19 вересня 2023 року російські військові у черговий раз вдарили по Куп’янську. Тоді загинули восьмеро людей. Серед них — двоє волонтерів, які вивозили мешканців небезпечних громад.
Сергій Шалигін та Вадим Забара жили в Пʼятихатках — колишньому селищі, яке у 1964 році стало частиною Харкова. Обидва були волонтерами в організації «П’ятихатки-БАМ». Того дня вони займалися евакуацією, у межах якої вивезли двох жінок з Ківшарівки Купʼянського району. А по дорозі підібрали ще двох попутників. Коли волонтери перетинали річку Оскіл, по місцю переправи вдарили ракетою.
Сергій Шалигін був волонтером з 2014 року, а на початку повномасштабного став співзасновником ГО «П’ятихатки-БАМ». Його колега Вадим Забара був військовим. Він зголосився евакуйовувати людей під час своєї реабілітаційної відпустки. Це був його перший виїзд як волонтера. У чоловіка залишилась дружина та двоє синів. Історію Вадима Забари Ґвара медіа розповів його старший син Рустем Юминов.
«Батько міг загинути багато разів»
П’ятихатки — невеличке наукове містечко на півночі Харкова, побудоване у другій половині XX століття навколо фізико-технічного інституту. Від україно-російського кордону його відділяє близько 20 кілометрів. Тому мешканці селища були серед перших, хто потрапив під удар російських військових. У певний момент П’ятихатки опинитися відрізаними від решти міста. Внаслідок російських атак там зникла електрика, вода, тепло та зв’язок. Постачання продуктів припинилося, а «швидкі» не могли доїхати до постраждалих. Район протягом семи місяців потерпав від постійних обстрілів. Аж до того моменту деокупації більшої частини Харківщини у вересні 2022 року.
У такій непростій ситуації місцеві мешканці намагалися самоорганізуватися, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Так і виникла організація «П’ятихатки-БАМ». Врешті до них приєднався і Вадим Забара. Як розповів Рустем, чоловік завжди був справедливою людиною. Працював адвокатом, а до цього 15 років служив в міліції.
Вадим був волонтером на тодішній базі організації, яку вони облаштували в місцевому дитсадку. Закривав розтрощені вибухами вікна, розфасовував гуманітарну допомогу. На той момент волонтерство було вельми ризикованою справою, адже обстріли містечка не припинялися. За словами Руслана, батько тоді міг загинути багато разів.
«Біля нашого дому є котельня, — згадує Рустем Юминов. — Прямо метрів 80 від нашого дому прилетіли “Гради”. Тоді я, мій брат і мама були вдома. Батько “волонтерив” у садочку. Ми гадали, що все, гаплик нам! Просто там все тряслось… А до цього ще був приліт в П’ятихатках по магазину “Хазар”, де стояли люди та чекали на “гуманітарку”. Я теж все це бачив, ці ріки крові».
Обстріл стався 6 березня 2022 року. Тоді російський снаряд влучив по магазину, коли біля нього стояли місцеві мешканці. Внаслідок удару щонайменше чотири людини загинули, ще 15 містян дістали поранень.
Сам Рустем приєднався до волонтерів трохи пізніше — разом з іншими розносив гуманітарну допомогу по квартирах. Рустем згадував, що то були великі пакети з крупами та консервами.
У ті ж часи до родини дійшла новина. Як виявилось, їхню дачу в Липцях пограбували росіяни. Цей вчинок наскільки обурив Вадима Забару, що став одним з його мотиваторів піти до війська, розповідає його син. Другою причиною стало влучання під вікнами власного будинку, коли вдома була його родина.
«Він робив такі речі, нібито скоро помре»
«І він пішов добровольцем, — розповідає Рустем Юминов. — У 228-й окремий батальйон територіальної оборони. Я багато не знаю, бо дуже рідко його бачив. Він був при обороні Питомника Харківської області. Ніс службу на Терновій. Отримав контузії. У нього були розірвані зв’язки на правій руці. Робили операцію».
