Олег Чопенко — волонтер громадської організації «Троянда на руці», яка займається евакуацією людей з гарячих точок. Він долучився до фонду випадково на початку повномасштабного вторгнення, побачивши оголошення в Telegram про потребу в людях з власним авто. Перша евакуація Олега відбулася з Купʼянська на його «маленькому Ланосі». Згодом він змінив автівку, але продовжив евакуювати людей з Харківської області.
Журналіст Ґвара Медіа Гнат Голик поспілкувався з Олегом про евакуацію, людей на прифронтових територіях та майбутнє волонтерського руху.
Евакуація
Зараз ви продовжуєте вашу діяльність на машині, що стоїть позаду вас?
Так, ця ластівка пройшла «Крим, Рим і мідні труби», як кажуть у приказці. Я не знаю, що у ній не змінювалося, крім водія — мене, — в принципі все. Заїжджаю на територію — навколо уламки, доріг немає. Швидкість звісно немаленька, тому що не перекочуєшся, а летиш. Раніше було спокійніше… ну як спокійніше — була артилерія, ракети, а зараз додалися FPV-дрони. Це дуже-дуже небезпечно.
З якою регулярністю зараз відбувається евакуація людей? Як багато евакуацій ви зробили за весь цей час?
Навіть не порахую. Зараз темпи евакуації трохи знизилися, тому що основна маса виїхала. Залишаються літні люди, які не дуже хочуть залишати нажиті за все життя маєтки, речі, городи. В принципі дві-три евакуації в тиждень зараз проходять.
Як для вас пройшла перша евакуація? Чи відчували ви якісь виснаження, можливо, чи були у вас рефлексії щодо того, що ви робите?
Я вам скажу так, і на сьогодні кожна поїздка не радує. Розумієш, що кожного разу заїжджаю в місто — не важливо чи це Куп’янськ, Борова — то на твоїх очах місто не розквітає, а повільно помирає. Тобто ти там вчора був, а сьогодні їдеш і цих будинків вже немає — руїни стоять. Дуже важко морально через себе це пропускати, але все одно це комусь треба робити.
Люди
Які є основні причини, що люди не хочуть виїжджати? Ви казали, що їх охоплює страх: він через втрату майна, чи, можливо, якісь інші побоювання?
Я думаю, є й інші причини. Тому що інформація літає дуже різна й доходить до людей. Через це вони думають: «А куди ми поїдемо? Що ми там будемо робити? Кому ми там потрібні?». Людям починаєш пояснювати, що по приїзду ви отримуєте гуманітарну допомогу, оформляєте одноразову грошову допомогу від ООН. Якщо немає де жити — у родичів чи знайомих — у гуртожитку все буде добре, цілком нормальні кімнати. Але до людей доходить якась інша інформація: привезли в Харків, з машини висадили, розвернулися і виїхали. Але це насправді не так.
Хто може поширювати такі тези?
Не знаю, але думаю, що напевно, комусь хотілось би, щоб ці люди залишались там [на прифронтових та деокупованих територіях — ред.]. Не знаю з якої причини, але таку інформацію запускають. Люди, коли їм доносиш правдиву інформацію, зокрема показуєш відео з іншого боку [з евакуації — ред.] — звернення від родичів, тоді вони погоджуються та виїжджають.
Трапляються випадки, коли люди використовують волонтерів як безплатне таксі: щоб дістатися до Харкова й повернутися назад. Виходить, що справа не в страху, а радше в експлуатації волонтерських ресурсів. Яка ваша думка щодо цього?
На жаль, є такі випадки й у мене було таке: евакуація — приїжджаємо в Харків. Говорю: «Заїжджаємо на хаб?». А вона каже: «Мені туди не треба, я вже там була. Мені треба було приїхати свої речі забрати, і я вас знову попросила евакуювати». Або була інша ситуація. Просять про евакуацію — приїжджаємо — нам кажуть: «Та ні, ви знаєте, я передумав. Через пару днів я вас наберу, приїдете». І люди думають, що нам так легко: сів, приїхав, витратив ресурс — свій час і транспорт. А що робити? Від цього ніхто не застрахований.
