— Цигане, біжи сюди, — кричить Оксана, — тобі привезли поїсти.
Серед мішків з цементом, цегли та будівельного сміття стоїть жінка з пакунками котячого і собачого корму. Вона насипає їжу в миски на даху спаленого від розриву снаряда автомобіля.
— Не біжить, певно, десь гуляє, проте коти скоро збіжаться, — каже жінка, — Малиш спить, а Лисичка зараз у підвалі з цуценятами.
Оксана ставить пакунок із кормом на дах автомобіля і прямує подвір’ям до сходів у підвал. Жінка пригинається, аби не зачепити шифер, який слугує за стелю, і спускається під землю. Із солом’яного настилу на неї дивиться руда собака із двома сліпими цуценятами.
— Не бійся, вони їх не заберуть, — посміхається Оксана, підсвічуючи ліхтариком скиглячу Лисичку з цуциками. — Вона народила нещодавно, на Великдень. Це тепер наше господарство, що зародилося у підвалі, в якому батьки ховалися від обстрілів.
12 година дня. Над селищем розлягаються хмари. Двором ходить киця, ховаючись за купою цегли від вітру, але той наздоганяє. Від нього не сховаєшся навіть у будинку, бо протяги заходять через віконні рами, скла в яких немає — їх вибив один з тих 29 розірваних у дворі снарядів.
А підвалу вітер дістатись не може. Він береже тепло нещодавно народжених цуценят і Лисички, яка з сіна зробила настил для своєї малечі, щоб захистити від холоду. І цей двір береже пам’ять, відновлює життя, яке відібрали.
Віталій
— Віталіку, допомога потрібна? — чоловік, що обкладає цеглою будівлю, заперечно хитає головою. — Ось це батьківський будинок, — Оксана показує на дім, який відбудовує сім’я, — а це — мій.
— Був, — додає Віталій.
— Ключове слово — був.
Віталій залишався у Руських Тишках під час окупації. Виїхав звідси 15 травня 2022 року, а повернувся додому вже 27 вересня. На момент звільнення в селищі залишались менше тисячі жителів, зараз — 3,5 тисяч. Люди повертаються. Серед них Оксана і її батько Олексій. Віталій щодня допомагає їм відбудовувати домівку.
— Будувати нема кому, — каже чоловік, — хто, окрім нас, будинок відбудовуватиме? До нас поки дійде черга на відбудову від держави чи міжнародних організацій, мине багато часу. Жити треба якось, а в місті дорого. Тут заробітки були всі з землі, а зараз все розбите — ніяк не заробиш.
Чоловік підіймається на дерев’яну конструкцію, на якій лежать цеглини. Віталій за пів дня роботи звик до холоду, тож продовжує працювати попри протяги вітру, згадуючи початок повномасштабного вторгнення.
— О п’ятій ранку я почув залпи й вибухи, а о пів на сьому росіяни були вже тут, — згадує Віталій. — Траса до Циркунів у два ряди була заповнена танками й САУ.
Руські Тишки росіяни окупували в перший день повномасштабного вторгнення. Критичним фактором стало місце розташування селища — всього 18 кілометрів до кордону з Росією.
— Зв’язку майже не було, але, на щастя, ловив у мене на городах — так всі туди збігались. Ще у сусідки був, — каже чоловік. — Увесь час росіяни сиділи у соснах через дорогу. Бачите он там коробки від снарядів?
Через дорогу від будинку тягнеться лісосмуга із табличкою «Небезпечно! Міни!». Тут досі лежать ящики від мін і снарядів та російська військова форма.
— У росіян тут штаб був, а наші по них гатили. У нас сформувалася звичка: чуємо свист — біжимо у підвал, — розповідає Віталій. — Але то було не так страшно. Найгірше почалося одразу після звільнення Руських Тишків, тоді всі будинки й постраждали. Перші два дні було зовсім тихо, а потім росіяни почали все обстрілювати.
Два місяці окупанти використовували Руські Тишки як плацдарм для атак на українські міста, поки в ніч з 5 на 6 травня українська армія не звільнила селище.
— Були тут хлопці з різних куточків Росії, але знущалися лише буряти. Тих, хто здавався їм підозрілими, били. У них навіть в Липцях була своя катівня чи щось подібне, де вони всіх дубасили. Ті буряти як валянок. Що їм сказали, те вони й роблять, — згадує Віталій. — Випадок один був: двоє молодих пацанів забили одного. Він такий, що ніколи не мовчав, така натура в нього була. Забили до смерті, а тут, біля мосту, викинули.
Чоловік спускається драбиною вниз, щоб взяти кілька цеглин. Він натягує шапку нижче, щоб вона щільніше закривала вуха.