Коли чоловік був у Питомнику на бойовому завданні, десь поруч «прилетіло». Його відкинуло ударною хвилею. Вадим пошкодив плече та отримав контузію, від чого потім лікувався у шпиталі. Після виписки військовий продовжив служити в Терновій, де разом з побратимами охороняв кордон. Там у нього загострилися проблеми зі здоров’ям. З високою температурою Вадим знов потрапив до шпиталю, де переніс операцію на пошкодженому плечі. З грудня 2022 року його очікували ще три.
Після цього Вадима направили до Полтави на ВЛК. Комісія підтвердила, що чоловік «непридатний з переоглядом». Проте у квітні 2023 року його відправили до Верхньодніпровська, що на Дніпропетровщині. До серпня Вадим Забара працював інструктором, вчив молодих бійців військовій справі. Однак пошкоджена рука не працювала та боліла до нестями. Він потребував реабілітації. 15 серпня Забара пішов до ТЦК, щоб стати на облік. Там було вказано, що протягом місяця він буде проходити реабілітацію. А 27 жовтня Вадим вже мав повернутися в частину.
«Він приїхав і побув з нами місяць, — згадує Рустем Юминов. — Ніби зовсім інша людина. Він був таким чемним, добрим. Він завжди таким був. Просто це був прям такий апогей всього цього. Тобто він робив такі речі, нібито скоро помре. Місяць він побув з нами. Потім через ТЦК подав заявку до частини, я так розумію. І між подачею і вступом поїхав до «П’ятихатки-БАМ»».
Волонтери, крім допомоги військовим, активно займалися евакуацією населення з небезпечних зон. Одного разу «п’ятихатські» планували чергову евакуацію. Сталося так, що один з учасників тієї поїздки захворів. Волонтери попросили Вадима Забару його підмінити, і чоловік погодився. Щоправда, на наступний день він почав вагатися у своєму виборі, згадував Рустем. Однак, свого рішення не змінив.
«Мені телефонує мама і каже, що батько поїхав в Куп’янськ, — згадує Рустем Юминов. — Я кажу: “Мама, це капець. Там зараз розвивається другий Бахмут. Як можна було відпустити в його стані?”. Просто дві контузії, два поранення. І десь о 12:30 я телефонував батьку. Багато разів. Він не брав слухавку. Мама казала, що це добре, що вони повернуться ввечері. Але я вже щось відчував таке. Я прямо так сказав мамі: “Він помер”».
Того дня, ще до отримання звістки, Рустем разом з дівчиною Тетяною поїхав покататися на велосипедах. Велися звичайні, побутові розмови, Тетяна ділилася своїми планами щодо придбання авто. Вона сказала: «Потрібно ввечері твого батька запитати, яку машину обрати краще». На що Рустем відповів, що «його немає вже». Хлопець і досі не знає, чому сказав ці слова.
«Я це відчував просто, — пояснює Рустем. — І ввечері мені подзвонили… з волонтерської цієї всієї “двіжухи”. Я прийшов. Стоїть Андрій Тагаєв, з яким він поїхав. І каже, що все. Їх вбило на цьому мосту, на переправі».
«Я не знаю, що тут ще можна зробити»
Після загибелі Вадима Забари Рустем зайнявся пошуком посвідчення учасника бойових дій. Родина мала отримати документ, який би засвідчував, що їхній чоловік та батько справді воював.
У першу чергу Рустем звертався до 228-го батальйону ТРО, де служив чоловік. Екскомандир Олег «Сірко» тоді повідомив, що такого документа в них немає, а сам Забара був свого часу списаний. Спілкувався Рустем з Надією, яка вела облік у 228-му батальйоні. За його словами, жодної корисної інформації вона тоді не надала. Зокрема жінка заявила, що батько вже зазначався не як військовий, а як цивільний. Телефонував Рустем і до Верхньодніпровська, де Вадим служив інструктором. Також без результату.
