6 травня російські дрони атакували чотири райони Харкова, постраждали щонайменше четверо людей. Зокрема, безпілотники влучили в ринок Барабашово, спричинивши масштабну пожежу.
Браян Дулі, ірландський правозахисник і старший радник міжнародної правозахисної організації Human Rights First, був у Харкові тієї ночі. Вранці він оглянув постраждалий ринок:
«Безпілотники зруйнували майже все, і посеред цього то тут, то там можна побачити напіврозплавлений Кубик Рубіка або іграшкову машинку… Якби росіяни атакували на кілька годин пізніше, тут була б тисяча людей. Це справді треба побачити, щоб осягнути масштаб руйнувань від пожежі».
Браян Дулі працює в найнебезпечніших регіонах світу, фіксуючи порушення прав людини. Під час чергового візиту до Харкова Ґвара поспілкувалася з правозахисником про те, як війна змінила місто, про специфіку його роботи, права людини, міжнародне правосуддя та спільні риси між Ірландією та Україною.
Харків та війна
Ти приїжджаєш сюди приблизно кожні два місяці та робиш тут різну роботу. Ти багато спілкувався з місцевими, їздив з волонтерами на евакуації. Розкажи трохи про те, яким був для тебе цей досвід і як він змінився за ці два роки.
Три роки (сміється). Так, моя зацікавленість у будь-якій ситуації — в Україні чи деінде — полягає в тому, що роблять місцеві активісти та волонтери. Тож моя робота на Близькому Сході чи в інших місцях зосереджена саме на цьому. Коли я приїжджаю до Харкова, тут так багато відбувається у сфері волонтерства.
Евакуація — частина цієї роботи, і я з радістю розповім про це та про свій досвід. Але також є люди, які організовують стихійні кухні, є місцеві журналісти — те, як вони зреагували на війну, що прийшла в їхнє місто… Є люди, які ведуть кооперативний бізнес, продають їжу, вирощену на деокупованих територіях, і люди, які зводять будинки для літніх.
Куди не глянеш у цьому місті — всюди бачиш, яку гуманітарну роботу з дивовижною якістю виконують місцеві за власної ініціативи. Більшість роботи люди роблять, сильно ризикуючи собою.
Я їздив із бригадами медиків, які доставляли ліки та надавали базову медичну допомогу в містах та селищах, які обстрілюють росіяни. А потім я їздив із волонтерами, які евакуйовують людей із прифронтових громад.
Я стараюся і розповісти історії цих людей, і трохи їм допомогти. Для мене це найбільш очевидний і простий спосіб допомогти.
Немає простішого способу це зробити, ніж поїхати та вивезти їх із небезпечного місця до відносної безпеки Харкова.
З усіх цих історій, які ти висвітлюєш — і які привозиш назад у Вашингтон — які найбільше резонують?
Не знаю, які найбільше резонують. Знаю, які найбільше хочеться розповідати.
Я маю на увазі — може, якусь статтю ти публікуєш і не отримуєш ніякого фідбеку, а якусь публікуєш — і всі приходять та кажуть тобі, який ти сміливий.
Мене не дуже хвилює, чи люди вважають мене сміливим. Я не постійно тут перебуваю, просто іноді приїжджаю. На що я найбільше сподіваюся, так це на те, що там почують історії людей, які кілька років назад жили своє звичайне життя, а зараз неймовірно відповідають на виклики. Розповідати про це можна багато.
Наприклад, я часто розповідаю історію, про яку дізнався, коли поїхав із журналістами за Ізюм пару років тому. Я познайомився з жінкою та її сім’єю — вони самостійно розміновували поля на своїх ділянках практично руками.
Це дивовижна історія — і дуже українська теж. Про людей, які беруть на себе відповідальність, не очікуючи, що хтось прийде і зробить це за них. Людей, які страшенно ризикують — дійсно ризикують.
Я також розповідаю про людей, які три-чотири роки тому не займалися волонтерством, захистом прав і так далі. І ось прийшло повномасштабне вторгнення, і вони вирішують почати допомагати іншим.
