«+/- нескінченність» Навіщо Україні друкований журнал про Луганщину?

Що цікавого відбувається на далекому сході України? Напевно, що нічого. Судячи з репортажів телевізійників або новин з різних інтернет-видань, Донбас- це трагічний регіон, де майже жодного дня у ході бойових дій помирають люди, де політична ситуація більше нагадує розбірки бандитів з 90-тих, де звичайні шахтарі вимушені раз за разом  проводити мітинги та протести, бо їхнє керівництво вже півроку не виплачує робітникам заробітну плату. Звичайно, все це правда, регіон дійсно дуже складний, але насправді імідж, який створює інформаційне поле України, щодо далекого сходу трохи гіперболізує дійсну ситуацію. Людина, яка ніяк не пов’язана зі сходом, та не має великого бажання розібратись у всіх його цікавинках, нічого, крім перерахованих вище сумних фактів знати не буде. Ось, наприклад, спробуйте згадати, з чим була пов’язана остання хороша новина про Донбас, яку ви бачили?  Хоча, коли ви востаннє взагалі зустрічали хорошу новину про цей регіон? Можливо, тут таких немає? Насправді, паралельно всім бідам індустріального краю, активно ростуть соціальні, культурні, освітні ініціативи та проекти. Не дивлячись на всі негаразди та виклики, жителі Луганської та Донецької областей не втрачають надії у світле майбутнє, та крок за кроком працюють над розвитком свого рідного краю. Нажаль, інформація про це не так часто з’являється у широкому медіа просторі. 

Культура є головним показником розвиненого суспільства. Саме по рівню розвитку культури можна визначити реальний стан контексту у якому «живе» та чи інша громада, але, насправді, новини про культурне життя Донбасу зустрічаються у інформаційному просторі найрідше. Але, наразі цілком можливо отримати актуальну інформацію про сучасне культурне життя далекого сходу на 75 друкованих сторінках журналу «+/- нескінченність». Хоча, поки-що історії зі сторінок журналу географічно розташовані у Луганській області, про Донеччину, на жаль, необхідну інформацію треба шукати самому.

Локальний журнал «+/- нескінченність» ставить перед собою задачу зробити друкований огляд по всім цікавим подіям у культурному та мистецькому житті регіону, розповісти історії людей, які так чи інакше, долучаються до ініціатив у креативних сферах Донбасу, про митців та музикантів регіону та інше. Наразі надруковано тільки 4 промірники, а сам журнал можливо безкоштовно скачати у електронному варіанті. У часи, коли інтернет медіа розвивається дуже широкими кроками, робити журнал про непопулярну у народі тематику виглядає, як старомодна данина шани журналам «неформату», хоча, чи так це?
Журналіст та культурний діяч В’ячеслав Бондаренко через події 2014 року, був змушений разом з сім’єю покинути рідний Луганськ. Наразі, він проживає у Києві, але досі вважає Луганщину своїм домом. Створити свій журнал про Луганщину – давня ідея, яка, нарешті, перейшла в стан активної реалізації. Слава переконаний, що культура Луганщини, не дивлячись на закритість і складну долю області, має достатній потенціал, щоб присвятити йому не один журнал. У березні вийшов перший номер журналу, наразі йде активний збір коштів на друк першого тиражу, але навіщо Україні саме друкований журнал про сучасну культуру Луганської області? Для відповіді на це питання  ми трохи поговорили зі Славою:

Журнал та Луганщина.

• Розкажи трохи про журнал, яка його головна ідея, про що ви пишете, і чому саме журнал а не, наприклад, медіа портал?

Це журнал про сучасну культуру та мистецтво, взагалі він називається «+/- нескінченність», і такий підзаголовок : «Локальный журнал о всеобщем». Мається на увазі, звичайно, «п*здець», але, тут у кожного своє «всеобщее», не треба описувати. 

Ми знаємо, що після 14 року дуже багато людей переїхали, але для багатьох, як для мене, наприклад. Луганщина залишається малою батьківщиною. Дуже багато людей цікавляться, що там відбувається, крім того, їм хотілось би долучатися до процесів, які відбуваються у культурному секторі…Тож, головна ідея, це, по-перше, звичайно, як і у всіх ЗМІ інформувати про те, що відбувається, по-друге –  це бути таким інформаційним майданчиком для творчих людей, розповідати про їхні проекти, якісь здобутки та таке інше.

