Сергій Мовчан — керівник Департаменту документування Української Гельсінської спілки з прав людини. Ще з 2016 року він займається фіксацією воєнних злочинів РФ, які та встигла вчинити на території нашої країни з моменту окупації Криму та Донбасу. У 2020 році Сергій тимчасово відійшов від справ і почав займатись темою антикорупції. Та в лютому, коли почалась повномасштабна війна, повернувся до документування воєнних злочинів і очолив відповідний напрям у Спілці. 

Правозахисник став героєм нашого фільму #Атаканацивільних, що Gwara Media знімає у партнерстві з DW Deutsche Welle. 

У спеціальному інтерв’ю з ним говоримо про те, чому важливо фіксувати порушення, чи допоможе це покарати винних та яким є масштаб трагедії сьогодні.

Сергій, вітаю! Почнемо з визначення. Що входить до поняття «воєнні злочини» і що саме ви фіксуєте? 

Воєнний злочин — це порушення норм міжнародного гуманітарного права, зафіксованого у різних джерелах. Наприклад, у Женевських конвенціях. Найбільшим документом, який описує воєнні злочини, є Римський статут міжнародного кримінального суду. Також є певне відображення поняття «воєнний злочин» і в національному законодавстві, у Кримінальному кодексі України. 

Моя команда фіксує руйнування цивільних об’єктів: житлових будинків, медичних, освітніх, культурних закладів. Також вбивства, каліцтва, поранення людей, взяття у полон та катування у полоні. Це якщо говорити про цивільних. Якщо ж про військових, то говоримо насамперед про нелюдське поводження та катування у полоні. Ми фіксуємо і гендерно обумовлене насильство, тобто сексуальне. 

Фактично, весь спектр дій російської армії, які вона вчиняє сьогодні на території України. 

сергій мовчан
Сергій Мовчан. Фото: Сергій Прокопенко / Gwara Media

Як виглядає процес роботи і документування? 

Працюємо у двох паралельних напрямках: аналіз відкритих джерел (бо без розуміння масштабів неможливо проводити якісні дослідження) та інтерв’ювання людей, свідків та жертв злочинів. Після інтерв’ю ми передаємо зібрані дані для юридичного супроводу як у національні, так і в міжнародні інституції. 

Хто ще в Україні працює над документуванням воєнних злочинів? Які органи та організації?

У 2014 році було мало суб’єктів, громадських організацій, які цим займалися. Після 24 лютого 2022 року список таких в Україні сильно розширився. 

Пропоную умовно розділити ці суб’єкти на державний і недержавний сектор. У державному секторі це передусім правоохоронні органи. На сьогоднішній день підключилися також Міністерство реінтеграції, Міністерство культури та Міністерство освіти. Навіть МЗС тепер має свій ресурс, завдяки якому команда фіксує воєнні злочини.

Щодо недержавного сектору, тут варто згадати журналістів — вони виконують дуже важливу роботу, і сьогодні велика кількість спеціалістів перекваліфікувались саме на документаторів. Це також неурядові громадські організації — такі як Гельсінська спілка, що входить до ініціативи «Трибунал для Путіна»

Чи це складний процес — документування? 

Фізично ні. Морально — дуже, бо ти працюєш з історіями людей, що мають загиблих серед близьких і пережили горе. Це залишає у тобі слід. Як це виглядає? Ми оформляємо документи — анкетні дані, згода на обробку персональних даних, потім починається сам процес інтерв’ювання. Витрачається досить багато часу на те, щоб дослідити кожну окрему історію. В подальшому потрібен час на розшифровку даних і оформлення їх у протокол. Якщо людина мала травми, є підтверджуючі фото подій чи обставин, правозахисник так само повинен їх опрацювати. Чи багато цих документів? Буває по-різному. В когось це кілька сторінок протоколу, а в когось кілька гігабайт інформації. 

Що фіксація в результаті дає звичайній людині, яка постраждала? 

На жаль, людина, що ділиться власною історією, не завжди здатна допомогти собі. Втрачені документи, докази, інші обставини можуть завадити їй отримати компенсацію абощо. 

