Олександр, 73-річний мешканець Ізюма, може описати буквально кожен день з піврічної окупації міста: де і коли були обстріли, звідки заїжджали російські танки, хто кого ховав у дворі. Причина — не бездоганна пам‘ять, а ретельна документація всіх подій у паперовому щоденнику, який Олександр вів постійно, ховаючи записи від росіян у банці з-під кави.
До текстових нотаток, які описують події міста, додаються також гігабайти відео та фото, що їх пенсіонер знімав на свій телефон — інколи з-під занавісок, з вікна власної квартири, інколи тишком-нишком на вулицях.
Коли переглядаєш їх на старенькому комп‘ютері у розбитій п‘ятиповерхівці, де залишилося всього 7 мешканців, об‘єм матеріалу вражає: фото російських військових, проїзд танків житловими районами, перші кадри після «прильотів» — все це чоловіку вдалося зберегти, дочекавшись звільнення Харківщини.
На питання, чи планував поїхати, Олександр відповідає, що спеціально залишився в Ізюмі, аби задокументувати війну. Деякі відомості вже передав СБУ, але загалом — хоче опублікувати книгу про окупацію Ізюма.
Як чоловікові вдавалося вести щоденник та переживати зустрічі з російськими військовими, що так сильно прив’язує його до рідного міста — розповідаємо у матеріалі.
Якщо чесно, ваша історія про щоденник вражає. Скажіть, а ви раніше писали розповіді чи книги? Чим взагалі займалися по життю?
Я досить довго працював водієм в автопарку на різних машинах. Коли ж розпався СРСР і не стало роботи, поїхав у Польщу і багато років пропрацював там. Потім, вже в Україні, займався будівельною роботою — в мене є хист до цього. Робив людям євроремонти… До речі, мені тоді допомагав син, який пропав під час окупації — його забрала російська «поліція» і сьогодні я його розшукую.
Тобто вас нічого не пов’язує з літературою?
Живучи в Ізюмі, я писав для місцевої газети «Обрії Ізюмщини» — просто як позаштатний автор, вони завжди друкували мої коротенькі розповіді. Писав, наприклад, про наших ізюмчан-учасників Другої світової війни, адже насправді є дуже багато цікавих історій про жителів міста.
До війни у мене була мрія (думаю, колись вони здійсниться) — написати про ізюмське пароплавство. У нас по Дінцю ходили теплоходи, навіть інколи двохпалубні, баржі тягали буксири… Певно, що зараз цього всього немає, але написати хотілося.
Знаєте, я страшенно люблю Ізюм. Я був у Польщі, був на Закарпатті, на Донеччині, але зрозумів, що для мене немає місця кращого за Ізюм. Дуже люблю нашу природу — вона неймовірно красива.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Ви цікавитесь історією?
Так, дуже люблю історію.
Війна — все ж таки дуже страшне явище. Чи була у вас ідея поїхати? Чи ви відразу вирішили залишитися попри все і вести щоденник? Був момент прийняття рішення?
Дозвольте прочитати один абзац з мого щоденника — і вам відразу все стане зрозуміло.
«Ізюм — день за днем в окупації російського світу. З перших днів війни Росії проти України я вирішив вести щоденник і описати все, що побачу: як переживуть це люди, які випробування зваляться на нас, як ми виживатимемо, особливо взимку, у холодних підвалах. Ще треба було зафіксувати злодіяння росіян, адже вони (злодіяння) будуть — у цьому не було жодного сумніву. Спочатку вирішив писати українською мовою, позаяк мова окупанта-завойовника стала мені огидна. Хай пробачать мене російськомовні патріоти України за таке судження. Проте, повагавшись, все ж вирішив написати російською — аби текст прочитали ті, хто українською мовою не володіють, в тому числі, жителі Росії, мої діти, онуки, які живуть на території нашого ворога. (…)
Після того як наші українські воїни вигнали рашистських окупантів з Ізюма, у наше місто почали десятками з’їжджатися кореспонденти з усього світу: були і європейці, і американці, і араби… Я вийшов на балкон своєї квартири і побачив, як західні кореспонденти фотографували розбиті вітрини, зруйновані балкони та вікна мого будинку. Побачивши мене, вони попросились у гості. Це були німці. Їх цікавило буквально все: як і де ми жили під час блокади, як готували їжу, де брали воду, як спали у підвалах. Я показав їм наш підвал, наше рятівне бомбосховище. А в кінці цього візиту жінка-кореспондент запитала “У вас була можливість поїхати подалі від війни. Чому ви залишились?”.