Чому саме журнал, а не інтернет видання? Розумієш, якщо це буде інтернет портал, є така вірогідність, що люди будуть клікати тільки на якісь знайомі назви, прізвища…Наприклад, якщо ми пишемо про режисера театрального, який поставив оперу «Дон Жуан» у Сєвєродонецьку, то щось мені здається, що мало хто з молоді буде читати про це…Навіть  про хлопця з Лондону, який у Сєвєрі зробив рейв вечірку на заводі, прочитають тільки ті, хто був на цьому рейві. А ось коли людина отримує журнал, спочатку сторінки погортає, потім якісь новини прочитає цікаві, розмальовку розмалює, якісь інші забавки…а потім, може, він і прочитає ці лонгріди, статті, інтерв’ю…Таким чином він і долучиться до сучасної культури та мистецтва Луганщини. А може, ще й комусь дасть почитати цей журнал, а може, щось цікаве зробить сам, напише нам…Це така секта. Раніше журнали, у моїй молодості, були «сектообразующими», скажімо так. Тобто, журнали «Птю», «ОМ», «ШО»…ну, якщо людина тобі казала, що вона читає ці журнали, ти вже дуже багато про неї розумів. Ось для цього ми робимо цей журнал. І треба відразу відмітити, що він планується бути безкоштовним, це дуже важливо. Я розумію, якщо ми будемо його продавати, навіть задешево, ніхто не буде купувати, бо молоді, поки-що, звичніше свої гроші інвестувати,  у квитки в кіно, або пиво, ну все нормально з цим, але, поки-що, думаю, що навряд чи хто-небудь буде купляти журнал.

• Як ти вважаєш, чи потрібен Україні саме друкований журнал про Луганщину? Чи планується розповсюджувати його по іншим країнам?

Здається у 15 чи 16 році, у Києві презентували такий проект, «віртуальний музей Луганського мистецтва та активізму», Ярослав Мінкін його робив з колегами. На цю презентацію прийшло стільки народу…дуже багато, дуже…це була не тільки діаспора Луганська. Це було для мене таке підтвердження, що люди цікавляться. Хоча, напевно, якщо була б презентація не тільки про Луганщину, але, наприклад,  про Хмельниччину, то теж було б багато людей. Україна дуже велика країна, ми, на жаль, не все знаємо, що там у сусідів в регіонах відбувається, тож я впевнений, що зацікавленість буде. Звичайно, розповсюджувати його я планую не тільки по Луганщині, в першу чергу, це будуть міста, в яких найбільша кількість вимушених переселенців, це Харків, Київ, Дніпро та Запоріжжя, якщо я не помиляюсь. Це будуть якісь хаби, арт-майданчики, деякі бібліотеки. Я дуже хочу, щоб кожен примірник журналу потрапив до людей, яким він цікавий. Ну а про інші країни я не знаю поки що…Ти розумієш, я би дуже хотів, дуже-дуже…навіть коли я готував цей номер, я був у «Чеському Центрі Культури»…Є одна тема, яка не ввійшла у наш журнал, я її планував, але мені були потрібні експерти саме з Чехії…Люди, яких мені порекомендували, на жаль нічого не відповіли. Мене дуже цікавить європейський досвід з питань сучасної культури та мистецтва…Тож, я сподіваюсь, якщо журнал буде виходити далі, ми зможемо вибудувати, таку співпрацю з Європою.

• Чому для тебе важливо писати саме про Луганську область і чому Донецька область так мало фігурує у журналі?

Тому що я, як мені здається,  добре знаю саме Луганську область. Ти розумієш, Луганщина, дуже, така, не маленька…Наприклад, Ізраїль, він має площу меншу, ніж Луганська область. Або острів Ямайка…Я якось дивився площу держав у Вікіпедї, і Луганщина вона така, як країнка маленька…Не дуже велика, але не дуже маленька. Так чому така територія не може мати свій регіональний журнал про культуру? Як мені здається, такі журнали мають бути всюди, ми всі різні…Мені було б дуже цікаво дізнатись про Харківську, Сумську область, почитати про щось, що мені невідомо. Не всі, хто мешкають на Луганщині, знають своїх, так би мовити, «однодумців», або людей, які роблять щось круте. Тому, мені здається, краще писати про Луганщину, ніж про весь Донбас, неможливо, як кажуть, «впихнуть невпихуемое». Звичайно, про Донецьку область теж буде, але фокусуємось ми саме на Луганській. Необхідно відразу відмітити, що ми не будемо, як та кілька, у власному соку варитись, та розповідати не тільки Луганчанам про Луганчан. Це будуть персоналії цікаві, митці, проекти, досвід яких можливо перейняти на Луганщині.

