Олександр Дорошенко, якого харків’яни також знають як депутата облради від партії «Європейська Солідарність», у перші дні війни долучився до лав Нацгвардії. Коли Росія анексувала Крим та Донбас у 2014, іти на фронт було страшно, зізнається доброволець. Але у 2022 році питання вже не стояло: без військового досвіду, батько маленької дитини, Олександр відчув, що більше за все потрібен на фронті.
Так депутат Харківської облради вперше спробував себе у ролі кулеметника, взяв участь у звільненні Харківщини, а згодом став командиром взводу — розповідаємо його історію.
Ми познайомились з Олександром на Станції Волонтерської Допомоги: благодійного фонду, який допомагає цивільним та військовим ремонтувати авто у Харкові.
У цивільному житті ви були депутатом Харківської обласної ради. Як і чому пішли на війну?
Давайте від самого початку: війна з РФ триває вже дев’ятий рік. У мене є приклади друзів, які взяли участь ще тоді. Один кум, близький друг, вважається сьогодні зниклим безвісти. Ця людина пройшла Майдан, а потім пішла добровольцем на війну. Саме 2014-го року, коли було дуже важко, він доєднався до лав ЗСУ. При тому що мав маленьких дітей — його це не зупинило.
Тоді, у 2014-му, мені було страшно. Хоча у мене особисто дітей не було. Я був молодший, боявся.
Мій кум пройшов 2014 та 2015 — найскладніші роки АТО. Три-чотири роки він служив, потім був «на гражданці», а у 2019 чи 20-му знову поновив військову службу. Останнім часом був у складі 24-ї бригади, проходив міські бої у Попасній.
Розуміючи, що війна буде і це лише питання часу, пам’ятаючи про приклад друга, я зрозумів, що мушу також піти.
Ви розуміли, що повномасштабна війна буде ще з 2014 року?
Ні, але вже у 2022 році все було зрозуміло. Ми бачили, що Росія готувалася, проводила навчання.
Тоді я для себе твердо вирішив: якщо розпочнеться війна, піду на фронт.
У 20-му році народилася моя дитина — їй зараз 2,5 роки. Втім, я вже не міг сидіти. Я надивився на те, як це відбувається у 2014 році (адже війна була дуже близько до Харкова)… Тоді, у перші роки АТО, я волонтерив: ми з друзями розвозили людям продукти харчування. Наприклад, у Дебальцеве, коли воно ще було нашим. Це тривало декілька місяців — потім жив цивільним життям, як й інші люди.
У 2022-му, розуміючи, що просто не зможу сидіти вдома, я пішов на війну.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Коли ви стали депутатомі? Що ви робили як депутат обласної ради?
Депутатом я став у травні 2019 року — зараз моя друга каденція. Переобрався у 2020 році у жовтні.
Я є членом постійної комісії з медицина — материнства й дитинства. З 20-го року обрав її для себе, бо ці питання дуже важливі. Тим більше, того року в нас розпочалась пандемія COVID-19. Я долучався до загальнопартійних ініціатив.
Ви згадали про волонтерство. Коли ми фільмували деокуповані території минулого року, то звернули увагу: часто люди кажуть, що допомога від волонтерів, гуманітарка, дійсно приходить лише у перші місяці. Згодом інформаційний шум стихає і допомоги стає менше. Ви теж це помічали?
Питання також і в тому, що після перших місяців нам менше допомагають. Адже в основному допомога надходить із Заходу.
Коли ми у червні стояли у Покровську, волонтери привозили допомогу нам, а ми інколи передавали її мешканцям — ділилися. Розповсюджували через старосту.
Ви кажете, що вирішили ще до повномасштабної війни: якщо почнеться, підете воювати. Чи був у вас військовий досвід? Ви служили в армії?
Ні, абсолютно. Я не служив у армії. Не міг впоратися зі зброєю, ніколи не тримав її в руках.
А як у вас пройшли перші дні війни?
Перед 24 лютого, розуміючи, що буде війна, я розмовляв з родиною, аби ми збирали тривожну валізку. Але цього не було зроблено — ми стали це робити лише 24-го зранку, коли почалося бомбардування. Ми живемо на Салтівці, до речі.
24 лютого ми з дружиною пізно лягли спати, десь о першій годині ночі, орієнтовно о п’ятій ранку стали обстрілювати місто. Через те, що пізно лягли, я перевів телефон у беззвучний режим. Брат, що знаходився у Києві, зателефонував дружині та сказав: «почалося». А ми цього у квартирі не чули, навіть звуки прильотів.
