Після звільнення частина ветеранів вирішує присвятити себе бізнесу. Деякі відкривають нову справу, деякі — повертаються до старої роботи. Щоправда, вони змушені стикатися з тими ж викликами, що й інші бізнесмени. Для Харкова це обстріли міської інфраструктури, постійні ризики втратити власний бізнес, нестача робочих кадрів. І щоб якось рухатися далі, доводиться до всіх них якось адаптуватися.
До вашої уваги — особистий досвід трьох ветеранів, які попри наявні ризики вирішили вести бізнес саме у Харкові.
«Не можемо відмовитись від жодного нашого пріоритету»
Ернест Лобанов є власником першого в Україні цеху, який дає нове життя старим та зношеним автомобільним шинам — шинопекарні «Tіrex». Які, за словами підприємця, нічим не поступаються новим. Хоча до підприємництва Ернест прийшов не відразу. Свого часу чоловік займався графічним дизайном та фотографією, працював в рекламній агенції. Зокрема він розробляв дизайн навігаційної системи метро до Євро 2012, чим щиро пишається.
«Я людина не горда і не проти працювати за найманням, — розповідає засновник шинопекарні. — Але так завжди обмежуюся своїм керівником. А коли працюю сам — обмежуюся тільки собою. Я до 26 років працював за наймом. Я змінив різні напрямки. Мені завжди було цікаво навчитись чомусь новому».
Після Революції Гідності долучився до добровольчого підрозділу міліції «Слобожанщина», у складі якої стежив за громадським порядком. За словами Лобанова, за пів року служби у нього не сталося жодного інциденту.
Згодом він на півтора року перебрався до Канади, де спробував себе в різних спеціальностях. Проте у 2017 році Ернест повернувся додому, де разом з батьком започаткував спільну справу — шинопекарню.
«Мені знадобилося десь два-три роки, щоб освоїти технологію. Це нова група товарів, нічого подібного раніше не було. Але в багатьох був стереотип, що це радянська “наварка”, яка буде відшаровуватися. Знадобилося багато часу, щоб оскаржити цей стереотип», — зазначає Ернест Лобанов.
Бізнес став розвиватися. У 2021 році вони почали постачати шини для спортивних змагань. Прийшов попит і на громадську шину. Як каже Ернест, 2022 рік мав стати цікавим у плані розвитку бізнесу. Однак через повномасштабне вторгнення прогнозу не дано було збутися. Тоді роботу підприємства довелося призупинити.
На певний час Ернест зосередився на гуманітарних перевезеннях. Згодом зрозумів, що «шоферити» — недостатньо. На початку квітня він доєднався до 228 батальйону 127 бригади Територіальної оборони.
«Півтора року я ніс службу. — Згадує Лобанов, — Ми були на різних ділянках: від “курортних” зон, як Сумщина, і до дуже запеклих, як Запоріжжя, Бахмут, Торецьк. Від тилових спеціальностей — до пілота дронів та командира взводу. Наприкінці 2023 року списався за сімейними обставинами».
Наприкінці 2023 року він занурився у цивільне життя, а вже у лютому відновив своє виробництво. До Ернеста повернулося багато співробітників, які працювали з ним до вторгнення. А вже навесні чоловіку вдалося виграти грант від Українського ветеранського фонду на 1,5 мільйона гривень. Його заявка набрала найбільше балів за всю історію конкурсу. Сам Ернест зізнається: тоді була важлива не стільки матеріальна підтримка, скільки визнання проєкту цікавим та перспективним.
«Спочатку нам було цікаво робити шини, які задовольняли наш повсякденний попит, — каже Ернест Лобанов. — На них їздив батько, друзі, я сам. І це було круто. Вони задоволені — поїхали та не поверталися. Також мені було цікаво спробувати шини в такій спортивній дисципліні, як дрифт. Зауважу, що дрифт — це не якісь дурачки, які “навалюють” кільця на стоянках. Це офіційна дисципліна, що має жорсткий регламент».
За словами підприємця, це найвидовищніший вид автомобільного спорту. Багато його клієнтів — це люди, які зазвичай їздять спокійно, а на вихідних можуть «давати боком», ділиться Ернест.