Чи були на вашій пам’яті люди, які залишалися на прифронтових територіях з політичних переконань?
Чесно кажучи, ні. З політичних — ні. Особливо не згадаю такого. Може якісь були, але в голові якось не відклалися. Були розмови з тими, хто залишався, що «це все Україна, а та сторона хороша». А летить звідки? Хіба не звідти?
О, зараз розповім вам цікаву історію. Не буду казати населені пункти, не буду казати ім’я старости. Але ситуація була така, що були в нього люди у громаді. І був обстріл. Він їм каже виїжджати, а вони: «Чого ми будемо виїжджати? Це ЗСУ стріляє».
Все-таки вони потім виїхали. В їхню автівку потрапив FPV-дрон. Він з ними зустрічається, а вони кажуть: «Ні, це не Росія, це українець. ЗСУ». І буквально через три дні прилітають на цей населений пункт КАБи [керовані авіабомби — ред.]. Чоловік залишився без однієї ноги, а жінка важкопоранена, але жива. Староста хотів у них після цього запитати, що вони на цей раз скажуть — хто по них б’є.
Безпека
Відомо, що в тих районах активно діє артилерія та різні типи дронів. Як волонтери готуються до таких поїздок?
Сьогодні [інтервʼю було записане 23 квітня 2025 року — ред.] була евакуація з гарячої точки — з Липців. Цей пристрій нам подарували Людо з Італії та Павло з Києва. Принаймні, вони посприяли в отриманні цієї важливої штуки. Вона сповіщає про FPV-дрони. Не будемо дуже докладно вдаватися. Дуже потрібна річ для волонтера. Обов’язково бронежилет з турнікетом, шолом і аптечка. Це весь наш захист. І з Божою допомогою — вперед.
Хотів запитати про вашу співпрацю з поліцією, особливо в контексті того, як відбувається примусова евакуація. У деяких районах вона вже оголошена, тож як саме діють волонтери? Чи завжди поліція їх супроводжує? Який загальний алгоритм дій?
Зараз лівий берег [Осколу — ред.] для волонтерів закритий. Поліція виконує евакуацію з лівого берега, потім передає людей нам, і ми вже веземо їх далі.
Звичайно, маємо друзів-товаришів, з якими спілкуємося, отримуємо інформацію про безпечні маршрути. За можливості вони нас супроводжують і допомагають. Ми їздили в напрямку Загризового [Борівська громада — ред.], хоча зараз туди вже не доїхати. Від Богуславки нас супроводжувала поліція. Так само на Куп’янщині ми їздили в напрямку Кутьківки теж у супроводі поліції — хлопці молодці.
Щодо останніх тенденцій про можливе мирне врегулювання — давайте гіпотетично поміркуємо над цим. Як ви вважаєте, чи вплине це вже зараз на динаміку евакуації?
Можливо люди сприймуть це як позитивну зміну і стануть менше виїжджати з області. Люди, звичайно, чекають перемир’я і сподіваються на нього — і ми, і, думаю, ви також.
Але як показує практика, навіть під час умовного припинення вогню небезпека залишається. Не особисто мої знайомі, але я знаю про волонтерів, які потрапили під FPV-дрони. Дрон вдарив у машину, а потім ще намагалися добити. На щастя, ніхто не постраждав. Це, якщо не помиляюся, сталося на Покровському напрямку. То про яке припинення вогню йде мова? Це там десь у них, а по факту його нема.
Я взагалі не розумію цих операторів дронів. Якщо, припустимо, з ракетою — він запустив її та не бачить, куди вона полетіла і в що влучить. Він лише потім по факту може дізнатися результат. Але оператор дрона реально бачить, що це цивільна машина з людьми. Як можна назвати цього оператора людиною — я не знаю.
