Автор колонки попросив залишитися анонімним, бо викриття його імені може створити небезпеку для родичів на тимчасово окупованій території.
Коли я йшов до армії, то багато уявляв собі фронту, зброї, дронів, броні, загалом усього того, що заповнює колективну уяву про бойові дії. Де в чому мої думки про війну оформлювалися культурою навколо неї, публічними висловленнями бійців та військово-політичного керівництва.
Чого я не очікував і не думав зовсім — так це про тилові служби: доставку палива, перевезення документів, отримання їжі, і, так, житла.
По казармах нині жити небезпечно, бо будь-яке скупчення військових понад 10 осіб дуже швидко накривається артою, ракетами, дронами, та будь-чим насправді. Ціль ж бо хороша і жирна. А значить треба розселятися по трохи, по 2-3 людини на місце, щоб у разі чого боєздатність підрозділу постраждала несильно.
Проте, чи то через неймовірну кількість людей, яким треба житло, чи то через кількість іншої, більш пріоритетної роботи тилових служб, пошук квартир та хат лягає на плечі самих військових. Й іноді зустріч зі звіриним оскалом ринку орендованого житла у прифронтових містах та селах травмує більше, аніж перебування у зоні бойових дій. Так, це перебільшення, але воно недалеко від істини, адже нерідко чуєш настрої, що «краще вже в землянці жити, ніж знову з рієлторами бодатися» або «єдине справжнє житло, яким ти володієш — те, яке викопав».
Чого ж так? Причин багато. Я ж розкажу про те, із чим зіткнувся сам.
Що стосується сіл та невеликих населених пунктів, визначених як ППД, то там може банально не бути вільних хат. Сільради можуть оперувати лише безхозним житлом, де господарі не з’являлися вже дуже давно. Якщо ж господарі живуть деінде — чи то виїхали в інше місто, чи то й взагалі за кордон — то двері будуть зачинені, попри необхідність розселення чи зберігання обладнання підрозділу. Не кажучи вже про сувору реальність прифронтової зони, де житловий фонд може виявитися знищеним.
Тому при організації роботи підрозділу на напрямку декілька людей їздять областю в пошуках бодай чогось придатного для проживання.
Я все літо прожив у подібних умовах — у безхозній хаті в селі, яку треба було доводити до ладу протягом місяця в перервах між завданнями. І попри те, що і жителі села, і сільрада допомагали чим могли, кількість роботи була значно більшою, ніж того хотілося б.
На жаль для нас, через 3 місяці з’явилися господарі, та ми були вимушені покинути хату у дуже стислі терміни.
Сказати, що я був зламаний після оголошення про майже терміновий виїзд — не сказати нічого. Бо це означало, що треба знову поринути в пошуки житла і знову переїжджати. Але тепер вже в Харків, бо наближалися холоди, а в багатьох безхозних хатах навіть пічки робочої нема (до речі).
І тут вже виникає зовсім інший набір задач і перепон з якими, певен, стикався бодай хтось, хто шукав житло. Деякі побратими намагалися (невдало) знайти квартиру протягом тижнів, перекантовуючись у когось, живучи в хостелах або готелях. І хоча в Харкові ситуація значно краща, ніж на Донеччині, але проблеми дуже схожі, нехай і не такі критичні.
Ніхто не хоче бачити військових у своєму житлі. «Вони неакуратні, багато випивають, поводяться неадекватно». У кожного хазяїна квартири була напоготові історія, як у знайомих чи знайомих знайомих військові зробили з квартири бордель, або смітник, або здавали у суборенду неясним персонажам, або тільки заселились і прилетіло, або все зламали й зникли, або, або, або.
У якийсь момент мені стало соромно за те, що я військовий і шукаю житло. Доводилося бути частиною цих страшилок винятково через належність до однієї групи. І вислуховувати, і вибачатися, і запевняти, що ми точно не такі. Але якщо подумати, то це ж дивно — ніхто не перестає здавати житло чи надавати послуги людям із русявим волоссям, навіть якщо людина з русявим волоссям колись давно тебе образила.
От і виходять після цього оголошення про здачу житла, де обов’язково буде одна з наступних приписок: «здається сімейній парі», «чоловікам не здаємо», «здаємо хлопчикам-айтішнікам», «військовим не турбувати» тощо. І військові потім прикидаються айтішніками або дизайнерами, приводять дружин або дівчат, щоб показати, що вони і є та сама сімейна пара, та й загалом запевняють, що точно не є частиною Сил Оборони України у будь-якому вигляді.
І це в Харкові. За 35 км від ЛБЗ. Трошки абсурдно, хіба ні?
Я пробув бездомним близько п’яти годин. Мені пощастило з рієлтором та господарями. Перший продав нас господарям як «акуратно вдягнених, усміхнених та порядних хлопців», а другі були не проти взяти військових до себе. Але це радше виняток із правил і нетипова ситуація. Частіше пошуки затягуються, переходять до теки із назвою «задачі вдовгу», а завершуються на 10-20-30 спробі.
Я не знаю, як це змінити, враховуючи те, що це системна проблема по всій прифронтовій зоні. Павлоград та Слов’янськ/Краматорськ вже давно мають перегрітий ринок житла, де навіть за квартиру у явно поганому стані просять київські чи львівські ціни. Харків у цьому плані залишається одним з острівців адекватності. Можливо, через наявність житлового фонду (у великому місті багато житла — все просто). Можливо, через близькість фронту і свіжість досвіду системних обстрілів із С-300. Можливо, сукупність факторів дозволяє принаймні обирати між декількома варіантами й не здаватися після перших п’яти відмов.
Не хочеться завершувати негативом, тож завершу подяками та закликом. По-перше, сільради завжди були на нашому боці, допомагали говорити з господарями, вибили нам декілька додаткових днів на переїзд, знаходили інші можливі варіанти проживання. Це явно недооцінені інституції у питаннях допомоги військовим. По-друге, рієлтори та господарі, які готові здавати житло військовим попри легенди, що переходять із вуст у вуста, таки допомагають не розклеїтися.
А щодо заклику, то якщо ви здаєте житло або плануєте це робити, то не відкидайте військових одразу. Принаймні погодьтесь на особисту зустріч, а там буде видно. Нам і так непросто буває. Не треба ще більше ускладнювати життя там, де можна обійтися без труднощів.
Дякую.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