Наприклад, я раніше писав про Наталю, яка займається медичним обладнанням, з якою я їздив до Куп’янська… Перед війною вона була скрипачкою, і, коли прийшла війна, у неї були різні варіанти, різні вибори, які можна було зробити.
Звичайно, існують соціальні умови, через які жінкам подекуди буває неможливо покинути Україну. Але за законом вони можуть виїхати, так? А чоловіки від 18 до 60 років — не можуть. А Наталя вирішила залишитися. У неї не було досвіду водіння «швидкої» по зоні бойових дій.
Востаннє, коли ми говорили, ти розповідав, що твій звіт неочікувано опинився в ООН. Розкажи про те, як так сталося, як виглядав цей робочий процес?
Дивись: ООН — величезна багатошарова бюрократія, яку я не розумію — і, б’юся об заклад, що ніхто не розуміє повністю.
Але є частина ООН, яку я розумію — частина, куди ти можеш подавати інформацію, яку ти зібрав, а вони цю інформацію приймають — це насправді досить простий процес.
Наприклад, це можна робити, коли один з їхніх експертів пише звіт про щось, у чому ви розбираєтеся.
Тож один з експертів ООН, спеціальний доповідач, писав про правозахисників, активістів прав людини, які працюють в ізольованих або віддалених місцях, які часто не отримують багато уваги. І для мене це Харків. Місто не отримує достатньої уваги — я вже не кажу про увагу, на яку воно заслуговувало б.
Я писав про проблеми з евакуацією. Дуже специфічна проблема, з якою стикаються хлопці, які евакуюють людей, — це те, що вони військовозобов’язані, і їх можуть мобілізувати. Зрозуміло, що Україна воює, і їй потрібні військові. Але система бронювань — яка визначає, хто може бути звільнений від служби — здається неідеальною.
Я працював із цими хлопцями кілька років і бачив, що вони буквально рятують життя. Я був із ними в Покровську — одного з цих чоловіків росіяни вбили там, під час евакуації. Вони не вдають, що допомагають — вони дійсно роблять цю дуже складну роботу і роблять її регулярно. Їх не можна забронювати, бо вони не підходять під критерії бронювання.
Вони не є частиною організації, яка займається «критичною» роботою.
Знаєш, вони займаються цією роботою, але не згідно з критеріями «критичності». Одним словом, я підняв цю проблему у звітах, які писав, і відправив їх до ООН — цю проблему внесли до глобального звіту про труднощі, з якими стикаються захисники прав людини у віддалених регіонах.
Потім цей звіт ООН, як це буває, обговорювали на публічній зустрічі країн ООН, у Раді з прав людини — і там у того, хто додав цю інформацію до цього звіту, питали про неї.
І представниця однієї з країн, Польщі здається, сказала: щоб краще допомогти правозахисникам і активістам в Україні, експерти можуть дослідити, як зробити так, щоб ці волонтери й правозахисники могли бути заброньованими або звільненими від військової служби через роботу, яку вони виконують.
Сенс тут не в тому, що вони так багато зробили, щоб заслужити…
Так, це не заміна військової служби.
Так, це не нагорода: «ти зробив це, тепер ти можеш не робити оце». Ідея в тому, що буде дуже складно знайти людей, які евакуюватимуть замість них, коли їх призвуть. Тому було б класно їх забронювати, щоб вони могли робити те, що вже роблять — а не щоб їх нагородити за те, що вони вже зробили.
Права людини
Хочеться поговорити про твій досвід роботи в інших країнах. Ти нещодавно був у Єгипті, а перед цим у Лівані. Що спільного в порушеннях прав людини й загальній атмосфері між Україною і Ліваном з ізраїльськими атаками, і Єгиптом із тамтешньою авторитарною владою?
Є різниця — але, я думаю, є схожості між цими обставинами та людьми, які перебувають посеред революції.
