Повномасштабна війна РФ проти нашої країни змусила багатьох власників бізнесу змінити звичний темп роботи, місце розташування, а подекуди навіть переорієнтуватися.
Деякі підприємці тимчасово або назавжди припинили свою діяльність. Інші ж були вимушені переїхати, пристосувати бізнес до нових викликів. У Харкові з початком війни закрилися майже всі заклади. Попри це, місто продовжило жити, а з покращенням ситуації на фронті почали повертатися люди — запрацював і бізнес.
Ґвара Медіа розповідає про те, як трансформувався бізнес та з якими проблемами зіткнулися підприємці. Як вони змінилися та пристосувалися до нових умов роботи.
Сподіваємося, це інтерв’ю, записане на терасі закладу в останні по-осінньому теплі дні, грітиме вас у зимовий вечір.
Катерина Лелюк – засновниця Vintage Buro
– Скоро рік повномасштабного вторгнення. Які ваші емоції після перших, шокових подій і зараз?
– Як і у всіх, це наче американські гірки. Особливо коли ми волонтеримо: якщо раніше ми працювали більше з цивільними, то зараз з військовими. Часто чуєш погані новини, це важко. Переломний момент – це звільнення Харківщини, коли Харків перестали обстрілювати з РСЗВ, тоді стало значно легше.
Наша робота додає оптимізму та розуміння, що все буде добре. Саме для цього ми знову відкрили «Бюро».
Ми не заробляємо кошти, але працюємо для харків’ян, військових та волонтерів і бачимо їхній фідбек. Цей острів радості та життя і дає можливість бодай так відволікатися від війни. Уже не лякаємося багатьох речей, які були шоком спочатку. Справді адаптувалися.
– Пам’ятаю, що ви допомагали цивільним на Салтівці? У чому полягає ваше волонтерство і чи продовжуєте займатися цим?
– Скооперувалися з волонтерами з Салтівки, разом з ними і працювали. Обрали напрям медикаментів, допомагали з придбанням ліків для тих, хто цього потребує. Наразі ми вже не допомагаємо цивільним у самому Харкові, більше уваги регіону та до військових.
Займаємося воєнною медициною та тактичними аптечками. Саме на Харківщині потреб стало менше, але це все ще потрібно.
Помітили особливість: зараз люди дещо виснажилися, почали менше донатити і ми це розуміємо. «Бюро» допомагає волонтерам з моменту відкриття влітку: починаючи з банки на барі, яка збирає 3-4 тисячі гривень. Це допомагає купувати необхідні речі та ліки. «Вінтаж Бюро» дарує не лише позитив людям, а й робить корисні справи.
– Час від часу ви проводите благодійні музичні івенти та ярмарки. Розкажіть про це, будь ласка. Бачив на одній з таких подій затрофеєні речі російських військових.
Плануємо робити це постійно, навіть створили окрему сторінку для лотів. Так, це трофеї, які нам передали з деокупованих території військові. Для когось це просто мотлох, але такі речі можуть стати лотами та принести користь. Моя подруга Маша почала займатися збором речей, але в той самий час нам приносили вечірні плаття, які не є необхідними для переселенців. І ми вирішили, чому б не продавати ці речі, отримуючи ще й таким чином донати?
Ми також продаємо багаторічні квіти у вазонах. Один із таких розмалював Гамлет (Гамлет Зіньковський — ред.). Це класно – поєднувати аукціон та продаж. Людям цікаво і водночас можна зібрати кошти, аби допомогти. Далі точно будемо такі акції повторювати.
– Влітку ваші соціальні мережі стали україномовними. Це був ваш свідомий крок чи ви слідуєте трендам?
– Ніколи не мала проблеми ні з українською, ні з іншими мовами. На мою думку, наша держава впустила момент, коли треба було провести українізацію, але її варто було починати ще з 1991 року. Відверто скажу, що коли набрав чинності закон про мову, я запропонувала працівникам обслуговувати тією мовою, якою їм зручно, а всі мовні проблеми брала на себе.
Далі пішла нова хвиля – і я прийняла рішення перевести всі соцмережі на українську. Проте згадала цікаву історію: у нас є сторінка, де ми продаємо вінтажні речі, а 20% передаємо на потреби ЗСУ, прямо вказуючи це. Тепер от дописуємо, що відправляємо речі будь-куди, окрім РФ та Білорусі.