Почнемо з Луганщині. Можливо, потім і про Донеччину будемо писати та розповсюджувати. Але поки що треба ставити перед собою цілі, які можливо досягнути, працювати на дві області – то це й збільшення тиражу, ускладнення логістики, пошук тем, журналістів…  

• Не боїшся ти, що історії про Луганщину швидко закінчаться?

Ні! Не боюсь. Спочатку боявся, думав, що треба робити один номер в квартал, потім почав робити перший номер, а там в голові вже другий, і я подумав, що вже є ідеї і для третього, і четвертого…І це теми  як з минулого, так і сучасного, а скільки ще тем буде у майбутньому? Тому я зовсім не боюсь, що теми закінчаться…В планах випускати один номер раз в два місяця. Але в нас немає коштів і дуже мала редакція…Але, якщо закінчаться історії на Луганщині, то там ще Донеччина є…це я жартую.

• Чи є якісь паралелі з твоїм журналом та арт-резиденцією у Сєвєродонецьку?

Ну так, є…І паралелі і перпендикуляри, все є. Ну, слухай, це теж історія…Маня Ромашкіна, це моя подруга, можна сказати, що ми починали разом, коли в неї виникла ідея арт-резиденції, вона шукала назву, спитала мене, чи можна, щоб це був «+/-», бо вже були виставки, люди вже якось знали…Ну і я сказав, добре, згодом, вона зареєструвала громадську організацію…Але, на жаль, ми зараз не часто спілкуємось, Маня робить рейви, а я роблю журнал, співпраці якось немає, тішить те, що ми робимо одну справу, та сподіваюсь на те, що співпраця налагодиться.

Ідеї та сенси

• Як з’явилась ідея створити свій журнал?

Я зрозумів, що хочу жити у світі, де люди читають такі журнали, один одному передають з рук в кури і кажуть: «ось, дивись, ти читав, тут інтерв’ю класне? А ось тут огляд фільмів, або альбомів»…щось гарне таке. Ну і я вбив собі в голову, що це необхідно робити, і почав працювати, спочатку сам писав матеріали. Ну, звичайно, спочатку концепцію описав, щоб самому було зрозуміло, що я саме хочу від себе…Потім, почав малювати макет, рубрикацію. Та шукати того, хто мені це все зверстає…При бюджеті в +/- 0, це завдання таке, складне дуже, бо всі працюють, у всіх немає часу…Але журнал немаленький, 75 сторінок, я розумію, що обсяг роботи великий, тому і часу треба приділити багато, при тому, що я хочу, щоб було щось таке, чудернацьке, іноді…І я знайшов таку людину, це Ярослав Шабалін, він теж з Луганська, ми дуже давно знайомі. В нього на той час не було роботи, тож він волонтером вписався, але я дуже сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати, бо він дуже класний дизайнер і верстальник.

• Як треба  розуміти “+/- нескінченність”? Розкажи чому саме таку назву обрали?

Це дуже довга історія… по-перше, мені сподобалось, як це буде схематично виглядати…ну в нас це виглядає як 3 знаки…крім того, це такий оксиморон, не може бути плюс мінус нескінченності, це всім зрозуміло, але воно є, це щось таке, незвичайне. По-друге… у 2010 році я робив виставку сучасного мистецтва у Луганську, це була перша така виставка, масштабна, Open Air у вересні, у Луганську. На той час, не було галереї сучасного мистецтва, та й зараз немає…хоча минуло вже шість років, може вже є якась, галерея сучасного ЛНР мистецтва…Ось, я робив цю виставку і вона мала назву «+/- 15». Така назва була, бо саме остання така виставка була приблизно 15 років назад, десь у 1995,  наскільки я пам’ятав, теж така  Open Air виставка сучасного мистецтва, ну, та той час сучасного. Та саме 15 митців мало взяти участь у виставці, як мінімум, я пам’ятаю, що на афіші було 15 прізвищ та імен. Ось, на наступний рік ми вже робили виставку під назвою «+/-16», потім 17, а потім  почалась війна, напевно, остання виставка у Луганську була у 2014 році, у такому арт-хабі «Десятий цех». Та ще у 2014 році у нас була своя локація на «Гоголь Фест» у Києві, але вже мала назву «+/- Луганськ»…Тобто цей «+/-» за нами якось закріпився…Мені дуже подобається це сполучення, плюса та мінуса, бо, як відомо, плюс на мінус дає енергію. «+/- нескінченність», це така кількість творчих людей, ідей, які мають розміститись під нашою обкладинкою.

