Колись Харківський драматичний театр мав ім’я Олександра Пушкіна і називався російським. Колись на його сценах звучала російська мова, а режисери ставили спектаклі за мотивами російської класики. Але тепер все це відійшло в минуле.
Харківський академічний драматичний театр пройшов власну деколонізацію. Тепер він має ім’я українського класика — Григорія Квітки-Основ’яненка, знакової фігури для української драматургії. Але як змінився репертуар після відмови від всього російського? На яких літераторів тут звернули увагу і твори яких українських класиків поставили вперше? Як війна змінила колектив і які виклики йому доводиться долати, щоб втриматися на плаву? На ці та інші питання Ґвара Медіа відповів директор Харківського академічного драматичного театру Олег Яцина.
«Ми хочемо створити центр українізації»
Харківський академічний драматичний театр був створений в 1933 році. За словами Олега Яцини, він мав стати ще одним центром русифікації — таким собі майданчиком для просування імперських ідей, які були притаманні Радянському союзу. Хіба що подавалися вони під дещо іншою обгорткою, ніж за імперських часів. Довгі десятиліття в театрі ставилася російська класика, проте все змінила повномасштабна війна.
Російські війська з перших днів активно обстрілювали місто. Дісталося й самому театру, де уламками посікло стіни та вибило вікна. Співробітникам доводилось навідуватись на роботу, щоб забрати цінне майно, яке могли розкрасти мародери. Сьогодні на стінах ще можна побачити сліди від уламків. У театрі планують їх законсервувати, щоб зберегти пам’ять про ті події, зазначив Олег Яцина.
Яцина став директором у жовтні 2023 року. Тоді ж і висунув ідею присвоїти театру ім’я Квітки-Основ’яненка. За словами директора, цей видатний земляк по сьогоднішній день залишається «дещо призабутим», попри його чималий вклад у становлення української літератури.
«Ми практично з нуля створили новий репертуар, відкинувши те, що було в минулому, — розповів Олег Яцина. — І зараз у нас вже понад 10 нових вистав, які ми створили нинішнім колективом. У нас зі 177 людей по штату залишилось близько 80. Тобто трохи менше половини. Але це люди, які є патріотами, які люблять театр».
Хоча людей значно поменшало, сам колектив став більш згуртованим і патріотичним, додає директор закладу. Додалося молоді, у тому числі серед акторів. Посилився компонент української класичної драматургії. Яцина згадував, як на самому початку зустрічався з Сергієм Жаданом. Тоді він озвучив свої плани щодо подальшої ролі театру.
«Я кажу: “Пане Сергію, ми хочемо замість центру русифікації створити центр українізації”, — згадував Олег Яцина. — Щоб він якраз був центром української культури. Тому в цьому напрямку ми й розпочали роботу. Ті люди, які залишилися в театрі й працюють до сьогодні — абсолютно нормально до цього ставилися. Коли ми шукали людей, чиє ім’я буде носити театр, то провели опитування. І абсолютна більшість була за Квітку-Основ’яненка».
Під час того голосування ніхто з колективу не висловився проти. Було хіба що троє людей, які утримались. За словами Яцини, це гарний показник для демократичного суспільства, і свідчить про те, що театр рухається у правильному напрямку. Тільки перейменуванням трансформація театру не обмежилась. Зокрема, заклад повністю відмовився від російської класики, надавши перевагу саме українським творам.
«Ми вперше в Україні поставили “Подорож до Слобожанської Швейцарії” Майка Йогансена, — розповів Олег Яцина. — Тільки у нас вона називається трішки по-іншому. Ми одними з перших поставили “Місто” Валеріана Підмогильного, також представника Розстріляного відродження. Звісно, є і класика. Це і “Украдене щастя” Франка, і “Лісова пісня” Лесі Українки. “Лиса Микиту” ми готуємо на літню сцену. Це один напрямок — наша класика. Але класика переосмислена з погляду сучасного глядача і сучасного розуміння суспільних процесів».
«Ми із захватом відкривали письменників Розстріляного відродження»
Ідея приділити увагу літераторам Розстріляного відродження не була випадковою, адже якщо нація хоче рухатися далі — вона має знати свою історію, переконаний Олег Яцина. За його словами, сьогодні українці воюють не тільки за землю, а й за власну культуру.
«Культура — це одна з ознак, які зберігають націю, — підкреслив Олег Яцина. — І якщо не буде української культури, то чим ми будемо відрізнятись від росіян? Тоді можна сказати, що Україна — це і є Росія. А це один із наріжних каменів ідеології путінського режиму. Тому звертаючись до минулого, ми повинні врахувати, як воно тоді було і винести для себе урок. Це те, чого ми, на жаль, дуже часто не вміємо робити. У нас вивчають культуру, історію культури, історію України. Але дуже мало людей виносить з цього уроки».
