Аліна — донька українського військового, харків’янина Олега Челнова, який у Першу російсько-чеченську війну був добровольцем у складі батальйону УНА-УНСО «Вікінг» та воював на боці Ічкерії. Загинув у Грозному під час бою в районі площі «Мінутка» 6 або 7 березня та був посмертно нагороджений найвищою нагородою Чеченської республіки Ічкерія — Герой нації. Зараз Аліна намагається домогтися перейменування вулиці у Харкові на честь батька. Про втрату, прийняття та людину, яка чинила спротив росіянам ще на початку незалежності України — читайте в нашому матеріалі.
Хто такий Олег Челнов. Про дитинство, погляди та рішення стати добровольцем у Першій російсько-чеченській війні.
Олег Челнов народився у Харкові 31 січня 1965 року у звичайній радянській родині. Аліна згадує, що за розповідями бабусі, у батькові ніколи не виховували патріотизм чи ненависть до росіян.
— У них була проста робітнича родина, російськомовна, з радянськими поглядами. І виховувався він відповідно до радянських стандартів. У 80-х роках батько був призваний до війська і відправлений на війну в Афганістані. Звичайно, що примусово. Тоді, здається, більшість солдатів так потрапляли на війну. Там він отримав поранення у спину і повернувся додому. Я не пригадую, щоб наша родина відрізнялася сильним патріотизмом чи націоналізмом. Єдине, що вдома в нас найбільша лайка, яку придумала моя бабуся, була — назвати когось кацапом.
За словами Аліни, батько завжди був борцем за справедливість, захищав слабших та намагався допомогти кожному. У 1988 році він добровольцем поїхав до Вірменської РСР ліквідовувати наслідки Спітакського землетрусу, за що згодом був нагороджений орденом «За особисту мужність».
Коли розпочалася Перша російсько-чеченська війна, Олег не міг залишатися осторонь та вирішив поїхати до Ічкерії добровольцем. Донька розповідає, що з родиною батько не радився і, попри можливий осуд суспільства, вирушив на війну.
Перша поїздка Олега Челнова до ЧРІ відбулася 1994 року, де з українських добровольців було сформовано батальйон УНА-УНСО «Вікінг».
— Батько був дуже вольовою людиною, він ні з ким про це не радився, сказав, що не може лишатися осторонь. Він був людиною, яка б не могла домовитися зі своєю совістю. Було очевидно, що це жорстокий та несправедливий напад на меншу країну. Це був третій рік незалежності України, яка нещодавно вийшла з Радянського Союзу. З телевізора українцям розповідали, що чеченці — це терористи, які дітей навчають воювати. Суспільство тоді було не готове до рішення, яке прийняв мій батько й інші добровольці, та сприймало це дуже важко й агресивно. Наша родина і тато піддавалися великому осуду. Бабусі [матері Олега Челнова — ред.] знайомі говорили неприємні речі, погрожували. Навіть коли я була малою, інші діти дізнавалися, чим займається мій батько, говорили: «Ну він же там вбивав людей». Я казала, що він пішов не вбивати, а захищати народ, який був слабшим.
Про погрози, обшуки та переховування від влади
— Коли батько повертався з Чечні ми майже не жили у Харкові. Я пам’ятаю декілька епізодів з обшуками в нас удома, пам’ятаю погрози від різних людей. Багато часу, коли він був в Україні, ми проводили в Одесі, в його друзів. Окрім цього, невідомі погрожували моїй бабусі. Я і зараз іноді отримую повідомлення від росіян, які обіцяють мене вбити, але не сприймаю це серйозно. Загалом, цікаво, що жителів РФ через стільки років і досі хвилює це питання. Вони досі бояться мого батька.
Батальйон «Вікінг», у якому воював Челнов, брав участь у боях за Грозний, Шаш, Аргун, Гудермес, Чечен-Аул та обороні Бамута. У 1996 році, за офіційною версією, Олег Челнов зник безвісти у Грозному під час бою в районі площі «Мінутка» 6 або 7 березня. Точної інформації про його загибель немає. Після війни він отримав найвищу нагороду Чеченської республіки Ічкерія — Герой нації, посмертно. Лише два українські добровольці мають таку відзнаку.
— Коли тато загинув, мені от-от мало б виповнитися шість років. Востаннє як він їхав на Кавказ, він пообіцяв повернутися до мого дня народження. Я дуже його чекала. А потім мама розповіла мені про загибель батька. Це було великим ударом для маленької мене. На шестиріччя я загадала колись із ним зустрітися. Оскільки тіло батька не було знайдене, ходили чутки, що він може бути живий або потрапив у полон. Загалом не було точної інформації, але нагороду йому видали вже посмертно. Попри це я, як дитина, ще довгий час хапалася за ці чутки й сподівалася, що він все-таки живий.