• Розкажи про свій досвід у журналістиці.

Ой, слухай, ну…Дуже я не люблю ці біографії розповідати…ну, він є, цей досвід. У 1995 році поступив у Луганську, на перший набір. Почав писати навіть раніше, ще з 1993, у газету «Молодёжные Новости»…Саме це й мій досвід. З 2000 року почав працювати, як журналіст, потім – як редактор, потім –  як головний редактор…Був редактором декількох видань, тобто досвід є. Але, щось мені вже не приносить задоволення працювати у редакціях, не те, щоб я працював у всіх, але я бачу, що відбувається, тож вирішив зробити своє власне ЗМІ, поки що, я сподіваюсь, що це потрібно не тільки мені. Але не тільки я тут над журналом працюю, я ж тут не єдиний професіонал. Всі, хто працюють над журналом, мають дуже багатий досвід, як у дизайні, верстці…Та всі ці люди, так або інакше мають відношення до Луганську, хтось проживає у Луганській області, хтось на непідконтрольній території, хтось у Києві, або інших містах, але всі мають відношення як до Луганщини, так і до культури та журналістики.

Робочі процеси 

• Наскільки велика команда?

Таке питання, складне…Ось цей журнал, який зроблений, він є у електронному форматі і навіть надруковано 4 екземпляри…ось цей журнал робили 3 людини. Це я, верстальник та літературний редактор, декілька матеріалів писали журналісти на замовлення моє, але десь 75% статей мої…Дуже багато людей долучалось на різних етапах, хтось допомагав верстати, але не було часу  завершити, хтось надав свій офіс нам під редакцію, хтось, ще щось робив…А так, дві людини постійно працюють, та літредактор вичитує, потім, коли все готово.  По суті, цей номер вже третій…ні, другий, бо…хоча, ні, третій, слухай, тут важко порахувати, бо спочатку ми зробили один номер, потім другий, потім, ми другий номер переробили і вийшов третій номер. Перші номери, вони, я б сказав, «чорнові», по суті, номер один, але як я казав раніше, долучались люди на різних етапах, в тому числі журналісти з Сєвєродонецька, навіть з територій непідконтрольних, окупованих, як на мене, це дуже круто.

• Чому журнал має бути саме друкованим? Та як ви шукаєте фінансування? Подавались на гранти, чи краудфандинг?

Так, ми шукали фінансування, в першу чергу –  гранти. У минулому році я 4 рази подавався і жодного разу нічого не отримав, тільки загубив дуже багато часу, та прийшлось переробляти перший номер, бо інформація була вже застаріла, щось зовсім випало, щось зовсім переписали, повністю змінилась верстка, тож ці очікування відповідей від грантодавців дуже багато часу у нас забрали. Залишився для нас тільки шлях краудфандингу. Спочатку, я думав подаватись на «Спільнокошт», або, щось таке інше, дуже багато платформ…Але, на багатьох таких краудфандинг платформах ти отримуєш суму тільки коли збереш її повністю , а якщо не зібрав повністю, відсоток, який утримує платформа, зростає. Так, як я розумію, що сума, яку ми збиремо, буде не дуже велика,  кожна копійка цінна, тому я вирішив цей збір коштів провести у Facebook. Я порадився з людьми, які вже займалися краудфандингом, та зрозумів, що все одно на першому етапі, а ми саме на ньому, необхідно свій проект у соцмережах розповсюджувати. «Спільнокошт» трохи ускладнює цей момент. Тож, наразі я веду збір грошей через Facebook, розповідаю про наш проект. Журнал вже є у відкритому доступі, кожен може його скачати, прочитати, безкоштовно, можна навіть викладати його кудись, залишати посилання… Але, це саме про електронний варіант, та я зараз розумію, що читають його тільки ті, хто в темі. Я дуже сподіваюсь, що під кінець карантину, ми зможемо зібрати якусь суму, зараз це вісім з половиною тисяч, не багато відносно суми на тираж, який ми хотіли, це 50 000 гривень на 3000 екземплярів. Сподіваюсь, що коли буде перший тираж,  далі може буде і легше, як мінімум, карантин закінчиться, наразі людям може на хліб не вистачати або на квартиру, що там говорити  про якісь там журнал, але я сподіваюсь, що після першого тиражу буде полегше, якщо ні, то тоді, на жаль, мені нічого не залишається, як  поки що залишити цю ідею, але дуже не хочу цього.