За словами директора, ідеї, які Підмогильний заклав у своєму «Місті», залишаються актуальними й донині. Цей твір присвячений тому, як носій сільського менталітету інтегрується в міську культуру. А сьогодні до Харкова йде приплив населення з сільської місцевості, в тому числі й російськомовного. І Харків мусить виконувати функцію такого центру, у якому твориться сучасна українська культура, вважає Яцина.
«Майк Йогансен теж відомий представник Розстріляного відродження, — додав Олег Яцина. — Його «Слобожанська Швейцарія» — твір про безглуздість, яка часом випливає в тогочасній епосі. Про ті безглузді речі, які не повинні повторюватися сьогодні в нашому суспільстві. Тому я думаю, що це ті люди, до яких ми повинні завжди повертатися. І актуалізувати ці проблеми».
Він згадував, що писав дисертацію, присвячену темі національно-культурного відродження. Тоді чоловік дійшов висновку, що кожна нація у процесі свого становлення проходить певні етапи розвитку. І коли цей етап не завершився, то цикл повторюється знову. Так настало Розстріляне відродження, яке було знищене сталінським терором. Певні прояви відродження української культури були помітні згодом, ще у радянські часи, а в 1989-1991-й роках почалося нове відродження, каже Яцина.
«Пам’ятаю роки, коли ми із захватом відкривали для себе письменників епохи Розстріляного відродження, — згадував Олег Яцина. — І знову ця циклічність трошки згасла. Але через певні зовнішні фактори, через агресію нашого неадекватного сусіда, через небезпеку люди знов мобілізувалися. І це змусило їх поставити собі питання: “А хто ми є? А хіба ми такі самі, як і росіяни? А напевно, ні”. І ми починаємо шукати для себе факти та докази».
Зокрема люди більше цікавляться своїм минулим, зазначив він. Цікавляться й своїми історичними постатями, формують до них власне ставлення. Військові підрозділи носять їхні імена. Як, наприклад, 92-га окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка. Чи 57-ма окрема мотопіхотна бригада імені кошового отамана Костя Гордієнка.
«Тобто ми знову повертаємося до минулого, — зазначив Олег Яцина. — Бо ми не пережили цього. Ми ще недостатньо усвідомили наше минуле. І будемо повертатися доти, доки не перетравимо, і не зрозуміємо, що ми є нація, що в нас є власна історія, власна культура. І що треба її розвивати. І обов’язково творити щось нове, а не тільки жити минулим. І враховувати той багаж, той фундамент, який закладався до цього».
«Жоден у світі театр не є самодостатнім»
Повномасштабна війна також повпливала на матеріальну частину театру. З міркувань безпеки спектаклі тепер проводяться виключно в спеціально обладнаних місцях, що накладає додаткове навантаження на театр. Адже у мирні часи можна було використовувати зали на 500 місць. А зараз тільки 80 глядачів можуть подивитися виставу. Що своєю чергою суттєво впливає на доходи.
«Стовідсоткового фінансування в нас немає, — розповів Олег Яцина. — Ми змушені втягнутися в наявні рамки. Але війна є війна. Можна опустити руки і нічого не робити. А можна намагатися жити в наявних умовах. Ось ми намагаємося вижити та шукаємо шляхи, як підлаштуватися. Наприклад, у нас немає змоги купляти щось незвичайне для реквізиту. Тому по можливості стараємося використовувати старий інвентар. Деяких наших людей призвали до лав Збройних Сил України. Одна людина загинула. Все це на нас відбивається».
Але були й позитивні моменти. Наприклад, значною допомогою стало рішення міськради списати витрати театру на комунальні послуги за 2024 рік. За словами Яцини, тільки опалення вартувало 1,5 мільйона євро. Це величезні кошти, адже театр заробляє трохи понад 2 мільйони.
Свій дохід приносить театральна студія: діти та дорослі можуть повчитися акторської майстерності та просто провести час. Однак головні доходи проносить продаж квитків. Причому не обов’язкову в Харкові. За словами Олега Яцини, минулого року вони з «Містом» та «Суєтою» їздили до Києва та Івано-Франківська.
Крім того, директор згадував, як нещодавно в обласній раді обговорювали ідею створення мобільного додатку. В ньому були б зібрані всі культурні заклади Харкова, а містяни могли б легко обрати собі той чи інший захід. Це може підсилити рекламний складник театру, адже сьогодні це досить проблемний момент, впевнений Яцина.