Однак у великому об’ємі окремі історії створюють можливість для великого суспільного блага та допомоги іншим. Так, вони можуть допомогти у формуванні скарг до Міжнародного суду з прав людини та позову проти РФ. Матеріали в подальшому можна передати до ООН і Міжнародного кримінального суду. В той же час, зібрані дані знадобляться на національному рівні, бо люди звертаються за компенсацією вартості зруйнованого майна: можна зібрати 10 різних пов‘язаних історій, а заявником в результаті буде хтось один.

Обстріляний житловий будинок у Харкові, вересень 2022. Фото: Олександр Магула / Gwara Media

Якщо є правоохоронні органи, навіщо потрібні правозахисники? Який розподіл роботи між секторами?

Давайте будемо об’єктивними: офіс головного прокурора [станом на кінець липня — прим.ред.] заявляє про те, що за статтею 438, яка стосується воєнних злочинів, вони вже мають більше 23-х тисяч проваджень. Уявляєте, скільки це? Навіть якщо виділити на кожне провадження по прокурору, людей не вистачить. Штат всієї прокуратури — менше 15-ти тисяч осіб, разом з вакантними посадами. Робота за таких умов стає дуже складною. 

Варто також врахувати: правоохоронні органи не можуть знайти всіх жертв, бо є люди, які не надто їм довіряють. Рівень довіри громадян до правоохоронних органів в Україні, хоч і покращувався останніми роками, все одно залишався низьким. Люди часто готові спілкуватися в першу чергу з журналістами та правозахисниками — тому наша робота потрібна.

Є представники державних інституцій, які заявляють: документуванням мають займатися виключно прокурори, вони професіонали. Хочеться запитати, а скільки людей з прокуратури, що є цивільним органом, займалися воєнними злочинами раніше?

Як довго вони працювали з тематикою, враховуючи плинність кадрів? Бо, за статистикою, більшість прокурорів йдуть з прокуратури після двох-трьох років роботи. Це проблема, адже така плинність не дозволяє систематично вибудувати роботу. 

В громадському секторі теж не всі працюють довго. Але є великі організації, які займаються документуванням воєнних злочинів вже дев’ятий рік: вони мають систему, бази даних, розуміння того як шукати.

Чи може людина сама задокументувати воєнний злочин?

Так, є додатки, що дозволяють самостійно зафіксувати порушення. Наприклад, iWitness — з його допомогою можна робити знімки і відразу надсилати матеріали у відповідні органи. Можна також напряму звернутись до профільного ГО [громадська організація — прим.ред.].

Як власне ви шукаєте людей? Чи вони самі до вас приходять?

По-різному. Когось ми знаходимо через знайомих, когось — через контакти, які нам дають опитані люди. Зараз ми закликаємо громадян надсилати свої історії нам на електронну пошту, і люди почали це робити. Наприклад, нещодавно прийшла історія з Нової Каховки. Це цікаво, бо по Новій Каховці ми маємо небагато матеріалів — зараз це окупована територія. 

Та частіше збираємо історії саме через залишені нам контакти: спрацьовує ланцюговий ефект. 

Обстріляний дитячий садок у Харкові, вересень 2022. Фото: Олександр Магула / Gwara Media

Що іще можна вважати воєнним злочином? 

Всі говорять насамперед про руйнування інфраструктури та вбивства людей. Але ми часто забуваємо, що екоцид, до прикладу, — теж воєнний злочин. Руйнування освіти на окупованих територіях, її мілітаризація і переналаштування на російський лад — також. Про це мало хто говорить.

Уявіть: сьогодні у нас вже є 8-річні діти, які народились, живуть на окупованих територіях і навіть не знають, що ця територія була українською. 

Це проблемний момент, з яким нам доведеться працювати в майбутньому.

Отож, коли ми говоримо про воєнні злочини, йдеться не лише про знищення людей, а й про знищення освіти, культури, екології.

Чи дійсно ви помічаєте, що далеко не всі жертви готові говорити про злочини? Що робити з цим?

Це правда. Є навіть випадки, коли ти вже домовляєшся з людиною, прибуваєш на зустріч, а тебе посилають в сторону російського корабля. Але до цього треба ставитися з розумінням, людина може бути не готова. 