— У них тут навколо декілька блокпостів було. Вони постійно ходили вулицями — могли попросити роздягтися, щоб перевірити наколки на тілі, — каже Віталій. — До мене заходили кілька разів — коригувальників вогню шукали, але нікого не знайшли. Не думаю, що їм це хоч раз вдалося, бо наші своїх не здавали.
Віталій підіймається драбиною назад, ставить цеглину за цеглиною, потім показує на будинок вище вулицею.
— Там жінку ранило на власному ґанку перед минулим Великоднем, — чоловік повертається до роботи, але продовжує говорити. — Тут же й мати Оксанчину поранило у живіт — вона померла в лікарні.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Оксана та Олексій Єремійович
— Тату, йди обідати!
Жінка у брудній від будматеріалів куртці доварює макарони на кухні, щоб нагодувати батька і кума Віталіка, який допомагає сім’ї відновлювати будинок. Ще не всі вікна встановлені, тож кімнатами гуляє вітер — всередині всі ходять у верхньому одязі, щоб не застудитись.
— 24 лютого 2022 року з сином вранці поїхала на роботу до Харкова — я працювала у ковідному відділенні лікарні. Повернулась лише 23 вересня, щойно почали пускати в Руські Тишки — одразу сюди. А тата вивезли звідси 13 травня: син з племінником на машині забрав після того, як мій будинок 12 травня згорів, — розповідає Оксана, помішуючи у каструлі макарони. — Тату!
У 1975 році батько Оксани Олексій переїхав з Рівненської області до Руських Тишків, що на півночі Харківщини, де побудував три будинки поруч для себе та своєї сім’ї. Колишній механік у 2000-х став фермером, щоб заробляти й годувати родину. До повномасштабного вторгнення чоловік мав у господарстві трактори, техніку й комбайни, які були повністю знищені росіянами. 9 травня 2022 року у дворі розірвався снаряд, коли літні батьки були в будинку. Ольга, мама Оксани, стояла близько до вхідних дверей — її зачепило уламками.
— Приїхали наші військові, тато одразу побіг до них в машину за допомогою. Маму загрузили, відвезли у лікарню, але вона не вижила — 19 числа померла, — розповідає Оксана. — 21 травня поховали, а 22 у неї був день народження.
До будинку під час розповіді Оксани заходить літній чоловік, він слухає її, спершись на дверну раму. Олексій не торкається ручок, щоб не вимазати їх пилом від будматеріалів.
— Тату, розкажи, як тут було 24 лютого.
— А що розповісти? Пам’ятаю, що в сусідньому лісі за річкою була стрільба, у нас — ні, — починає чоловік. — У моїх друзів ховалися три дружини прикордонників з дітьми, але хтось їх заклав. Росіяни забрали їх в Липці — допитували.
Чоловік оглядає приміщення навколо себе, заходить з коридору до сусідньої кімнати — раніше тут була вітальня з телевізором, диваном і об’ємною люстрою.
— 9 квітня моя старша донька з чоловіком виїхала в Латвію через Росію, — згадує Олексій. — Коли нас звільнили у травні, тут такий жах був — обстрілювали росіяни безжально. Через місяць після від’їзду дочки дружину поранило, двері й вікна тут вибило. Будівля постраждала, але залишилась на місці, а вона не вижила.
13 травня Олексій виїхав до Харкова, до цього щодня і щоночі чув вибухи й свист, а через дорогу безперестанку горіла сосна — було страшно.
— Зараз ракети й снаряди не летять, вибухи бувають хіба що коли міни підривають, — розповідає Олексій. — Людей тут залишилось мало: ми з дочкою, сусід Женя через кілька будинків і ще двоє вулицею ремонтують домівки.
Чоловік дивиться у вікно, намагаючись згадати, чи нікого він не забув. З вітальні видно ліс із табличкою «Небезпечно! Міни!» і згорілі сосни. Після деокупації біля будинку Олексія залишились ящики із боєприпасами росіян. Щойно українська армія звільнила Руські Тишки, чоловік знайшов повний ящик великокаліберних патронів, які віддав військовим.
— Восени, коли повернулися, я ходив туди збирати гриби, — говорить Олексій, вказуючи на ліс.
— Хіба туди не заборонений прохід через мінну небезпеку?
— Там немає мін. Росіяни так швидко втікали, що не встигали їх розкласти, — говорить посміхаючись Олексій. — Це було вночі, вони якраз привезли боєприпаси, які наші обстріляли. Ящики загорілись, все почало рватись, а росіяни — бігом тікати. Одним словом, о 6 ранку ми прокинулись, а вже нікого не було.