Отож, брат розбудив і ми стали збиратися. Збиралися декілька годин, о пів на десяту виїхали з Харкова, я вивіз дружину, дитину і тещу до Києва. Взяв свою маму. Згодом також відвіз усіх на захід країни — це сталося не в один день, було дуже складно, стояли затори. Я хотів сам перевезти рідних через польський кордон. Але, врешті-решт, 1 березня я залишив родину в Закарпатській області, розуміючи, що їм допоможуть перетнути кордон і що я вже хочу повертатися, я потрібен.
1-го виїхав, був у Харкові 3-го березня, зателефонував друзям… Ще не знав, у який підрозділ хочу, тому зателефонував другу в ТрО. Потім зрозумів: нудно, нецікаво. Зателефонував іншому, своєму колезі по міській раді — він був у Нацгвардії. Запитав, візьмете до себе? Кажуть, візьмемо. Так 3-го березня я став до лав Нацгвардії України. Тоді наш батальйон, куди мене зарахували, знаходився у місті Харкові.
Ви зараз молодший лейтенант?
Так, офіцерське звання.
Маєте військову спеціальність?
Моя посада — командир взводу. Зараз займаємось аеророзвідкою — це новий для мене досвід. Якраз формуємо окремий взвод, що працюватиме в інтересах нашої частини та інших, шукаємо людей. Сьогодні в основному працюємо з коптерами, але хочеться згодом попрацювати з ударними дронами та літаками.
Ви у Facebook писали, що не були у Харкові так довго з літа 2022 року. Які плани зараз? Навчання з аеророзвідки?
Так. Зараз закінчуємо навчання, через деякий час їдемо у Лиман, а потім виконувати бойові завдання у Луганську область. Доведеться перетинати ліс по дорозі від Лиману — він весь прострілюється. Маю на увазі не стрілецьку зброю — артилерію. Їдеш 30 км по лісу і в будь-який момент може прилетіти.
«Орки» ведуть полювання саме на великі військові машини: «Урали», наприклад. А вони не завжди броньовані. На жаль, зараз по лісу ми пересуваємось не швидше другої передачі. Коли заїжджали туди у листопаді, була ще плюсова температура. Якщо починається обстріл, ти не зважаєш на багнюку, їдеш якнайшвидше. А от коли прийшла зима, температура стала мінусова, ця багнюка позамерзала і утворилися так звані «колії».
Коли ми раніше їздили на чергування (два дні у лісі та два у Лимані), втрачали багато машин під час обстрілів.
Якщо в армію приходить людина без попереднього військового досвіду, як будується її шлях від простого солдата до командира? Як було у вас?
Я починав з того, що був кулементником. Як і всі, стояв на блокпостах — наприклад, у Мохначі, там був важливий міст для сполучення. Зброю вперше вчився тримати у Харкові в березні.
А коли вам її вручили?
Напевне, 4-го березня. Вперше у житті вивчав, як тримати зброю, як цілитися, поводитися з ріжками.
Бувало таке, що руки тряслися. Адже це щось нове, тим більше, початок війни, все це емоційно накладалося.
Потім батальйон формувався, була потрібна робота з документами. Деякий час я працював діловодом батальйону — це було під Балаклією. Потім зрозумів, що хочеться чогось більшого, адже це офісна робота. Спершу, коли потрібно було систематизувати документи, мені подобалося, але згодом вже стало нецікаво. Тож пішов у бойовий підрозділ, у піхоту. Власне, у нас піхотний батальйон — 4-й стрілецький. Ну, ось так і дослужився.
Ви говорили про страх у 2014-му. А було страшно у 2022-му, коли вперше вчилися тримати зброю?
2014-го у мене був страх саме піти: записатися у військкомат. У 2022-му, звісно, теж відчував страх — мабуть, перші місяців 9.
Коли ми стояли на позиціях під Балаклією, тримали певні рубежі (від Андріївки до Волохового Яру), то відповідали навіть за більший відрізок, ніж потрібно було з нашою кількістю людей. І коли надходила інформація, що можливий наступ, щось всередині стискалося — все одно мав страх очікування.
Але потім, коли ти проходиш певні бойові зіткнення, після лісу поблизу Лиману, вже острах відступає. Коли прилітає снаряд у 10-ти метрах від тебе, ти це бачиш, бачиш побратимів, розумієш, що і до тебе може прилетіти…
Ви втратили когось зі знайомих під час війни у 2022-му?