«На наші зарплати взяти SMMника або іншу людину, яка потужно працює в цьому напрямку, практично неможливо, — розповів Олег Яцина. — Тому що ми отримуємо “мінімалку”. Ми пробували продзвонювати таких людей. Але вони знають наші зарплати і кажуть “Це нецікаво”. У нас проблема з рекламою, з фахівцями, які б просували продукцію. Це ми вчимося робити. Намагаємося вийти з ситуації».
Разом з тим культурна сфера сама по собі є збитковою, зазначив він. Більшість її галузей є розкішшю. Але це розкіш, яку обов’язково повинна мати кожна нація. За словами Яцини, жоден у світі театр не є самодостатнім. В одних країнах їх підтримують меценати, в інших на них виділяються бюджетні кошти. Тому будь-який театр, яким би сучасним він не був, все одно залишається збитковим.
«І його все одно треба фінансувати, — додав Олег Яцина. — А держава — це якраз та структура, яка може це зробити. Яка збирає податки та направляє їх на ті галузі, які є пріоритетами й необхідними».
«Актуальність я б поставив на перше місце»
У театрі ставлять багато класичних творів. Наприклад, у квітні глядачі можуть побачити драми «Украдене щастя» та «Зрада», романтичну комедію «Сватання», радіовиставу «Місто». Як було сказано раніше, всі вони проходять через певне переосмислення: змінюється реквізит та сценографія порівняно з більш класичними постановками, робляться невеличкі зміни в сюжеті.
Так, 12 квітня відбудеться прем’єра комедії «Сватання». У її основу лягла п’єса «Сватання на Гончарівці». Проте це не буде механічно перенесений сюжет класичного твору Квітки-Основ’яненка, зазначає Олег Яцина. Його основа залишиться, але твір буде переосмислено на сучасний лад. На думку директора, такий підхід до літературної класики є цілком доречним. Наприклад, той же Квітка-Основ’яненко частково писав свої твори російською мовою. Але він, як й інші класики, жив в зовсім інші часи. І були певні суспільно-політичні обставини, до яких їм доводилося пристосовуватись.
«Тому переосмислювати треба враховуючи тогочасні нюанси, — розповів Олег Яцина. — Не автоматично переносити твори, а актуалізувати їх з урахуванням сучасності. Ось про що йде мова, якщо теоретично підходити до цього питання. Комусь це подобається, а комусь — ні. У кожного свої смаки. Хтось, можливо, вважає, що твори потрібно переносити максимально точно. На мою думку, обидві думки варті уваги».
Зокрема сучасний театр має реагувати на виклики сьогодення. За словами Яцини, це його основне покликання з моменту зародження: театр і має висвітлювати найбільш актуальні та болючі проблеми, які постають перед соціумом. Він підкреслив, що суспільство якраз розвивається завдяки постійному розв’язанню проблем.Так побудований цивілізаційний розвиток, переконаний директор.
«Театри покликані висвітлювати актуальні проблеми, які сьогодні постають перед нашим суспільством, — розповів Олег Яцина. — І пропонувати: А — задуматися над ними, Б — подивитися, як ці проблеми треба подолати. І В — підвищувати естетичний рівень.Тобто саме таким я бачу сучасний театр. Як той, що висвітлює ці проблеми. Плюс це застосування сучасних технологій в театральному мистецтві. Але актуальність я поставив на перше місце».
Читайте також
- Рівень агресії в суспільстві зростає. Причому зростає саме на фоні повномасштабної війни. Про цю проблему вже давно говорять психологи та психотерапевти. Її можна помітити наочно — в особистих стосунках, в соцмережах та просто на вулиці. Журналістка Ґвара Медіа поговорила з психологинею Уляною Бонцьо про те, як агресія впливає на суспільство та як на неї мають реагувати люди.
- У вересні 2024 року горів сосновий бір у Журавлівському гідропарку. За даними «Харківзеленбуду», тоді вигоріло близько 70% його території. Зараз Харківська міська рада розробляє плани відновлення бору, які напряму залежать від фінансування та закінчення війни.
- Борівська громада щодня потерпає від російських обстрілів з авіації, реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) та артилерії. За словами начальника місцевої СВА Олександра Тертишного, наразі в селищі залишаються близько 8-10% від довоєнної кількості населення. Журналістки Ґвара Медіа відвідали Борову після того, як російська армія скинула на селище КАБ-1500, щоб поспілкуватися з місцевими про умови життя, настрої населення та можливості евакуації.