Я відповів, що залишився для того, аби пережити разом з друзями, родичами та жителями мого міста дні окупації та, за можливості, чимось допомогти моїй Україні. І зустріти день перемоги. І всі ці дні описати. І, якщо вийде, сфотографувати для історії.
А може бути, що цей мій матеріал також знадобиться для суду над фашистською Росією…».
Але ж у вас не тільки щоденник, у вас мультимедійна фіксація всього періоду окупації! Маєте текст, фото, відеозаписи.
Це, як то кажуть, розповідь у картинках.
Ви вручну оцифровували текст вже після звільнення Харківщини?
Так, після. Спочатку писав від руки і ховав ці записи у банці з-під кави. Якісь сторінки щоденника ледве розібрав сам, бо час від часу доводилося писати при свічках, без світла. Ледь упорядкував.
Коли наші звільнили місто — я вже вільно ходив фотографував його. А під час «руського миру» було страшно втратити весь свій архів, звісно…
А до вас особисто приходили російські військові? Щось питали?
Приходили, часто. Про це багато є у моєму щоденнику. Вони перевіряли документи, приїжджала їхня преса — псевдокореспонденти. Я з ними особисто не спілкувався, але це все було на моїх очах.
Один такий «журналіст» підійшов до мого балкону — а там на другому поверсі сусідка Наташа жила — і почав запитувати «Хто це вам зробив таку розруху?!». Наталя ж була, як то кажуть, патріоткою, але чистою російською мовою з московським акцентом відповіла йому: це росіяни прийшли і зруйнували. Далі йому стало вже нецікаво… Вони пішли собі, познімали кошенят біля під’їзду та тьотю Надю, якій 86 років.
А у вас колись були ілюзії щодо «руського миру»?
Ви знаєте, ні. Я завжди був проукраїнським. Ще мій тато, учасник Другої світової війни, який закінчив її в Австрії, налаштував мене, так би мовити, на український лад.
Багато хто, особливо на початку, пробував достукатися до росіян. Люди звертались до знайомих, друзів. І ви також прийняли рішення вести щоденник російською, аби росіяни в теорії могли прочитати ваші записи. Ви думаєте, нам варто з ними говорити?
Думаю, що шансів їх переконати мало. Звісно, ті люди, що вже зомбовані «кисельовими» та «скабеєвами», не змінять думку. Але говорити, думаю, варто.
До речі, і тут на сході, зокрема в Ізюмі, скільки таких людей, що співчувають «руському миру»! Вони спеціально лишалися та співпрацювали з окупантами.
На побутовому рівні?
Так, більше на побутовому. От, наприклад, моя дружина якось пішла на базар і почула таку розмову (це теж є у щоденнику). Стоїть окупант, щось купує і каже продавчині «Ми їдемо на фронт, на передову, не знаємо, чи повернемось живі». І що ж ви думаєте?! Продавчиня відповідає «Боже, хлопчики, повертайтесь!».