Але якось нам «прилетіло» за та, що розмовляємо іншою мовою. На це я відповіла, мовляв, ласкаво просимо до нас, на Харківщину, ви можете розвозити ліки з нами, їздити на передову, допомагаючи військовим, і розповідати їм, якою мовою краще спілкуватися.
Зараз ми переживаємо етап, коли кожен українець має відмовитися від російської не лише тому, що це мова окупанта, а ще й тому, що наша мова – це код нації.
Маємо розуміти, що наша мова – це код нації. Маємо прийти з любов’ю та розумію, чому це робимо.
Якщо у мене будуть діти, я хотіла б, аби вони спілкувалися українською. Часто буваю в Європі і ставлю собі питання: якою мовою користуватися, якщо я у Франції? Це точно буде українська, бо не хочу, аби мене ідентифікували з представницею іншої нації. І я не хочу, щоб хтось у Європі чув, що ми, українці, спілкуємося там російською. У Харкові так, ми говоримо російською, але там вони не розуміють цього.
За час війни я усвідомила, що є патріоткою країни й хочу розвивати це в собі надалі. Мова допомагає нам розпізнавати своїх та чужих, наприклад, це був дуже діючий інструмент на початку війни.
Та сама Угорщина може запитати, чому на Закарпатті говорять угорською? І висунути свої претензії щодо цього. Тому питання переходу на українську стосується всіх українців, не лише харків’ян. Я почала цей процес із соціальних мереж. Нехай з помилками, нехай азірівською, але я кайфую від того, що зараз у Харкові люди потрошку теж це роблять. І що більше людей це робить, тим більше ти сам намагаєшся це робити.
– У Харкові безліч бізнесів відкрили в собі соціальну складову. Розкажіть про трансформацію вашої справи, як це було до війни і як є зараз?
– Ця біда всіх згуртувала, кожен один одному друг. І я впевнена, що волонтерський рух від бізнесу продовжуватиме розвиватися і після війни. Допомога буде потрібна ще довгий час.
Особисто я ніколи не мріяла бути волонтером. Настає момент, коли ти просто починаєш щось робити. Така соціальна історія у Харкові буде і надалі.
Ще дратує неадекватна конкуренція між бізнесами. Коли я відкривала заклад, думали про те, що має бути здорова конкуренція. Ми маємо підтримувати одне одного. Не уявляю, як це — просто відкритися і працювати без соціальної місії під час війни. По-іншому це неможливо.
– У Вінтаж Бюро часто відбуваються події, чи важко це організовувати?
– У мене хороша команда, чудові друзі, які допомагали це все організувати.
– Чи не переймаєтесь за безпеку закладу?
Немає жодних побоювань. Розповім одну цікаву історію. Взагалі, це суто харківський муд: моєму хлопцю азовець допомагає приготувати шаурму на грилі, а розвідники в цей час заносять стелажі з одягом для благодійного ярмарку.
Ми виставили куточок з російськими трофеями. Там, окрім речей військових армії РФ, був і російський підручник природознавства за 7 клас. Ці тварі думали, що вони тут довго будуть.
Прийшли хлопці, сфотографували це і виклали у паблік, покриваючи нас матюками, а після цього почалася атака ботів ламаною українською мовою. Вважаю, що це успіх і такі провокації не пройдуть!
Ми у Харкові, може бути все що заманеться. Так, це ризик, але ризик виправданий. У Києві проходить безліч подій, чому б нам не дати людям можливість відпочити, не принести позитив і харків’янам?
Зробили свій вибір тим, що залишилися у Харкові й не шкодуємо. У нас є зала, де в разі чого можна сховатися (зала знаходиться у напівпідвальному приміщенні – ред.).
Зробили свій вибір тим, що залишилися у Харкові й не шкодуємо.
Переживала, щоб нічого не проводили саме на вулиці через РСЗВ. У нас в цілому за всю війну було шість обстрілів навколо «Бюро» на відстані від 100 до 150 метрів.
Якось прийшли хлопці військові, вони музиканти. І от, сіли втрьох із гітарою в залі й щось записували. Це було мило. І тут я сиджу на барі, знімаю себе і в нас позаду чути музику, а я пишу, що прийшли військові, і вони грають на гітарі.
– Як вам вдається утримувати команду? Війна внесла корективи у штат «Вінтаж Бюро»?
У нас 50 на 50: половина людей поїхали з міста, інші залишилися. Хто був в Україні, ті вже повернулися, ще частина наших працівників – це нові люди.
