Російські окупанти атакують Горенку на Київщині. Вони руйнують хату Юхимівни та до жаху лякають її собаку Боню. Фотографію бабці, яка замотує тварину в яскраву зелену хустку, щоб хоч якось зменшити страх від вибухів, згодом побачить київська художниця Анастасія Усенко.
Під враженням вона намалює картину, що згодом допоможе Юхимівні відновити домівку.
Настя прокинулась 24 лютого о 5 ранку від вибуху, результат якого було видно у її вікні. Вже ввечері вона з мамою Мирославою їхала з Києва. У них було передчуття біди й вони готувались. Коли скрізь говорили про можливий напад 16 лютого та російську армію біля кордону, Настя переїхала в квартиру у спокійніше місце. В разі небезпеки на них чекали у селі Чудей Чернівецької області, що на кордоні з Румунією. Мама зібрала невеличку валізу. Лише кілька особистих речей. Жінки не мали плану евакуації й вирішили випробувати удачу. Вони сіли на перший поїзд до Заходу України.
Коли жінки приїхали на Буковину, Насті зателефонувала подруга, яка живе у Швеції й запросила до себе. Так мати з донькою перетнули кордон з Румунією та вирушили до міста Еребру. Їх прийняла одна з тутешніх сімей.
“Моя мама теж мисткиня. Вона скульпторка. І от чоловік Маркус з сім’ї, де оселились, “кинув клич” у фейсбуці. Він написав, що художниці приїхали без матеріалів, без грошей, і запитав, чи може хтось щось дати. Таким чином нам зібрали дуже багато матеріалів”, – розповіла Настя.
Дівчина почала малювати на шістнадцятий день війни.
Настя каже, що колеги жаліються — не можуть навіть взяти олівець і провести лінію, бо всередині пустка.
“У мене по-іншому. До війни я писала великі полотна. Зараз вибираю невеликий формат, як вірш, що фіксує подію. Це не займає багато часу. Проте воно наче спалах, який треба передати”, — говорить дівчина.
Щойно з’явились фарби та папір, Настя почала малювати. У неї не було ступору. Хоча, буває, що кілька днів нічого не малює, але потім виникає потреба говорити чи навіть кричати світові.
“Це як візит до психолога. Наче говорю на полотно чи папір”, — зазначила Настя.
Першою роботою-спалахом стала картина Mariupol. Настя створила її після того, як окупанти обстріляли пологовий будинок у Маріуполі. Полотно відразу купила українка, яка мешкає у Польщі. Поки дівчина продала приблизно 20 картин.
Художниця з новин дізналася про Марію Юхимівну з Горенки та її собаку Боню. Настю вразило те, як бабуся заспокоювала тварину. Дівчина одразу зафіксувала сюжет на папері.
Коли ж художниця зайшла у соцмережу, щоб опублікувати картину й виставити її на продаж, то побачила пост журналіста і музиканта Руслана Горового, де він показав спільне з бабусею фото. Виявилось, що чоловік привозить їй продукти та допомагає відновити господарство. Настя вирішила передати отримані за картину гроші Марії Юхимівні.
“Я знала, що когось знайду, бо маю багато знайомих волонтерів з Київської області. А вийшло так, воно саме мене знайшло. Я зробила пост про картину, її купили, а Руслан передав гроші Юхимівній”, — розповідає Настя.
Бабуся бачила картину. Особливо їй сподобалось те, як Настя намалювала Боню. Юхимівна спочатку не хотіла брати гроші.
“Я дуже хотіла б відвідати її, коли приїду до Києва. Зараз у домі Марії Юхимівни вставляють вікна. Також є дірка на даху та у стелі. Вона каже, що завдяки цьому розмовляє з Богом. Тобто уявіть: в таких умовах людина шукає Бога”, — дивується художниця.
Настя каже, що у війні важливо бачити й чути кожну людину та не робити узагальнень. У кожного індивідуальна трагедія.
“Я б намалювала всіх людей, якби могла. Проте є дуже багато втрат і дуже багато історій”, — ділиться дівчина.
Настя не знає, як впоратися з емоціями, що викликала війна. Вона живе у думках та переживаннях цілодобово. Каже, що їй погано, коли, наприклад, годину гуляє і не перевіряє новини.
“З думками про війну я п’ю каву, їм, приймаю душ, прибираю. І, зрештою, малюю. Емоції не зникають, тому я вирішила переживати все, як виходить”, — пояснює дівчина.
Настя заробляла на життя продажем картин і до війни. Тепер дівчина дивується, що саме полотна на тему війни вдається добре продавати.
