Харків був транзитним між позиціями під Соледаром та новим пунктом дислокації. Тож військовий мав шість годин, щоб прийти до тями та зібрати речі. Ми зустрілись біля майже відновленого Університету Міського Господарства. Тут півтора року тому до стрільця 125 бригади ТрО звертались — Дмитро Васильович. Молодий професор носив костюми, викладав та керував кафедрою теоретичної та загальної електротехніки. Тепер з-під піксельної панами він дивиться на розбите вікно колишнього кабінету.
З професора у рядові: шлях перетворення
— Десь за місяць до вторгнення розумів, що війна почнеться. Розробив план, знайшов маршрути, підготував все необхідне. У першому пункті був рух на захід. Друга задача — відправити дружину з дочкою до Європи. Третій крок — долучитись до якогось формування. На той час я не мав жодних військових навичок, навіть кафедри чи курсів не було. Тож, гадав, що найкращим варіантом для третього пункту є ТрО. Типу, блокпости, охорона мостів, інфраструктурних об’єктів, але без близького бою.
Тож з першими вибухами ми виїхали з Олексіївки до Львова. Коли дізнався, що родина перетнула кордон, пішов ставати на облік. У військкоматі чесно попередили, що з 99% вірогідністю відправлять кудись на схід. Навіть дали годину на прийняття рішення.
Я дав згоду. Не жалкую. Таких людей тоді було дуже багато. У Львові навіть зустрів знайомих, що повернулись з-за кордону спеціально, щоб вступити до ТрО. Один з таких хлопців приїхав з Берліна й під Бахмутом загинув.
Бронь та присяга: почесний статус та стосунки з університетом
Біля центрального входу Дмитро ховає обличчя та просить швидше пройти цей відрізок. Каже, що ніяковіє від уваги колишніх співробітників. За час служби університет відзначив його та ще одного науковця, який воює, званням почесного професора.
— Зазвичай для отримання цього статусу треба працювати декілька десятків років й мати визначні досягнення. Приємно. Минулого літа, коли ми дислокувались під Богодуховом, виявилось, що у підрозділу відсутні рації. Дізнались про нестачу пізно ввечері. Потреба негайна, а волонтерських контактів тоді не було. Хлопці вирішили розбиратися із проблемою вранці. А я перед сном написав у робочий чат університету. Зранку на моєму рахунку було 127 тисяч гривень, а потрібно було 92. Я навіть трохи розплакався тоді.
За два місяці після початку служби мене викликали з тренувань, щоб повідомити про наукову бронь від університету. Була спокуса піти, бо військова муштра відчувалась суцільним безглуздям. Але ж я, типу, доброволець, та й перед хлопцями незручно. Після прийняття присяги я вже не міг скористатися тим папером, бо цивільні закони не розповсюджуються на військових.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
ТрО, мова, віра: особливості перебування у львівському підрозділі
— До вторгнення я викладав та писав українською, тож в мене не було жодних незручностей. Навпаки — російська почала дратувати. Під Соледаром майже всі російськомовні були. Зрозуміло, що жодних конфліктів з цього приводу не виникало. Втім, вважаю, що вже остаточно людям час українізуватися.
У львів’ян цікавий менталітет в плані гонору, релігійності та гомофобії. Водночас постійні гейські жарти. Наприклад, вони деякий час майже не контактували з новеньким, бо в того було довге волосся та сережка. Підозрювали.
Класний хлопець, до речі, той Валер’ян. Незашорений, займається театральними перфоменсами. Йому лише 25, дуже за нього переживаю. Це війна сорокарічних. Гадаю, то є правильно, але нам теж помирати не хочеться.
Дмитро збирається додому, щоб поголитися та перевдягатись у цивільний одяг. Завідувач кафедри в минулому готується стати й колишнім бійцем 125 бригади. Опісля 1,5 року на фронті його переводять до науково-розробницького підрозділу ЗСУ. Подробиць майбутньої діяльності розголошувати не можна. Тож ми домовляємося за годину гуляти Саржиним Яром та говорити про щось інше.
Польові дослідження: чи мають науковці воювати
Без кудлатої бороди та однострою чоловік зовсім не схожий на військового. Більш того, Дмитро виглядає набагато молодшим, ніж за часи роботи в університеті.
— Якщо відсторонитися від постійного мороку, війна є своєрідним ретритом. Тут набагато менше стресу, ніж на адміністративній роботі. Подекуди, в особливо гарячі дні, накриває усвідомлення власного існування. Я чітко бачу усі ті рази, коли мене могли вбити, та розумію — я досі живий. У цьому стані будь-які страхи зникають, а їхнє місце заповнює здатність вбивати ворога. Ніщо так не надихає, як усвідомлення, що в тебе стріляли та не влучили. Вкрай приємне та не знайоме мені раніше відчуття. Втім на противагу піднесенню трапляється купа жахіть, які б я волів забути назавжди.
Логіка підказує, що науковці не мають воювати. Тобто після мобілізації їх треба використовувати за призначенням — не в окопах. З іншого боку, мій підрозділ цілком складався з добровольців з вищою освітою та відсутністю військового досвіду. Вміння приймати нестандартні рішення та вмотивованість замінили нам спеціальні навички та дозволили вижити. Наприклад, одного разу нас минуло зневоднення, бо в батальйоні був власний геодезист.
На початку вторгнення спеціальність не мала значення: «Ти хто? Науковець, інженер, IT-шник — будеш стрільцем». Добре, що ситуація потроху покращується. Міністерство Оборони періодично проводить професійні конкурси саме серед військових — це абсолютно правильно. Такі спеціалісти добре розуміються не лише у своїй галузі, а й у деталях практичного застосування.
Надія є: Харків та майбутнє української науки
Центральний парк зустрів неходженими газонами та новими витворами садового мистецтва. Дмитро радіє відновленню міста. Каже, що постапокаліптична картина Харкова минулого літа вкрай засмучувала: «Не вистачало лише, щоб вітер ганяв по вулицях величезні перекотиполя».
— Харків — місто флешбеків. Звичайно я планую повернутися після перемоги. Тут є що робити. Раніше, навіть попри пріоритетність відбору, я сторонився проєктів, що пов’язані з оборонкою. Тепер розумію, що війна може перетворитись на стимул для розвитку української науки. Кількість бійців в окопі вже не вирішує підсумок бою. Впевнений, на українському прикладі увесь світ навчатиметься воювати.
Більшість науковців в Україні отримали бронь, тож вони продовжують свої дослідження. Рік тому я трохи взяв участь у одній конференції, бо подав заявку ще за мирних часів. Можу сказати, що тоді вже почали з’являтись нові цікаві проєкти. Тож, надія є.
Читайте також:
- «Або ми навчаємось, або програємо»: історія аеророзвідника, який вдруге пішов на війну
- Від масажного салону в Києві — до війська на Харківщині: історія парамедикині Ніни Кравчук
- Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