Проте спочатку Лобанов не був впевнений, що задум матиме успіх. Але все вийшло саме так, як і хотілося, а «перепечені» шини ніяк не поступалися новим. Він почав давати на них гарантію. За словами підприємця, у межах спортивних змагань так ніхто не робить, а це було його власне ноу-хау.
«Ми ставили колеса на найпотужніші автівки в Харкові. Минулого року пройшов чемпіонат Open Drift за участі понад 50 пілотів. Всі учасники катали на нашій шині. Це перші змагання з дрифту на українській шині. Для нас це був дуже потужний виклик. На таких змаганнях стирають понад 500 шин за вихідні», — каже Ернест Лобанов.
Ще одна перемога — виготовлення шин для комерційного транспорту, які дозволяють допускати перевантаження і їздити по бездоріжжю, розповідає він. Наприклад, цієї зими підприємство постачало шини для маршруток «Спринтерів». Проте «Tіrex» не є гарною компанією, зазначає Лобанов, бо в гарної компанії один пріоритет у роботі, а у нього — аж три.
«Перший — спортивні шини, — зазначив Ернест Лобанов. — Бо це нас “драйвить”. Другий — “щоденного використання”, адже в нас є клієнти, які потребують від нас шин. І третій — доступні шини для військових. Наше колесо є найдоступнішим, і таким чином ми заощаджуємо гроші волонтерів та військових. Ми не можемо відмовитись від кожного з цих пріоритетів. Усі три є стратегічними».
За словами Лобанова, українські зими суворіші, ніж в центральній Європі, тому в нього шини роблять більш м’якими, щоб зробити водіння безпечнішим. Адже на дорогах може бути ожеледиця, а автівки не завжди мають коректно працюючу антиблокувальну систему гальм. Ернест додає, що підприємство отримало гарний зворотний зв’язок від військових щодо зимових шин. Цей показник для нього багато що важить.
«Якось по службі я приїхав на одну локацію, — згадував Ернест Лобанов. — І до мене підійшла незнайома людина і дала шеврон “слабоуміє та відвага”. Тобто це було дуже символічно. Вести бізнес в Харкові — у самому обстрілюваному регіоні — це “слабоуміє та відвага”».
Зокрема на виробництві є деякі ділянки, які Ернест не може відремонтувати чи модернізувати через нестачу спеціалістів. За словами підприємця, це дуже гальмує розвиток бізнесу. Тому не залишалося іншого виходу, як брати молодих хлопців та розвивати їх, зазначив Лобанов.
«Готових робітників я ніде не візьму, — зазначив Ернест Лобанов. — Тому єдиний спосіб — вчити та займатися розвитком команди. Це довго. Але за рік ми дуже визріли. В нас скомпонувався добрий колектив. І я бачу, як сильно виросли співробітники. Можна сказати, що я у свої 20 років не розвивався так круто, як вони. Тому мене це дуже мотивує».
«Це фінансова стабільність, хоч і хитка»
Володимир Самойленко відкрив першу перукарню у 2018 році на тодішній вулиці Героїв Праці (зараз це вулиця Нескорених). Вона належала до франшизи «Міжнародна мережа перукарських салонів “Експрес Стрижка”». Це сталося через кілька місяців після звільнення з військової служби. До цього Володимир служив у 25-й повітряно-десантній бригаді, виконував завдання в Донецькій та Луганській областях. До лав ЗСУ він приєднався у 2013 році, коли хлопцю було дев’ятнадцять.
Після звільнення з армії Володимир Самойленко також долучився до Спілки ветеранів АТО. Коли почалось широкомасштабне вторгнення, на її базі формувався батальйон територіальної оборони. До якого згодом приєднався і сам підприємець.
«На момент вторгнення я був у Куп’янську. — згадує Володимир Самойленко — І так вийшло, що потрапив в окупацію. Мені вдалося виїхати до Харкова. Я одразу записався до цього батальйону. І там ми виконували бойові завдання у Харківської області в напрямку до Білгорода. Потім була Донецька область — Бахмут, Торецьк. Потім в Сумах ми були. І там я вже звільнився».