“Наповнені стражданнями, страшні роботи купують набагато рідше. Зазвичай люди хочуть бачити поруч те, що приносить гарні відчуття. Я здивувалася, коли продала картину про вагітних жінок з Маріуполя, які опинилися під завалами”, — розповідає художниця.
Настя віддає частину коштів волонтерам і ЗСУ. Частину залишає собі на необхідне.
“50 – 60 відсотків, а іноді й 100, я віддаю волонтерам або закриваю закупівлі для військових. Мої картини невеликі, але вони продаються одразу, за день-два, максимум три”, — каже Настя.
Найдовше продавалася робота про Маріуполь. Вона кривава й морально важка для Насті. Її купив українець, що мешкає в Барселоні.
“Я запитувала, чому люди це купують. Відповідають, бо не хочуть забувати звірства росіян. Щоб їхні діти й онуки ніколи не допустили такої війни”, — говорить дівчина.
Роботи Насті опиняються переважно в українців у еміграції, а також у шведів, з якими вона безпосередньо спілкується. У Швеції є велика цікавість до України. Люди цінують те, що гроші йдуть на потреби армії та волонтерів й тішаться, що у такий спосіб можуть допомагати.
“З одного боку, це страшне мистецтво, а з іншого – дуже важливе. Доробок художників, скульпторів, письменників дуже цінний, бо це народжується саме в такому часі”, — вважає Настя.
Частину робіт дівчина не продає. Каже, що інколи важко розлучатися з картинами, але вона любить, коли її мистецтво живе і в нього є глядач, здатний рефлексувати.
За словами Насті, реакція шведів на події в Україні — суцільні сльози. Дівчина має три роботи з назвами “Буча”, “Ірпінь” та “Гостомель”. Вона створила їх, коли світ дізнався про звірства росіян на Київщині.
“Я намалювала їх в ніч, після того, як все це виявили. Шведи, з моїх спостережень, про все дізнаються через день з газет. Я тоді ще жила в родині. І от коли ми прокинулися й пішли снідати, вся сім’я плакала, ми обіймалися”, — каже Настя.
Ніхто не міг зрозуміти, як таке взагалі можливо, але не сумнівались, що це не може бути перебільшенням. Навпаки, шведи усвідомлювали, що влада не розповідає всього. Є страх побачити ще жахливіші речі на територіях, з якими поки немає зв’язку.
Настя взяла участь у мистецькій конференції, де мала доповідь і презентацію про мистецтво до війни та мистецтво після і під час неї. Проте дівчина говорила переважно про українські міста, які руйнують окупанти, й про мистецтво, яке народжується з урахуванням цього.
Маркус, у якого жила Настя з мамою, знайомий з кураторами та організаторами мистецької резиденції у Швеції. Вона відома у містечку Еребру і відбувається щодвароки. Приїжджають багато художників і просто неба роблять великі проєкти по всьому місту. Тобто це можуть бути великі скульптури, інсталяції, полотна. Організатори запросили Настю і її маму взяти участь у резиденції й вони радо погодилися.
“Звісно, ми розповідатимемо всіма способами про те, що відбувається в Україні. У нас з мамою два різні проєкти, але вони про Україну та війну. У цій резиденції дуже багато заходів, тому в нас є змога багато говорити. Насправді це дає свої плоди”, — сказала Настя.
Художниця планує створити полотно, яке матиме 40 метрів довжини та 2 метри висоти. Воно розповідатиме про окупацію та людей, що сидять в укриттях. Тобто Настя створюватиме збірний образ.
“У мене є однокласник Данило Немировський. Він теж художник. Евакуювався з Маріуполя. Я бачила його замальовки й спиратимусь частково на них. У мене буде довге полотно, на якому зображатиму бомбосховище врозріз: люди помирають і народжуються, ділять між собою шматок хліба”, — говорить художниця.
Настя каже, що, на щастя, не потрапляла у такі історії, але має багато друзів, які вижили в Бородянці та Ірпені. Також є ті, хто загинув.
З початку війни й донині у Насті змінилось сприйняття своєї країни. Каже, що любила її завжди, але зараз віра у людей безумовна. Проте дівчині важко через невизначеність.
“Чекаю повідомлення, що у Києві немає небезпеки. Поки планую залишатися у Швеції до кінця війни. Після резиденції хочу відвідати Київ, але зараз маю можливість працювати, і, думаю, відкидати цього не варто, бо так можу допомагати своїй країні”, — пояснює Настя.
Читайте також наш матеріал “Створювати матеріальне у часи розрухи”. Як резиденція у Франківську допомагає тимчасово переміщеним митцям.
Спілкувалась Марія Масюк
Фото робіт надані художницею Анастасією Усенко