То ви думаєте, що для росіян волонтери є важливою ціллю?
Не тільки волонтери, просто цивільні люди. Їм по приколу поганятися і собі як галочку поставити.
Щодо емоційного стану вашої команди та її морального духу. Такі ситуації, звісно, дуже прикрі. Але які методи ви використовуєте, щоб підтримувати свій моральний стан і не падати духом? Що ви робите для цього?
Лягаю з думкою, що сьогодні я вивіз, евакуював, врятував стільки-то людей, стільки-то котиків, і прокидаюся, щоб робити це знову. Сідаю, їду, роблю не просто працю, а позив душі. Беру, їду і рятую людей, тварин.
Майбутнє
Я не запитав у вас, ким ви були до всього цього і чим хотіли б займатися після того, як вирішите, що евакуація більше не буде актуальною.
Я був звичайною людиною — щось робив, десь працював. Працював соцпрацівником. Волонтерство як було, так і залишиться після нашої перемоги. Буде дуже багато роботи, адже потрібна буде психологічна допомога для людей, допомога повернутись тим, кого ми зараз евакуюємо.
Люди завжди запитують: «А ви нас потім назад привезете?» Ми відповідаємо: «Звісно, привеземо». Головне, щоб було куди.
Ви згадували про медійну діяльність. Фактично, ви всі частково блогери, адже всі знімаєте відео.
Це сталося випадково. Раз зняв і виставив відео, потім другий. Люди побачили, як ми проводимо евакуації. І тоді почали запитувати, дзвонити та просити, щоб ми допомогли.
Це покращує ваше медійне становище. Як журналіст, який досліджує питання волонтерства, я бачу, що документування кожної вашої поїздки, показ людей та різних випадків — коли люди вирішують виїхати чи залишитися, демонстрація вашої роботи — все це викликає довіру і допомагає сформувати надійний імідж.
Знаєте, Гнате, я хочу показати не себе, а те, що насправді відбувається там. Люди повинні бачити реальність у Боровій, Липцях — усіх населених пунктах, куди хоче потрапити «Рашка». Що вони роблять? Не так, як на картинках, де вони йдуть з кульками, а насправді вони йдуть як сарана — все зносять, нічого не залишають.
Навіть якщо завтра все закінчиться, людям повертатися нікуди, тому що там не залишається ні будівель, ані навіть льохів. Деякі міста стерті під нуль.
Що б ви хотіли сказати нашим глядачам? Можливо, маєте певне повідомлення для тих, хто вагається щодо питання виїзду?
Евакуюйтеся завчасно, цінуйте своє життя та життя волонтерів і своїх родичів, які переживають за вас. Ви не розумієте, що відчувають вони, коли ви не на зв’язку.
З досвіду спілкування я розумію навіть по тембру голосу, коли телефонують родичі й кажуть: «Ми не знаємо, що з ними сталося. Ми переживаємо ночами, не спимо». А приїжджаєш туди, а люди — «хі-хі-ха-ха».
Коли показуєш відео з родичами тим, хто залишився (бо там інтернету немає, вони не можуть спілкуватися, іноді два роки не бачили один одного), реакція вражає. У мене був випадок: показую відео від родичів жінці, а вона дивиться на телефон і думає, що спілкується з сином напряму. Вона починає вести діалог з телефоном, коли побачила його. Це дуже вплинуло на неї, хоча спочатку вона не хотіла евакуюватися.
Тобто ви використовуєте відео з родичами як елемент переконання?
Так. Це така собі психологічна атака. Вона працює.
Я ще останнє хочу сказати: люди, разом — ми сила. Поодинці — ми ніхто.
Читайте також
- «Шукачі душ»: як волонтери пошукового загону «Плацдарм» повертають додому загиблих військових
- «Тихого життя людям тут немає»: історії мешканців селища Слатине після авіаударів
- «Формально було, де-факто — ні»: як пройшло «Великоднє перемирʼя» на Харківщині