«Батько ще тоді розумів, що в загарбницькі плани РФ входить і Україна». Про мотивацію, прийняття та історичну пам’ять.
— Батько воював на стороні Джохара Дудаєва [перший президент Чеченської Республіки Ічкерія — ред.], він розділяв його інтереси та погляди на війну і політику. Тато розумів, що в загарбницькі плани РФ входить і Україна, що така війна можлива в нас. Тому він воював у Чечні аби послабити російську армію та спробувати зупинити її.
Ще під час служби в Чечні на питання одного з журналістів — чи не дивно йому воювати проти росіян. Челнов відповів, що він воює проти російського шовінізму та імперіалізму.
Прийняти та зрозуміти вибір батька залишити сім’ю та йти на війну було важко, зізнається Аліна.
— У мене була якась образа, що мені довелося жити без нього. Я не могла на це вплинути, тому ставилася до цього як до належного. А коли батька не стало, я дуже плакала і не розуміла, чому це сталося саме з нами. Поступово, поки я зростала, я багато про це думала, але в мене не було достатньо інформації про його діяльність — бабуся і мама не дуже любили говорити про це. Але, я думаю, якби вони розповідали мені про те, ким він був, чому чинив саме так, проти кого він боровся та у чому полягав його героїзм, у мене б не було цієї дитячої образи, що він мене покинув. У мені завжди сперечалися дві сторони — одна казала, що батько класний, сміливий, вольовий герой, а інша казала «ну чому саме він? У нього ж залишилися я і мама. Нам було б набагато легше, якби він був з нами».
У дорослому віці, ділиться Аліна, вона повністю зрозуміла вибір свого батька і якби вдалося повернутися в минуле і ще раз його побачити, вона сказала: «Їдь, я тебе підтримую».
— Я пройшла довгий шлях аби прийняти його вибір. Але з повномасштабним вторгненням сумнівів не залишилося. Тоді я вже на власні очі побачила, що собою представляють росіяни та Росія. Я не виїжджала з Харкова і щодня бачила як вони систематично знищують моє місто. Одразу приходить усвідомлення, з ким ти маєш справу і що вони не розуміють іншої мови окрім сили й спротиву. Якби в мене була можливість поговорити з батьком я б сказала: «Удачі в бою» і повністю його підтримала. Бо є речі вищі й важливіші за все. Звичайно, що всім хочеться ситого комфортного життя — ростити дітей, подорожувати, розвиватися. Але поки є люди, які розуміють, що є якась вища мета і готові віддати за неї життя, ми тут і продовжуємо свій рух.
«Я була татова принцеса». Про батькове виховання, хлопця військового та життя під час війни
— Тато виховував в мені почуття гідності, силу та жагу до справедливості. Вчив захищати слабших і намагався пояснити, що у житті потрібно завжди залишатися людиною. Насправді в мене не було прямо патріотичного виховання. Але сталі, важливі людські якості батько в мені заклав. Я нещодавно аналізувала: він в мені виховував таку стійкість до життєвих ударів, ніби знав які важкі часи чекають, намагався дати мені все, що, можливо, не могла б дати мама як жінка.
Політичного виховання як такого теж не було. Єдине, що я знала, що Єльцин і Кучма — це антигерої. І коли дівчатка у 5 років грали в Барбі, яких викрадають злі дракони, моїх ляльок викрадав Єльцин. Звичайно, я не розуміла тоді, хто він такий, але для мене це було якесь абсолютне зло.
Після загибелі батька нам з мамою було важко справлятися удвох. Пам’ятаю, були часи, коли взимку я не могла піти в школу, бо в мене була лише осіння куртка, в яку я не влазила в теплому одязі. Я сиділа вдома, допоки не з’явилася можливість придбати нову. Для мене це було дуже несправедливо і боляче. Бо коли батько ще був живим, він завжди повертався з Чечні, привозив мені подарунки, розважав мене, водив магазинами. Він всім розповідав, що в нього росте принцеса. Казав, що скоро треба буде нареченого мені шукати. І що цікаво, з моїм хлопцем ми познайомилися завдяки батьку.
На початку повномасштабного вторгнення Аліна опублікувала у соцмережі пост, в якому розповідала про шлях Челнова. На нього відреагувало багато людей, одним з яких і був майбутній хлопець дівчини.
— Він мені написав, що цікавився історією мого батька. У нас зав’язалося спілкування, потім почали зустрічатися. Хлопець теж військовий, доброволець. Тому можна сказати, що тато таки знайшов мені пару (сміється).
Ніколи б не подумала, зізнається Аліна, що про батька знає так багато людей. Неодноразово в її житті виникали знайомства завдяки йому.
