніби іноземці втомилися чи втратили інтерес до подій. На шляху з України до Канади щонайменше десятеро людей підходили до Едварда поцікавитися досвідом або просто подякувати, коли бачили військову форму і шеврони.
«Ми перемагаємо, тому що світ прийшов та вступився за нас. Українці можуть пишатися тим, що роблять. Менш ніж за рік ви перейшли в контрнаступ. Ви показали світу, що таке справжня демократія. І я розумію, ви можете зараз цього не бачити, але бачить весь світ, увесь світ на вас дивиться. І вас будуть славити наступні покоління – як людей, які побороли російську армію, як маленьку країну, що перемогла російську супердержаву», — вважає він.
«Я не думаю, що можна дійсно зрозуміти, що відбувається у країні, знаходячись поза її межами», – каже Сільвія.
Після місяців в Україні австрійка зазначає, що Харків здається їй дуже культурним містом, вона навіть називає його культурним центром країни.
«Тут багато арту, багато музикантів. Місто дуже дружньо налаштоване, а ще має історію. Тут велика кількість університетів. Я щиро сподіваюся, що коли все закінчиться – тобто, вочевидь, РФ сама не зупиниться, тож коли Україна переможе, – рано чи пізно у Харкові все повернеться до норми».
Стюарт довго не казав батькам, що їде до України, адже вони переживають за нього більше, ніж він сам. Але вдома австралієць відчув величезну підтримку з боку близьких:
«Гадаю, дуже складно було би приїхати додому і зіткнутися з байдужістю. Але, на щастя, в Австралії знають, що відбувається в Україні, події з’являються у вечірніх новинах, і це свідчить про те, що людям досі не все одно».
Стюарт зізнається: все, про що він може говорити з моменту повернення до Австралії – Україна, Харків та досвід свого перебування там.
«Певно, люди вже втомилися від моїх розповідей, – з посмішкою зазначає Стюарт. – Хоча їм цікаво. Всі сприймають мої історії по-різному. Дехто зовсім не питає про війну, мабуть, з делікатності. Інші питають виключно про війну».
Стюарт перекнонаний, що варто якомога частіше закликати людей відвідувати Україну:
«Багато хто подорожує Європою під час відпустки, але оминає Україну. Це прикро, адже країна така розмаїта. Тут і прекрасні краєвиди, і цікаві місця, і хіпстерська культура. Зокрема Харків чудове велике місто, де є все, що має бути у класному великому місті. Тож особливо після війни я заохочую кожного відвідати Україну, не пропустити шанс все це побачити».
Про харків’ян
Перше, про що говорять всі герої цього матеріалу, – надзвичайна гостинність та стійкість харків’ян.
Едвард розчулюється щоразу, коли йдеться про людей, яких він зустрів у місті:
«Я не можу говорити спокійно, особливо про цих двох [Єгора та Людмилу Горошко, засновників штабу «Пекельна кухня» – ред.]. Не описати, скільки вони зробили для цієї організації. Ці двоє справжні лідери, які підтримують одне одного».
Канадець довго поіменно називає усіх колег та друзів по кухні:
«Вони працюють невпинно та непомітно, кожного дня годують харків’ян. Вони моя мотивація бути тут. Я настільки вірю у цих людей, що мені байдуже, що думають інші. Я буду повертатися до Канади та просити підтримати їх, поки у цьому є потреба. Якщо б усі люди світу були такими, як волонтери “Пекельної кухні”, світ був би значно кращим».
Австрійка Сільвія відзначає силу та мужність харків’ян:
«Це позитивні та сильні люди, які не здаються. Вони йдуть вперед, і мені це подобається».
Для Стюарта люди стали центральним враженням усієї поїздки. Особливо йому запам’яталися подорожі Харківщиною, коли волонтери відвідували звільнені села та громади:
«Кожен день був захоплюючим, і найбільше вразили люди, привітні та готові допомогти! Андрій надав мені місце для проживання, нас добре годували, і це таке прекрасне відчуття: коли ти можеш допомогти, та люди теж піклуються про тебе».
Водночас Стюарт розуміє, що його досвід перебування в Україні дуже відрізняється від того, що відчувають містяни:
«Впевнений, іноземці в Україні переживають все інакше, ніж українці. Зрештою, ми завжди можемо повернутися додому, в безпеку. А українці вимушені жити з усіма наслідками війни. Я намагаюся бути дуже обережним, коли починається розмова про війну, бо розумію: цей досвід може бути цікавим для іноземця, а для українців це жахлива реальність повсякдення».
Люди щиро дивувалися, зустрівши у Харкові іноземця, особливо коли чули австралійський акцент:
«Усі такі привітні та гостинні, це дивовижно. У такі надскладні часи я не очікував побачити навколо стільки усміхнених облич, які хочуть більше дізнатися про мене, розпитати про Австралію. Але я не дуже хотів говорити про Австралію, я приїхав, аби дізнатися більше про цих людей. Думаю, українці – найгостинніші люди в Європі».
Послання мешканцям міста
Стюарт: «Тримайтеся. Я сподіваюся, все це скоро закінчиться».
Сільвія: «Дякую за те, що ви саме такі, якими ви є. Я багато чому тут вчуся. Я тут, щоб допомогти, але і сама отримую багато допомоги».
Едвард: «Дякую за вашу доброту. Дякую за здатність долати все та долучатися до перемоги у війні. Я гордий та вдячний бути причетним до того, що ви робите. Мені бракує слів, щоб розповісти про вашу доброту та спроможність долати труднощі. Ви заслуговуєте на прекрасне майбутнє. Ви так багато робите задля своєї свободи. Хай бережи вас бог та Slava Ukraini!».
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Підписуйтесь на нас у Telegram і Facebook та переглядайте YouTube та TikTok.