Є такі знайомі, що просто підігравали, аби бути у безпеці. От вам, наприклад, ще одна сцена з життя:
«26 березня, субота. Ранок спокійний, температура -2. О 6:00 ранку пробрався у будівлю Міськвиконкому, забрав з кабінету мера міста прапор України та прапор Ізюма. Хотів забрати і ключ Ізюма задля збереження, але він виявився надто важкий, громіздкий — я побоявся, що мене з ним можуть помітити. Зараз шкодую — треба було забрати та зберегти. Постарався якнайшвидше піти з цього не надто доброзичливого місця…
Після обіду фашистська орда [маються на увазі російські військові — ред.] зайшла в Ізюм зі сторони гори Кременець. Вони переправились понтонним мостом у районі Ковалівки, сунулись, бряцкаючи бронею танків та БТРів. Їх було багато, як щурів під час епідемій. Наші відступили, адже боялися опинитись в оточенні. На межі міста не чинили супротиву — під час бою була вірогідність знищення густонаселеного району Машинобудівного заводу. Через це завод залишився цілий. Окупанти рухалися повільно, боязко. Одна колона йшла Покровською, інша — Соборною (це моя вулиця). Я знаходився у квартирі, на четвертому поверсі, та крізь штори спостерігав цей парад. Праворуч та ліворуч по вулиці на відстані близько 80 метрів один від одного кралися снайпери: вони крутили гвинтівками, направляючи їх у різні боки… За ними центром вулиці повільно рухався важкий танк, обкладений з усіх сторін якимись мішками. Люк був відкритий, за кулеметом у ньому сидів “завойовник”… У спеціальному кріслі, що оберталось, нібито готовий стріляти, якщо раптом на нього полетять “Коктейлі Молотова”. Мабуть, пропаганди кисельових-скабеєвих залякала непереможне військо так, що за кожним деревом вони бачили бандерівця з кулементом та гаубицею…».
Показує фото — перший знімок, коли росіяни зайшли у місто.
«Відразу ж зі сторони п’ятиповерхівки дому №6 на вулиці Донця-Захаржевського до них несміливо подався похилого віку чоловік… Він помахав рухою та нахилом голови привітав “прибульців”. Потім з цього ж будинку прибігли дві бабусі — вони почали щось живо розповідати окупантам, жестикулюючи та явно виказуючи свою прихильність…».
Можете розповісти про вашу доньку в Росії? Ви підтримуєте з нею стосунки? Вона здає, що відбувається в Україні?
Вона розуміє і не піддалася пропаганді. Так само онук — він за Україну. Але зараз, у період війни, я не маю з ними ніякого зв’язку — через поганий телефон та відсутність інтернету в квартирі.
Якби була можливість, я б точно з нею зв’язався.
Ви спілкувались з українськими правоохоронними органами? Можливо, їм знадобляться якісь ваші матеріали.
Звісно, я дуже «за» подібні історії. Люди з СБУ приходили — я поділився тим, що знав. Повідомив про тих, хто точно співпрацював з окупантами та видавав наших. Вони питали, наприклад, хто підпалив Міськвиконком…
Як ви самі отримуєте зараз інформацію? І як отримували інформацію про перебіг війни під час окупації?
Під час окупації я не знав взагалі нічого — не було можливості. Загалом новини отримував через радіоприймач, але, по-перше, не було світла, по-друге, вкрай важко було купити батарейки, по-третє, тут тоді ловило тільки радіо Z.
Український сигнал глушили. Бувало, ледь-ледь знайдеш якусь українську станцію і вже через кілька днів вони зникає.
Що ви любите читати? Я помітила, що у вас у квартирі багато різних книг.
Люблю історію, мемуари. Взагалі цікавлять книжки. От у мене книжка — одна з улюблених —«Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова. Я дуже часто її згадую у своєму щоденнику, проводячи паралелі між російськими та не-російськими фашистами.
Який у вас «план максимум» на ваші зібрані матеріали?
Я би хотів опублікувати книгу, насправді.
Ви би хотіли, аби її прочитали росіяни?
Так. Я би хотів, аби люди дізналися гірку правду.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Читайте також наш матеріал Підземка стала другим домом: історії людей, які живуть на станції харківського метро.