«Спочатку мені казали, що його [посвідчення УБД — ред.] загубили, — розповідає Рустем. — Потім товариш командир мені сказав, що потрібно подзвонити Надії. Ніби УБД вже є. Я її набрав, а вона сказала, що нічого нема. А якщо і було б, то “ви ніхто, ви не військовий”. І потім я звертався до деяких його побратимів. Вони розповіли, що посвідчення УБД відвезли в Бахмут. А там воно згоріло. Ніби там архів був».
За його словами, наразі родина потрапила в таку ситуацію, що нічого не може довести. Бо просто-таки не має на руках необхідних документів. І все, що вони мають — це військовий квиток та медичні довідки. Волонтери казали Рустему, що родина може отримати передбачені державою виплати. Тому вони зверталися до Міністерства у справах ветеранів. Але звернення результату не дало, адже вони не мали необхідних документів.
Після смерті батька Рустем був вимушений змінити професію. Він став працювати барбером, щоб забезпечувати матір та брата.
«Я втратив батька, у мене залишилась мати з молодшим братом, які навіть нічого не можуть отримати, — розповідає Рустем Юмінов. — Родина просто постраждала, втратила главу сім’ї. Його вбили ні за що. Це взагалі нонсенс. Що нам пообіцяли в пенсійному фонді — так це 2 тисячі гривень на Тимура. І все. Я весь час намагався через волонтерів, через адвокатів все розвідати. І всюди відмови. Я до дев’ятьох адвокатів звертався. І вони казали, що це марно, бо батько був не на бойовому завданні. І при цьому у людини є кілька медалей».
Потім вирішили домогтися виплат якщо не по УБД, то по волонтерці. Ці питання Рустем вирішував разом з Андрієм Тагаєвим. Вони написали відповідну заяву в Міністерство ветеранів. А там попросили докази того, що волонтери дійсно перебували на тій переправі. За словами Рустема, він по сьогоднішній день звертається до адвокатів. І всі кажуть, що нічого зробити не можна. Адвокати зазначають, що родина може звернутися до суду. Але це коштуватиме більше, ніж вона може отримати. Але результату ніхто не гарантує.
«Я, звісно, розумію, що так працює адвокатура, — розповідає Рустем Юминов. — Коли мій батько був живий, він працював, він брав гроші. Але він все одно ретельно пояснював, що так і так не вийде. Бо по закону ви те і те. Але при цьому я можу зробити те і те — і це може зіграти на руку. А мені такого ніхто не казав. Ніхто не може допомогти мені нічим взагалі».
Така ситуація Рустема не тільки обурює, а й викликає щире нерозуміння. Адже батько пішов воювати для того, щоб у першу чергу бути корисним. Він завжди так жив і завжди старався допомогти іншим, навіть якщо ті не допомагали йому у відповідь. Він любив Харків, пішов захищати країну. Потім лікувався. А коли чоловік загинув, то всім на нього стало байдуже, додав Рустем.
«Я зробив все, що міг. Окрім хіба що написати петицію про присудження звання Героя України, як мені радили. У мене вже просто немає сил. Я працюю за двох, щоб годувати маму з братом. У мене просто інколи їде дах. Я не знаю, що тут ще можна зробити», — підсумовує Рустем.
Читайте також
- Аліна Смокова — співорганізаторка акції «Не мовчи. Полон вбиває» у Харкові та донька звільненого з полону «азовця». Вона розповіла Ґвара Медіа про важливість акцій, власний досвід очікування батька з полону, дії, які треба вчинити, якщо твоя близька людина потрапила у полон, та пошук сил для боротьби, коли темрява поглинає.
- Після звільнення частина ветеранів вирішує присвятити себе бізнесу. Деякі відкривають нову справу, деякі — повертаються до старої роботи. Щоправда, вони змушені стикатися з тими ж викликами, що й інші бізнесмени. Для Харкова це обстріли міської інфраструктури, постійні ризики втратити власний бізнес, нестача робочих кадрів. І щоб якось рухатися далі, доводиться до всіх них якось адаптуватися.