До речі, коли я вперше був в Україні — на початку 2014 року — я приїхав до Києва, і революція була в Україні. Тож деякі проблеми схожі. Наприклад, імовірність того, що буде якесь фізичне насильство над людиною, вища, ніж тоді, коли ти не посеред війни чи революції. Невизначеність щодо майбутнього. Непередбачуваність.
Розуміння, що ти не можеш більше довіряти й сподіватися на людей, яким довіряв раніше — і поява інших людей, яких ти раніше не знав, на яких можна покластися. Плюс, сутність людей відкривається, я думаю, в цих екстремальних обставинах.
Ще один складник цього, що більше характерно для єгипетського контексту, де люди не живуть у стані активної війни або революції, але перебувають під гнітючою диктатурою.
Тож виклики, з якими вони стикаються, не будуть пов’язані з бомбардуваннями, а з тим, що хтось прийде за ними — поліція посеред ночі або дня заарештує їх, катуватиме і залишить у в’язниці на довгий час.
Це, мабуть, надто простий спосіб порівняння небезпеки. Але коли я тут [в Україні — ред.], я багато боюся, тому що існує небезпека. Але це колективна небезпека — не особиста. Росіяни не ціляться конкретно в мене.
Тоді як я був у країнах, де за мною очевидно стежили. Тож там теж була небезпека, але загроза була особистою. І не те щоб щось я вважаю кращим, а щось гіршим.
Так, це не про порівняння однієї жахливої речі з іншою. Я просто питаю про твій досвід і спостереження.
Активісти в Єгипті або Бахрейні — де я теж багато працював — живуть своє життя, постійно ризикуючи. Їх або їхні сімʼї цілеспрямовано переслідують.
Вони часто не можуть виїхати з країни — держава забороняє їм виїжджати за кордон, тож це такий інший тиск, ніж ризик бути вбитим ракетою.
Твоя організація, Human Rights First, подавала в суд проти Трампа і кількох людей з його команди. Останній позов, який я бачили, був щодо накладення санкції на прокурора Міжнародного Кримінального Суду (далі — МКС).
Учасник нашої Спільноти — ми йому розповіли, що будемо проводити це інтерв’ю — попросив запитати в тебе: як ти думаєш, чи зможе американська судова, правозахисна система впоратися з Трампом і тим, що він робить з американськими законами та людьми?
Мабуть, найкоротша і найпростіша відповідь: звертатися до закону і подавати до суду може іноді бути ефективним.
Немає двох однакових країн, але, знаєш, те, що відбувається в Штатах — зовсім не те що відбувається в Єгипті. Це більше схоже на те, що відбувалося в, мабуть, Угорщині протягом останнього десятиліття десь.
Вони обрали Орбана. Він не захопив владу військовим шляхом. Його обрали й переобрали. Він популярний серед багатьох людей у країні. Орбан почав підривати та розмивати демократичні інституції, таргетувати медіа, судову систему — теж щось таке відбувалося в Польщі.
Тож, відповідаючи на твоє питання, так, ми в Human Rights First досі думаємо, що нам варто чинити опір атаці Трампа на американську демократію — яка, до речі, взагалі ніколи не була ідеальною. Але боротися за те, що було хорошим у цій демократії, досі має сенс.
Ми думаємо, що подекуди можливо вигравати суди. Але я не кажу, що викликати Трампа до суду щойно ми маємо нагоду — і цим займаємося не тільки ми, багато організацій цим займається — все магічним чином полагодить. Тому що реально ні, не полагодить.
Але якщо в нас є можливість зупинити якісь по-справжньому погані речі через суд, я думаю, що ми несемо відповідальність за те, щоб це робити. І в нас уже були успішні справи. Ми представляли деяких людей, яких заарештували за участь у пропалестинських протестах.
Деяких з них Трамп хотів депортувати. Нам вдалося це подекуди зупинити. І, скажімо, це ми й плануємо продовжувати робити протягом наступних 43 місяців… поки Трамп не перестане бути президентом.
Сподіваюсь.
У теорії він не може бути президентом утретє, якщо Конституція не зміниться. Але все можливо в Америці сьогодення.