• Які труднощі заважають створенню нового випуску? 

Ха! Ну…Відсутність грошей…Це майже єдина наша проблема. Ти розумієш, дуже багато ідей, дуже багато тем…Але підтримує зараз не те, що з’явились якісь уже гроші, а те, що я бачу –  це потрібно…Коли я читаю відгуки, мені стає ну дуже радісно, я розумію, що це «воно». Але я декілька разів бачив, що коли діляться посиланням на електронний журнал, кажуть типу: «Ні. Я почекаю друкований». Та і я розумію, що він вже трішечки застаріє, його в січні зробили повністю…Дуже сподіваюсь, що після карантину ми його надрукуємо, ще треба буде його на Луганщину привезти і там розповсюдити, але на цьому етапі найскладніше зібрати кошти, потім, можливо, будуть інші виклики…Ну, ще є одна проблема, бо наразі я майже всім займаюсь один…Ну, розповсюдженням посилань, робота в соцмережах…Якось не хочу когось напрягти зайвий раз, якось незручно, хоча, люди іноді самі хочуть допомогти…Велика їм за це дяка.

• Чи є партнери, які допомагають у роботі? Які плани по розвитку проекту?

Ось коли ми почали робити цей остаточний варіант, у той час був майже дедлайн подачі заявок на  УКФ. Тоді я звернувся до свого давнього друга, з яким я навчався саме в журналістиці, Артема Соколенко з пропозицією разом написати цей проект, у нього своя піар- агенція, «Красні» називається. Він зацікавився, але ми її так і не написали, на жаль, але він надав свій офіс під редакцію, ми там два тижні працювали, робили з нуля номер, він надрукував за свої кошти 4 екземпляри  цього журналу. Дуже підтримував, і я сподіваюсь, що ми надалі будемо співпрацювати…В нього є пара ідей як зібрати необхідні кошти…Крім журналу, ми хочемо робити такий «промоушен» цікавий, тобто, кожен номер, в ідеалі, ми будемо супроводжувати подією, тобто, це може бути якийсь концерт або створення арт-об’єкту, або, наприклад, етно експедиція…це цікаво, але треба зібрати додаткові кошти…

Зараз партнерів у нас не дуже багато, ми дуже сподіваємось, що в майбутньому їх буде більше, ми готові розглянути будь-які пропозиції, але не від якоїсь політичної сили….

Ще можу доповнити, що всі ці події, про які я казав, вони будуть прив’язані до теми номеру журналу. Тобто, у кожного номері журналу буде своя центральна тема, і ось ці проекти, які ми плануємо, будуть ілюструвати матеріали з журналу, вже у реальному житті. Я не буду зараз розповідати, які саме ми плануємо події, але можу сказати, що буде дуже цікаво.

• Як можна допомогти журналу?

Та як?…Дуже багато чим можна допомогти…Ну, по-перше, це навіть не гроші, хоча, гроші –  це дуже-дуже важливо, але, ще дуже- дуже-дуже важливіше –  це розповсюдження цього журналу. Якщо, наприклад, ви його скачали, а я дуже сподіваюсь, що після цього матеріалу ви це зробите і вам він сподобається, то, будь-ласка, у себе на сторіноньці  наше посилання розмістить, ну і там друзям порадите почитати…По-друге,  це, звичайно, гроші. Якщо у вас там є бізнес, то ми можемо його прорекламувати, якщо це не буде нашим принципам життєвим суперечити…Це  ніякого алкоголю, тютюну, або азартних ігор, це все ж журнал для молоді…По-третє, нам можна допомогти ідеями. Якщо у вас є теми, якщо ви робите  щось цікаве, або знаєте когось талановитого, але скромного, то пишіть нам у редакцію, розповідайте про себе. Крім того, якщо ви вже прочитали, нам буде дуже приємно, якщо ви напишете нам, та скажете, що ми молодці.

За цим посиланням ви можете скачати журнал: http://surl.li/bgcy
Слідкувати за проектом, та підтримати його, ви зможете через групу у Facebook: https://www.facebook.com/PlusMinusBeskonechnost
Якщо, є ідеї, теми або зауваження, пишіть сюди: https://www.facebook.com/slava.bo1