Олексій виходить з вітальні на вулицю, де його зустрічає чорний пес. Сім’я назвала його Циганом. Окрім нього, постійно тут живуть Лисичка, яка прибилась до двору у березні вагітною, та Малиш. Інших собак Циган відганяє від будинку, проте зграї котів й досі збираються на даху згорілого автомобіля.
— В окупації жило багато людей. Коли селище звільнили, волонтери почали їх вивозити, до цього ж була можливість виїхати лише через Росію, — згадує Олексій, гладячи чорного пса. — Ото моя донька з чоловіком і ще сім сімей на шести машинах їхали в Шебекіно через Вовчанськ. Там перевірки страшні були. Зараз донька вже повернулася до Харкова, тож зустрічаємося майже щодня. Рік тому ми такої можливості не мали.
Циган підбиває руку господаря, щоб випросити ще ласки, поки той розповідає. Олексій посміхається, дивлячись на пса.
— 29 вибухів на моїй ділянці. Ми подавали в громаду заявки на допомогу у відбудові. Якраз вчора приїжджали вікна замірювати, наче кошти нам на них виділяють, — розповідає Олексій. — Треба довго чекати, а ми живемо в чужій квартирі. Я вже тиждень не їздив у Харків, тут же мій дім. Топлю дровами, світло є від генератора, який я придбав ще коли Тимошенко була прем’єркою. І під час окупації я ним користувався: заводив — і телевізор дивився.
Окрім собак і котів, у господарстві сім’ї були також корови й свині. Коли Олексій виїжджав з Руських Тишків, чоловік був змушений випустити тварин. Він не знає, де зараз його господарство.
— Коли виїжджав у травні, собак всіх повідв’язував. Один пес загинув, а інші — не знаю. Лише Малиш залишився з наших.
У руїнах будинку Оксани стоїть згоріла пральна машинка, уламки батарей, старий одяг господарів. На дерев’яних балках, які раніше були підлогою, стоїть горщик із кактусом: невідомо, як він вцілів під час розриву снаряду. Оксана перенесла його сюди з приміщення, яке раніше було вітальнею: стіни там рухнули, але кактус вижив. Тепер він не боїться вітру.
Джерельна
— Дядь Льош, покажіть їм згорілий БТР, — кричить Віталій Олексію, — йти звідси хвилин п’ять.
Сім’я живе на вулиці Джерельній, на якій немає жодного вцілілого будинку. Руські Тишки — найбільш постраждалий населений пункт Циркунівської громади, 90% селища розбиті. Олексій йде вздовж воріт, за якими видно напівзруйнований будинок, а на лавочці — м’якого іграшкового коника.
— Росіяни іноді давали гуманітарку, але хліб такий, що його неможливо було їсти. Певно, роздавали залишки з місцевих магазинів. Недалеко був м’ясний цех в підвалі, то росіяни наше м’ясо роздавали, — говорить Олексій. — У місцевій амбулаторії залишалася медсестра, яка давала місцевим жителям ліки. Їй допомагали волонтери.
Ми обходимо вирви від снарядів, з деяких стирчать уламки ракет. В одному з дворів стоїть згорілий трактор. Раніше на ньому працював місцевий фермер, який поїхав з селища.
— Поля ще ніхто не розмінував, тож фермери не виїжджають на роботу, але по дворах вже гарують на городах, — розповідає чоловік. — Мені нічого робити, жодного трактора на ходу немає: один у дворі побитий, інші два згоріли в майстерні.
Майже кожен будинок на вулиці має свою трагедію. Олексій ділиться їхніми історіями, йдучи повз руйнування.
— У цьому будинку постраждала жінка. Ми під час окупації допомагали їй з ремонтом даху, бо в цьому дворі снаряд розірвався. Настил тоді хтось з місцевих приніс, — Олексій вказує на інший будинок, — а 11 травня сюди прилетіло, тож сім‘я звідси переїхала в сусіднє село. Лише чотири будинки на вулиці більш-менш вціліли. А от в цьому будинку дівчинку ранило 8 травня, їй тоді зробили перев’язку наші військові.
Вулиця закінчується там, де біля поля стоїть згорілий російський БТР. Його називають місцевим «надбанням». Олексій дивиться на нього, згадуючи минулу весну.
— Знаєш, я тоді зрозумів, що мені вже нічого боятися. Якщо доля — залишусь живим.
Ми стоїмо біля БТРу. Зруйновані будинки навколо нагадують про війну. Від неї не втечеш навіть заплющивши очі: постійно наздоганяють спогади. Але вище вулицею Оксана й Віталік обкладають цеглою будинок, в якому скоро знову житимуть люди, на руїнах домівки росте кактус, а в підвалі сплять два маленькі цуцики. Для них життя лише починається.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