Важливо продовжувати — і якісь справи ти виграєш. Навіть намагатися виграти — це вже, мені здається, форма спротиву, форма протесту.
Можливо через ці судові позови адміністрація Трампа двічі думатиме перед тим, як робити якісь речі, тому що, якщо суд скаже, що щось, що вони роблять, незаконно — це вже для них неприємно.
Я і Human Rights First не наївні щодо загального стану американської демократії, включаючи судову систему та Верховний Суд США. Але можливості виграти важливі справи існують, і тому ми цим займаємося.
Міжнародне правосуддя
В Україні багато людей зацікавлені притягнути Росію до відповідальності в МКС. Ми в редакції багато говоримо про те, чи це реалістично і наскільки валідні його рішення.
Коли МКС видав ордер на арешт Путіна і Львової-Бєлової, міжнародна спільнота, принаймні в Європі, підтримала притягнення їх до відповідальності. А потім МКС видав ордер на арешт Нетаньягу, і реакція дуже відрізнялася.
Чи варто вірити в систему міжнародного правосуддя, коли різні країни роблять, що хочуть? Важко звинувачувати Монголію у тому, що дозволила Путіну приземлитися, але вони ратифікували Римський статут і мали його затримати.
Те, що ти питаєш, охоплює основну частину проблем міжнародної системи правосуддя — власне, системи захисту, якщо ми її так називаємо. Ти питаєш, чи є в ній сенс? Коротка відповідь: так, певний сенс є.
Але я не вважаю — і ніколи не зустрічав когось, хто думав би — що міжнародна система правосуддя, міжнародна система захисту прав людини взагалі коли-небудь була досконалою.
Очевидно, що порушення прав людини відбуваються щодня, щогодини, щохвилини десь у світі. Навіть до того, як ці великі міжнародні механізми, включаючи МКС, були настільки розхитані. Це не означає, що цим механізмам не варто існувати. І це не означає, що вони нічого не можуть зробити.
Візьмемо приклад Путіна. Тут усе складніше, ніж просто питання: буде він засуджений чи ні? А якщо ні, то чи було все марною тратою часу? Розумію, що люди можуть так подумати, і в цьому є логіка. Але я так не думаю.
Для нього та інших було щонайменше незручно та соромно, що МКС їх звинуватив. Йому вдалося виїхати з Росії й не бути арештованим — але є місця, куди він би зараз не наважився поїхати, хоча поїхав би, якби його не обвинуватили. Цього покарання недостатньо. Але його принаймні змусили двічі подумати.
Одна з речей, яку неможливо виміряти — і ми ніколи не дізнаємося — це наявність чи відсутність стримувального ефекту. Чи є інші люди в російському уряді або в інших урядах світу, які думали про те, щоб щось зробити, і одна з причин, що зупинила їх у цьому розрахунку, полягала в тому, що МКС може видати ордер на їхній арешт?
Якщо когось «великого і сильного», як Путіна, МКС може обвинуватити, то це може змусити інших, які мають менший вплив, двічі подумати перед тим, як щось робити. Ми ніколи достеменно не дізнаємося, чи це когось зупинило, але це є частиною позитивного боку МКС.
Легко — і раціонально — бути циніком і злитися через ці невдачі. Але що змушує мене перестати думати в цьому форматі — це те, що я читав від хлопця з Гази, якого давно знаю.
Раджі Сурані — один із найвідоміших палестинських правозахисників. Він працює в Газі вже мінімум 20 років. Це дуже складна робота, величезний тиск. Він був у Газі протягом перших місяців останнього вторгнення, і йому вдалося вибратися.
Коли він виступав у Європі, можна було б подумати, що він більше не вірить у всю цю міжнародну риторику про захист прав людини та рівність усіх перед законом. Але він говорив інакше.
Звичайно, він не мав жодних ілюзій щодо того, як міжнародна спільнота провалилася в Газі — він це знає абсолютно точно. Але він казав, що все одно потрібен якийсь міжнародний стандарт і механізм, бо без нього ми знову повертаємося до закону джунглів, до закону «перемагає сильніший».