Ми намагаємося м’яко підштовхути людей до того, аби вони ділилися своєю історією. Бо змушувати переживати горе знову ми не можемо. 

У нас був випадок, коли людина зателефонувала знову і погодилась розповісти свою історію аж за півроку. 

Чи «згорають» такі справи, якщо людина розповідає не відразу? 



Так, у розумінні Європейського суду з прав людини. 

Термін звернення до Європейського суду з прав людини — чотири місяці з моменту порушення. 

Тобто якщо людина, скажімо, була поранена 24 лютого, а до нас прийшла 25 червня, її історія для Європейського суду розчинилась у повітрі. Для інших інституцій вона ще може залишатись корисною. 

Людям важливо розповідати про ці дати, насправді. 

У випадку з Європейським судом заява повинна опинитись на пошті не пізніше 23:59 останнього доступного дня звернення. Якщо ви приїжджали до Києва після 23:00, то могли помітити: на Поштамті, який біля вокзалу, у цей час збираються люди в костюмах, з адвокатськими посвідченнями, і масово надсилають юридичні документи. Я думаю, в інших містах так само.

Але важлива деталь: термін у чотири місяці стосується тих правопорушень, які завершились. Якщо ми говоримо про полон, що триває, то відлік починається з моменту, коли людину відпускають. 

Загалом воєнні злочини не мають строку давності. У випадку з позовами до Міжнародного кримінального суду, наприклад, таких дедлайнів немає. 

Чим ще займається Спілка сьогодні?

Ми робимо аналітику. Аналізуємо зібрані матеріали і адвокуємо позицію України на міжнародному рівні, на різних майданчиках — ООН, ОБСЄ тощо. Така комунікаційна складова важлива, бо вона привертає увагу закордонних партнерів.

Зруйнована церка у деокупованому селі Гракове на Харківщині, вересень 2022. Фото: Олександр Магула / Gwara Media

Наостанок: назвіть мінімум і максимум, який, на вашу думку, Україна може вибороти для себе в судах.

Максимум — це притягнення до відповідальності всіх осіб, причетних до збройної агресії проти України за всі 9 років. Кожного виконавця, який брав участь, тих, хто віддавав накази і, кінець кінцем, тих, хто просто підтримував збройну агресію. Санкції можуть бути однією з форм відповідальності. 

Це необхідно для того, щоб люди зрозуміли: за підтримку збройної агресії РФ доведеться платити.

Мінімум — це притягнення до відповідальності верхівки, яка розпочала війну, і отримання компенсацій за зруйноване в Україні. 

Та насправді на рівні громадян мінімум — це хоча б компенсація особистих втрат. 

Тому моя відповідь така: від компенсацій окремим людям — до притягнення до відповідальності всіх причетних.

Ви згадували ініціативу «Трибунал для Путіна», до якої долучились. Для чого вона потрібна і чи справді йдеться про трибунал? 

Давайте так: Міжнародний кримінальний суд не розглядатиме всі справи. Він розгляне 3-5 епізодів, що є найбільш кричущими і з найкращою доказовою базою. Національні суду в першу чергу займатимуться виконавцями: тими, хто гвалтує, вбиває. В рамках ініціативи ми говоримо про відповідальність всіх причетних — не лише Путіна як окремої особи.

Такі трибунали — реальність. Нюрнберзький процес після Другої світової — яскравий приклад того, як можна притягнути до відповідальності величезну кількість виконавців. Є схожі трибунали по Югославії (і, до речі, тих воєнних злочинців досі шукають!). 

В якому форматі це станеться з війною в Україні — сказати складно, є різні концепції. Але ми, правозахисники, сподіваємось на трибунал, що дасть можливість в довгостроковій перспективі знайти всіх причетних. Навіть якщо пошуки продовжуватимуться і через 10, і через 20 років.

Cпілкувався Сергій Прокопенко

Верстка і редактура: Олена Мигашко

#Атаканацивільних — документальний фільм Gwara Media про життя українців, які постраждали від окупантів, і про кроки, які треба робити, щоб притягнути до відповідальності цих нелюдів і отримати компенсацію. Фільм підготовлено у партнерстві з DW Deutsche Welle #mediafit за підтримки Євросоюзу.