У бізнесі не можна дружити, але так не виходить. Для працівників це справді життя. «Бюро» не заробляє коштів, але ми покриваємо оплату оренди та заробітних плат. Іноді буває, що погана каса, і працівники можуть взяти менше, ніж мали б отримати за зміну. Ціную такі моменти. Люди волонтерять та роблять те, що не входить у їхні обов’язки. Вони розуміють, чому ми тут і навіщо ми це робимо.
Не можна затримувати зарплати працівникам. Ми не затримуємо сильно зарплати – вони забирають кошти або після зміни, або на наступний день, залежно від каси. Усі люди, всі хочуть їсти, має бути розуміння та нормальне ставлення.
Люди волонтерять та роблять те, що не входить у їхні обов’язки. Вони розуміють, чому ми тут і навіщо це робимо.
Мали борги перед постачальниками, але завжди можна домовитися. І ми поступово закривали заборгованості. Всі розуміють обставини: нам пішли назустріч і знизили оплату оренди.
Ми в команді одне одному друзі. Перші тижні війни у «Бюро» жила управляюча з сином та батьками. Всі були на зв’язку.
Спочатку хотіли не брати кошти від військових за замовлені страви, пригостити їх. Та вони все одно намагаються заплатити.
– Яким ви бачите Харків після війни?
Є побоювання, особливо коли їздиш увечері порожнім містом. Хочеться, аби Харків не став другим Ізраїлем, коли в будь-який момент неадекватний сусід може вдарити. Переживаю, що сюди можуть не вкладати кошти. Намагаюсь дивитися на це оптимістично. Місто має стати цікавим туристично і для бізнесу. Це велике, прифронтове, складне місто. Сподіваюсь, після закінчення війни сюди прийдуть кошти.
Люди вже змінилися. Хто хотів поїхати — уже зробив це. Знаю такі приклади та знаю, що таких небагато. І я розуміла, що так і буде. Ті ж, хто залишився – це люди, які орієнтовані на життя тут та українізацію. Сама стараюсь бути таким прикладом.
– Безліч закладів закрилися з початком війни й не відкрилися досі. Куди рухатиметься та як відновлюватиметься гастрономічний Харків?
Усе відновиться, проте на все потрібен час. Не буде довоєнних масштабів. Ціни продовжують зростати, вже понад 30%, а ми намагаємося не підвищувати їх. Це не просто про бізнес. Кожен бізнес – це частинка економіки України.
Новий заклад у центрі Києва з харківським серцем
Робимо проєкт у Києві — «Маніфест», де хочемо все більше спиратися на локальний продукт з українським виробником. Співпрацюючи з нашими виробниками овочів, сиру та вина, ми підтримуємо та розвиваємо свою країну. Це не просто порада, всі мають так робити.
Мали великі плани на «Бюро» на весну 2022 року. Хотіли оновити кухню, літник, але з очевидних причин не вкладаємо кошти в це.
Харків — це не лише найбільший ринок, площа та мікрорайон. Це, перш за все, люди, які доклали чималих зусиль для здобуття Україною незалежності, для її культури.
Зараз, коли у Києві відкриваємо новий заклад, думаємо найбільше про такі проблеми та нюанси:
- раніше прямо посеред пандемії відкрили «Вінтаж Бюро», тепер під час війни заклад у Києві. Наразі ціни на оренду комерційної нерухомості значно знизилися;
- інший момент — хочу завдяки київському проєкту допомогти Харкову. Будемо займатися допомогою рідному місту;
- думаю розвивати локальну історію і розповідати про міста. У нас навіть буде у логотипі нового закладу символіка міста. У Києві хочу розповідати, що Харків — це не лише найбільший ринок, площа та мікрорайон. Це, перш за все, люди, які доклали чималих зусиль для здобуття Україною незалежності, для її культури.
Наприклад, Харків — це Лесь Курбас. Він змінив ставлення до українців у театрі. Багато є речей, про які хочеться розповісти через свій бізнес сьогодні.
Маніфест — це коктельно-винний бар, де будуть лише локальні продукти, та працюватимуть люди, дотичні до Харкова. Бармен хоча й з Полтави, але багато років прожив у місті, маркетолог з Куп’янська і так само жив у Харкові. Там планують проводити багато благодійних івентів, спрямованих на допомогу Харкову.
- Читайте інші наші тексти про харківський бізнес: З рестораторів — у професійні волонтери: історія штабу 24.02 у Харкові.
Підписуйтесь на нас у Telegram і Facebook, переглядайте YouTube та TikTok.