Навіть якщо на практиці іноді здається, що ми до цього повернулися — не можна цього приймати, не можна з цим миритися. Потрібно продовжувати прагнути певної відповідальності, підзвітності від країн.
Я не вважаю себе в становищі, щоб сперечатися з Раджі Сурані. Якщо він усе ще вірить у якусь частину системи, то, гадаю, мені теж треба.
Що ти думаєш про створення альтернативи? Українські правозахисники, багато юристів і експертів з різних країн працюють над створенням окремого трибуналу, незалежного від міжнародних кримінальних судів. Можливо, це якась альтернатива.
Але я знаю, що багато західноєвропейських країн справді побоюються таких ініціатив, адже якщо деякі країни можуть зібратися разом і звинуватити когось у жахливих речах — воєнних злочинах та злочинах агресії — то вони також можуть бути звинувачені в цьому іншими країнами.
Хоча Трамп очевидно намагається атакувати та підірвати МКС, насправді низка американських урядів завжди ставилася до цієї інституції досить холодно. Просто на випадок, якщо перед судом опиняться американці.
Так. Є причина, чому Римський статут не ратифікований у Штатах.
Так, і інші речі також. Тож я думаю, що якщо наявні механізми… Скажімо, якщо неможливо досягти реального ступеня відповідальності та справедливості через національні суди або через міжнародні системи — Міжнародний суд або МКС, які вже існують — цілком логічно та реально створити щось інше, конкретне.
Наприклад, після конфлікту в Югославії існував спеціальний трибунал, у Камбоджі також. Тож, не вдаючись у те, яка модель найкраще спрацює тут… Хоча я думаю, було б гарною ідеєю розповісти, що може найкраще спрацювати.
Іноді це робиться більш-менш на національному рівні, як у Південній Африці. Я думаю, що найкраще, якщо це робиться на національному рівні. Але це не завжди можливо.
Знаєш, якщо намагатися притягнути до відповідальності російських воєнних злочинців лише в Україні… Я маю на увазі, якщо Україна намагатиметься зробити це самостійно, це буде дуже складно, тому що буде багато заочних судових процесів.
Так, заочних. Я розмовляли з багатьма юристами з правозахисних організацій, і вони сказали, що намагаються виступати за впровадження універсальної юрисдикції в різних країнах.
У деяких місцях це може спрацювати. Так, вони вагаються це робити, але у Фінляндії — я думаю, Фінляндія засудила одного чоловіка, якого звинуватили у воєнних злочинах проти України у 2014 році. Але зараз відомо дуже мало таких випадків.
Що ми можемо робити, щоб краще протидіяти російській пропаганді за кордоном?
До речі, це ще одне запитання від наших спільнотниць і спільнотників. Якщо ви хочете поставити запитання людям, з якими ми проводимо інтерв’ю, підтримайте нас.
Думаю, на жаль і на щастя, ви тут свого роду експерти. Я маю на увазі, що в Харкові ви з «Ґвари» — експерти з російської пропаганди.
Перший великий виклик у Європі та США полягає в тому, щоб змусити людей визнати, що це [вплив російської пропаганди — ред.] взагалі відбувається.
Знаєте, хоча є докази російських маніпуляцій, докази існування величезних, масштабних мереж дезінформації та пропаганди в соцмережах, спрямованої на європейську та американську пресу…
Мені здається, значна частина громадськості в Європі та США певним чином заперечує це. Вони думають, що їхні медіа настільки сильні та незалежні — що, звичайно, вони не просувають наративи Кремля.
Але потім ви бачили — і я думаю, що це відкрило очі багатьом людям — щось на кшталт пресконференції Трампа, Венса і Зеленського 28 лютого?
Так, ми бачили (посміхається).
Так-так, раптом ти забули цю сагу (сміється). Але в ній, знаєш, Джей Ді Венс дійсно повторює деякі пункти кремлівської пропаганди, чи не так?
Так.
Це людей вразило, я думаю. Вони подумали: якщо віцепрезидент їх [російську пропаганду — ред.] повторює, то вони реально розповсюджені, це не якась маргінальна історія.