На щастя, ні. Але все одно були випадки (наприклад, у січні), коли в 10-ти метрах від бліндажа людині прилітало уламком в око. І через обстріл, який у той день тривав 6,5 годин, ми змогли евакуювати людину тільки під самий вечір. І тоді ще мали трьох «трьохсотих».
Це було 1 січня. 2 січня наша машина потрапила під обстріл, 3-го ми її витягували на буксирі.
І от коли снаряди розриваються поблизу тебе, це стається часто, сприйняття таких подій змінюється і острах відступає.
Де ви і ваш підрозділ ще були? Ви приймали участь у деокупації Харківської області?
Наш батальйон був розділений на п’ять груп: кожна група відповідала за певні населені пункти. Ми були у Мохначі, Зміївському районі (дорога, що якраз вела до Андріївки — важлива, бо через неї з окупованих територій люди прямували у Харків). Цей міст «орки» два місяця не обстрілювали, почали обстрілювати лише на початку травня. Інша група батальйону стояла в Есхарі, ще одні тримала міст за Донецьким.
Там, де ми стояли, було відносно спокійно до початку травня. Інший підрозділ у Чугуївському районі активно обстрілювали. В травні у Мохначі вже прилітали С-300, росіяни намагалися обстрілювати міст. У міст вони таки потрапили, але зруйнувати його не вдалося.
16 травня наш батальон якраз перевели під Балаклію — ми тримали цей район (Покровське, Іверське, наближені до окупованої Вербівки). Отож, ми тримали рубежі від Андріївки до Волохового Яру. Якщо дивитися по військовим міркам, то кількість особового складу для утримання такої території у нас була недостатня. А от в «окрів» накопичення були дуже великі.
Там ми стояли до харківського контрнаступу. Багато підрозділів, що наступали, заходили саме через нашу зону відповідальності.
Наш батальйон також приймав участь у наступі — заходили з двох напрямків. Ми знали, де що заміновано, тому всі, хто заходив, спілкувалися з нами — ми розповідали специфіку.
Оскільки наступ почався 6 вересня, від нас йшли дві групи: одна через Вербівку, друга через ліси. На жаль, були втрати. Але не такі великі, як могли би бути. Тоді в основному загинули ті, хто підірвався на мінах. 6 вересня разом з іншими підрозділами ми зайшли у Вербівку, потім Балаклію.
Ви спілкувались з цивільними на прифронтових територіях?
Так, ми жили, в тому числі, у покинутих будинках.
Чисто по-людськи: ми сплачували комунальні послуги у будинках, якими користувались, якщо господарі виїхали.
Доглядали за тваринами, які залишились. Маємо з Покровська собаку, яка там сиділа на ланцюгу — вона зараз з нами у Харкові. Ця собака їздила з нами у Борову, Ізюм, Лиман.
На тих територіях, де ми були, я не зустрічав негативу щодо українських військових. Коли вже вище піднімалися (наприклад, під Лиман), у цивільних настрій був трохи інший. Коли ми проводили фільтраційні дії в Балаклії (українські громадяни передали нам деяку інформацію), то знаходили тих, хто співпрацював з росіянами у цьому районі в тому числі.
Бачу, що на вашій сторінці багато зборів на потреби батальйону. Як гадаєте, чи достатньо забезпечена українська армія? Чи чогось не вистачає від держави?
В плані стрілецької зброї — ми забезпечені. Але те, що стосується інших потреб — таких як коліматорний приціл, приклади — це все ми отримуємо через волонтерів. Приклади допомагають модифікувати волонтери.
Десь у середині травня-червні, коли почали платити зарплату, ми також купили собі більш зручний одяг.
Багато в чому допомагають люди — без них було би важко. Це і спорядження, і продукти харчування, і побутова хімія.
Зараз знову говорять про загрозу для Харківщини, наприклад, з напрямку Дворічної. Чи можуть росіяни знову захопити деокуповані території?
З тієї інформації, що ми маємо, — якогось накопичення на кордоні біля Гоптівки чи Козачої Лопані у них немає, саме на цьому напрямку. А ось щодо Куп’янська та Дворічної… Спроби є, проте з технікою у них проблеми. От з людьми все в порядку — «м’яса» вистачає. Проблем з людьми у «орків» немає, тут у них перевага. Техніка, можливо, застаріла, але за рахунок кількості (в тому числі, старого озброєння) вони постійно намагаються чогось досягти.