— У мене був досить смішний досвід. Я колись працювала з дівчинкою і до нас на роботу прийшов її хлопець. Він випадково почув як я телефоном говорила своє прізвище. Підійшов до мене і з таким здивуванням питає: «Ти донька Челнова? Того самого?». Для мене це було так неочікувано. Я не зрозуміла цю реакцію, бо я раніше ніколи її не зустрічала. Звісно, що вже потім мені було приємно, що людина цікавиться історією, що вона знає мого батька і його внесок.
Уряд Чеченської республіки назвав на честь Олега «Беркута» одну з вулиць у столиці. Однак, на сьогодні точно не відомо, де вона розташовувалася, бо зі зміною влади у Чечні всі згадки були знищені.
З початком повномасштабного вторгнення в Аліни виникла ідея дати ім’я батька і якійсь з вулиць Харкова, міста, в якому він народився і жив. Спочатку дівчина подала звернення до міської ради з проханням розглянути цю ініціативу. У відповіді міська влада пообіцяла переглянути це питання на черговій сесії, однак, на сьогодні цього досі не відбулося, справа далі не просунулася.
— Зараз я звертаюся до організацій, які б могли мені допомогти й також написати відповідне звернення до міської ради. Готуються листи від батальйону Шейха Мансура, чеченського уряду у вигнанні. Також намагаюся вийти на представників Української Народної Самооборони [УНА-УНСО — ред.]. Поки що ми на етапі підготовки листів.
Як розповідає Аліна, після допису в Інстаграмі, в якому вона поділилася своєю історією, дівчина отримала багато підтримки, якої ніколи не очікувала.
— Мені писали військові, цивільні, люди абсолютно різного віку. Писали, що знають історію мого батька і захоплюються ним. Деякі зізнавалися, що батько для них став авторитетом і особистим героєм. Один хлопець склав пісню про батька і запитав, чи можна надіслати її мені в Телеграм. Я була дуже вражена.
Також вона додає, що іноді з’являються і негативні коментарі.
— Люди не завжди розуміють чому це важливо і що саме мій батько зробив для Харкова і чому він вартий уваги. Я намагаюся пояснювати, що навіть сьогодні в Україні недостатнього вшановують пам’ять людей які загинули за Україну, за справедливість, не достатньо говорять про них та їх сім’ї, не достатньо висвітлюють це питання у ЗМІ. Потрібно вшановувати пам’ять усіх героїв. І я звісно хочу, щоб і ім’я мого батька було увіковічене.
Зараз Аліні 33 роки, попри постійні обстріли та складну ситуацію на кордонах Харківщини, вона залишається у місті й розвиває свій бізнес — квіткову студію.
— Я не виїжджала з Харкова від початку повномасштабного вторгнення і це мій свідомий вибір. Я намагаюся працювати тут, сплачувати податки, допомагати армії. Звичайно, бізнес у Харкові будувати дуже не легко (сміється). Тільки звикаєш до одних обставин, одразу з’являються нові. Я займаюся флористикою, а квіти потребують холоду аби зберігати привабливий зовнішній вигляд. А оскільки в місті з березня серйозні проблеми зі світлом, іноді працювати просто неможливо. Проте, я радію, що моя справа потрібна тут, у Харкові. Я почала знову працювати майже одразу після початку повномасштабного вторгнення, на свій страх і ризик. Думала, що у такий час квіти нікому не потрібні, але вирішила спробувати. Я була дуже здивована, коли попри все це пекло навколо, люди приходили й купували у мене квіти.
Війна — це страшно, і я знаю, що тато ніколи б не хотів такого життя для мене і він боровся за те, щоб я ніколи цього не бачила. Однак, сталося як сталося. Можливо, якби тоді, у далекі дев’яності, таких людей, як мій батько, було набагато-набагато більше. То і цієї війни можна б було уникнути. Попри це, я впевнена, що якби тато був живий, він би став до зброї з усіма і боронив Україну, як робив це і раніше.
Читайте також
- «Коли допомагаєш іншим — допомагаєш собі»: як на Харківщині реалізується інститут помічника ветерана. Помічник ветерана — людина, яка допомагає демобілізованим військовим адаптуватися до мирного життя. Це не лише консультації, а й підтримка. Проєкт є унікальним, оскільки працює за принципом «рівний-рівному».
- Для відбудови Харкова необхідно розвивати громаду: розмова з місцевим урбаністом Павлом Храмовим. У Харкові понад 5 тисяч будинків зруйновано внаслідок бойових дій. Пошкоджено майже 300 культурних пам’яток у регіоні. Тому критичним постає питання його відновлення.
- «Наші полонені не можуть листуватися й не отримують медичну допомогу». Інтерв’ю з керівником Східного центру Коордштабу з питань поводження з військовополоненими. Ґвара Медіа поспілкувалися про полонених з Харківщини, співпрацю штабу з міжнародними організаціями та про те, як рідні можуть вплинути на процес повернення з полону.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