Ірландія та Україна
Я хочу зачитати дещо з фільму для нашої аудиторії. Це з фільму, який називається «Майкл Коллінз».
«На рубежі століть Британія була найпотужнішою світовою державою, а Британська імперія простягалася на дві третини земної кулі. Попри масштаби її могутності, найпроблемнішою колонією Британії завжди була та, що була найближче до неї — Ірландія».
Ти порадив мені цей фільм, бо я просили рекомендації фільмів про історію Ірландії, і ця фраза вразила мене з перших секунд. Я думаю: щось мені це нагадує. Ти ірландець — і ти багато приїжджаєш в Україну. Чи можеш розповісти, які подібності чи відмінності ти бачиш між нашими історіями? Що відчуваєш, коли знаходишся тут, бувши з країни, яка протягом багатьох століть боролася проти імперії?
Це чудове питання. Є кілька досить очевидних подібностей. Одна з них полягає в тому, що Ірландія, через географію, мала цього великого могутнього сусіда, який століттями окупував її.
Британія досі контролює частину Ірландії — Північну Ірландію. За моє життя між Ірландією та Британією були дуже складні стосунки, тому що між 1969 і 1998 роками відбувалося масштабне насильство на півночі Ірландії. Тож цей конфлікт у Північній Ірландії [або «Лихоліття» — ред.] знову підняв багато цих проблем. Тисячі людей було вбито.
Тож так, є проблема зі страшним колонізатором по сусідству. І втекти неможливо — географія означає, що ти не можеш втекти, ти не можеш уплисти кудись якомога далі.
Друга річ — це культура. Всі в Ірландії розмовляють англійською. Невеликий відсоток людей також володіють ірландською. Але я не впевнений, що є хтось, хто розмовляє лише ірландською.
Тому, безумовно, це нав’язування англійської мови, яке відбувалося дуже серйозно в поколінні моїх бабусь і дідусів. Мої бабуся і дідусь розмовляли англійською, а до них моя сім’я розмовляла лише ірландською. З того часу ми більш-менш розмовляли лише англійською, а тепер ми намагаємося вивчити свою рідну мову знову.
Отже, це очевидна схожість. І я думаю, що це одна з речей, якій Ірландія насправді дуже успішно протистояла. Якщо люди, які не з Ірландії, подумають про те, що вони знають про Ірландію, це, ймовірно, буде пов’язано з культурою, музикою, поезією, літературою… Правда, англійською. Поезія, ймовірно, буде англійською. А музика не має мови, і танці насправді не мають мови… Але так, було придушення культури.
А потім деякі інші дуже специфічні речі — наприклад, голод.
Штучно створений голод.
Так. В Ірландії це досі зазвичай називають просто «голодом 1840-х років», але насправді в Ірландії було достатньо їжі, щоб прогодувати її населення. Це означає, що голоду не було.
Але їжу забирали.
Так, місцевим жителям не дозволялося її їсти. Тому що їжа мала експортуватися до Англії, щоб сплачувати податки та годувати колонізаторів.
Цей досвід досі — не обов’язково епігенетичним [зміни в експресії генів, що не пов’язані зі змінами в послідовності ДНК — ред.] чином — але в колективній пам’яті, це все ще дуже важлива частина ірландської культури. Ми єдина країна в Західній Європі, яка має менше населення зараз, ніж у 1840-х роках. Це все ще глибока рана.
І знову ж таки, версія цього є і в Україні. Більш недавня, але все ж, потрібні покоління і покоління, щоб це подолати.
Цього року ти опублікував звіт про насильство, яке відбувалося під час «Лихоліття» 1960-х — 1998 років, намагаючись притягнути британців до відповідальності. Чи можеш розповісти про це?
Пройшло багато років з часів Лихоліття, і ти досі займаєшся цією роботою. Можливо, ти не займався цим у 70-х роках — хтось інший займався, — але ти продовжуєш цю роботу зараз, і досі немає результату.