Якихось тактичних перемог у них бути не може. Але завдати нам більших втрат вони здатні.
Бо якщо з нашого боку йде одна людина, з їхнього — троє. Кількість населення в країні велика. І вони не зважають: загинуть троє чи п’ятеро, вони все одно всіх відправлятимуть на війну. Ми вже це відчували, знаємо. На тих відрізках, де ми були, бачили цю перевагу.
Яка логіка військових дій на цьому напрямку (Куп’янськ, Дворічна) зі сторони РФ? Якщо росіяни розуміють, що не можуть захопити значні території.
Щодо Куп’янська — треба дивитися особливості місцевості, рельєфу. Наприклад, вони можуть спробувати захопити Вовчанськ, а що далі? Далі буде Старий Салтів та підірваний міст. З цього боку вони до Харкова не підійдуть. З півночі також важко, бо за цей час, за рік війни, там вже збудовано багато захисних фортифікаційних споруд, все заміновано.
Хоча з Куп’янська до Харкова близько 120 кілометрів, але в теорії цей шлях може вести до міста. Саме тому вони і обстрілюють постійно ту частину. Звідти вони можуть спробувати піти на Харків — але лише спробувати.
Це я так бачу.
Розкажіть про аеророзвідку. Вони сильна в Україні?
Я нещодавно очолив взвод аеророзвідки. Ця війна показала: якраз за допомогою аеророзвідки можна багато чого зробити. Поки що в нас тільки коптери, але є бажання працювати з ударними дронами-камікадзе, з літаками. Адже саме вони вже можуть доставляти більш цікаві «подарунки» ворожій армії.
Сьогодні також збираємо на спеціальну антидронову пушку, щоб мати антидроновий розрахунок. Бо коли були у лісі, «орки» дуже ефективно працювали (зокрема, підрозділ «Ахмат») саме як розвідники. Пушка, на яку збираємо, дуже класна в тому, що працює з однієї відстані та покриває декілька позицій. Характеристики такі, що можна з одного місця покрити три позиції. Декілька радіочастот, це дозволяє саджати різних «пташок».
Нашу потребу в коптерах сьогодні покривають виключно волонтери. Все, що до них потрібно (антени і т.д.) — це також вони.
Десь з квітня минулого року наші хлопці з нуля навчались аеророзвідці. Курсів тоді не було — фактично, все відбувалося у польових умовах. Сьогодні вже є навчальні програми — в основному, їх проводять благодійні фонди, різні організації. За результатами можна отримати сертифікати і власне самі прилади.
Тим не менш, по-справжньому вчишся саме на практиці. Наприклад, не всі в аеророзвідці знають: перше, що ти маєш зробити, коли прийшов на бойову позицію — це окопатися.
Може, хтось думає, що аеророзвідка — достатньо безпечний напрям, але не завжди. Події на Донеччині показали: якщо працює РЕП [радіоелектронна протидія — ред.], росіяни можуть вирахувати твоє місцезнаходження, звідки відбувається запуск «пташки», і запустити артилерію, міномети, все інше.
Криють квадратами. Тому були випадки, коли наша аеророзвідка залишала обладнання, а вже потім за деякий час після обстрілу поверталася.
Чи змінилось у вас сприйняття мирного життя після більш ніж року війни?
Раніше я періодично навідувався в Харків, але лише на день-два, у справах чи по військових задачах, або ж навіть на кілька годин, аби поїсти, попити кави. А в лютому 2023 вперше за довгий час сталося так, що з’явились періоди, коли ти нікуди не біжиш, не потрібно прискорюватися. Я відчув цю різницю.
Проте, чесно кажучи, зараз ми вже півтора місяці на відновленні (відійшли від гарячих точок, проходимо навчання) і мені нудно. Не вистачає адреналіну.
А як гадаєте, коли війна закінчиться, ви хотітимете повернутись на війну?
Ні, військовим після повномасштабної я точно не буду. Маю на увазі кадровим. Хоча мій батько і мій дідусь були військовими.
Планую, як і раніше, займатись бізнесом у мирному житті, адже до війни разом із братом тримав у Харкові юридичний бізнес. Буду влаштовувати своє персональне життя.
Спілкувалась Олена Мигашко
Читайте також матеріал Від творця мініатюр — до бійця Нацгвардії: як для Антона Дербілова війна з мистецтва перетворилася на життя.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