Я думаю, що це безпосередньо стосується того, про що ми говорили раніше — варто намагатися розв’язати ці питання відповідальності та справедливості якомога швидше після конфлікту.
Я не порівнюю те, що відбувається тут [в Україні — ред.], з тим, що сталося в Північній Ірландії. Але питання про те, що злочинці, які вбивали та катували людей, не притягнуті до відповідальності, просто не забуваються через 10, 20, 30 або 50 років, чи не так?
Це частина процесу зцілення — якщо ми хочемо це так назвати — треба розібратися з цими речами та вирішити їх так, щоб це задовольнило тих, хто вижив, або родини постраждалих, чи не так?
Багато таких випадків, наприклад, коли британські солдати вбивали людей, сталися на початку 1970-х років. Це ж понад 50 років тому. Але для цих сімей та суспільства в Північній Ірландії досі важливо, щоб правосуддя якимось чином було досягнуто. По-перше, щоб була розказана правда про те, що сталося. По-друге, щоб спробувати притягнути до суду винуватців, які досі живі.
Тому цього року, наприклад, кілька британських солдатів постають перед судом за вбивства, які сталися на початку 1970-х років. Чи будуть вони визнані винними чи ні, ми не знаємо, але…
Але цей процес відбувається.
Те, що цей процес існує, навіть через багато років, щоб притягнути людей до суду, справді має величезне значення для родин постраждалих та ірландського суспільства.
Якщо когось із цих хлопців засудять, їм, ймовірно, вже буде близько 70 років або більше. Я не думаю, що хтось із них дійсно потрапить до в’язниці. Але знову ж таки, це не обов’язково є головним.
Головне в тому, що висвітлена правда. У тому, що винні люди називаються винними, якщо їх визнають винними.
Я думаю, що в кінці конфлікту часто люди роблять все можливе, щоб зупинити насильство, так? Вони кажуть: «Ми укладемо мирну угоду. Ми зробимо все, що в наших силах. Ми знімемо ці звинувачення…». Ми кажемо: «Окей, якщо ви або ваші солдати були відповідальні за ці жахливі злочини, ми це на якийсь час забудемо. Просто підпишіть угоду — зупиніть насильство».
Це неправильна стратегія. У короткостроковій перспективі ви, можливо, можете зупинити насильство, але не те щоб ці проблеми потім зникнуть — або люди забудуть. І ви отримуєте цю міжгенераційну травму.
Тепер я зустрічаюся з онуками людей, яких вбили під час конфлікту в Північній Ірландії, які навіть не народилися ще, коли це сталося. Вони продовжують цю кампанію — що сталося з моїм дідом? Чому ми не можемо отримати відповіді? Чому мого діда всі ці роки поливали брудом як терориста, коли ми знаємо, що він ним не був?
Знайти правду та оприлюднити її — цього, можливо, недостатньо. Але необхідно це робити — і це набагато більш можливо, ніж деякі видають.
Вони кажуть: «Все це було давно. У нас немає доказів. Ми насправді не знаємо, що сталося. Це неможливо з’ясувати». Чим довше ви це відкладаєте, тим важче це робити.
Тож одна з речей, які, я сподіваюся, станеться тут — з будь-яким урегулюванням війни — це те, що ці питання прав людини не будуть відсунуті на кінець списку, як це іноді буває.
Це просто неправильно — морально неправильно забувати про проблеми з правами людини та їхні порушення. Але також, якщо ви це зробите, вони не зникнуть.
Вони повернуться і повертатимуться з покоління в покоління. Тому вам потрібно впоратися з питаннями прав людини, вирішити їх і принаймні говорити правду про те, що сталося — і, в ідеалі, притягувати людей до відповідальності за те, що вони зробили.
Читайте також
- Голова ВООЗ в Україні: «Люди відкладають лікування через війну — це загрожує хронічним хворим»
- «Для вас це година часу, а для них — питання життя»: активістка про акції на підтримку військовополонених у Харкові
- «З кожною поїздкою міста повільно помирають»: волонтер про евакуацію на Харківщині