Після другого звільнення з армії у листопаді 2023 року він відкрив другу перукарню за тією ж франшизою. Перший заклад — був пошкоджений обстрілами у перший рік повномасштабного вторгнення. Восени 2023 року Володимир зробив ремонт і робота перукарні була відновлена.
За словами підприємця, рішення стати частиною франшизи не було випадковим. Після завершення служби він хотів займатися власною справою. Тоді, враховуючи наявні кошти, реалістичним варіантом було відкриття або франшизи-пекарні, або франшизи-перукарні. Володимир зупинив вибір на другому варіанті. За його словами, для новачків, які не мають порадників — це дуже хороший варіант.
«Для мене це фінансова стабільність, — розповідає Володимир Самойленко. — Хоч вона і хитка, але це стабільність. Тому що я сам з Куп’янська, як і мої батьки. Там вони вже не проживають. Батьки тут, і мені треба їх підтримувати».
За умовами франшизи, такі перукарні мають розміщуватися в людних місцях з великим трафіком. До того ж вони працюють без попереднього запису, в порядку живої черги. За словами Самойленка, в основному франшиза орієнтована на людей низького та середнього достатку. Також це можуть бути як молоді люди 16-18 років, такі й пенсіонери.
«Якщо брати військових, то в основному це хлопці, які стоять десь на лінії фронту, — зазначає Володимир Самойленко. — У них ротація, вихідний, відпустка, тому подібне. Вони приїжджають у місто зробити свої справи, і заодно заходять підстригтися. Ми у Салтівському районі майже на околиці міста. Тому саме така цільова аудиторія — військові».
Коли черговий обстріл припадає на Салтівський район, то Володимир одразу списується зі своїми колегами, цікавиться, чи все в порядку. Дивиться через камеру відеостеження, чи не повилітали вікна. Якщо все ціле — завтра можна працювати далі. Хоча вести бізнес в такому місті задача непроста, додав підприємець. Особливо складно було це робити в часи, коли місто потерпало від блекаутів.
«Важко, коли був приліт по «Епіцентру», — згадує Володимир Самойленко. — Це така шокова ситуація і для людей, які проживають поруч, і для клієнтів, і для самих майстрів. Багато хто не впорався з цією ситуацією. Вони повиїжджали».
Як каже підприємець, працівників не вистачає, але цю нестачу він компенсує завдяки переселенцям з прифронтових та окупованих територій. Ці люди багато років працювали перукарями, здобули досвід, а коли через війну були вимушені покинути домівки – взяли з собою інструменти. Тому в 90 % випадків їх приймають на роботу вже на стадії співбесіди, зазначає Самойленко.
Також Володимир з колегами їздить до шпиталю стригти військових, які там лікуються. Про цей напрямок він міркував ще під час звільнення з армії. За словами підприємця, це для нього «must have», тобто те, без чого не можна обійтися.
«Я у 2014 році сам отримував поранення в Донецькій області, — каже Володимир. – І я був у шпиталі. Мені приємно, коли до нас приїжджав перукар. Ми всі виходили та стриглися. Це теж моральний фактор: цивільним людям на військових не все одно. Вони приїжджають і допомагають, тим, чим можуть».
«Тільки з’являється порожнє місце — туди залазить ворог»
Олександр Марков за фахом — нейрохірург та рефлексотерапевт. Протягом 25 років він працював у лікарні швидкої допомоги. У 2015 році чоловік спробував себе в ролі медика-добровольця. Тоді він приєднався до Першого добровольчо-мобільного шпиталю імені Пирогова під командою Геннадія Друзенка. Протягом кількох місяців він надавав допомогу на Донбасі, після чого отримав посвідчення учасника бойових дій. У 2019 році Олександр перейшов до приватного центру, де створив реабілітаційне відділення.
Але багато що змінилося після повномасштабного вторгнення. Десь через тиждень чоловік зрозумів, що родину потрібно якось дистанціювати від зони бойових дій. Він відвіз близьких до Львова, далі їхній шлях лежав в бік Німеччини. А сам Олександр залишився в Україні. Він згадує про угоду, яку уклав з друзями в перші дні війни — знов примкнути до того самого шпиталю.
«Увесь березень ми були в Києві, — говорить Марков. — У цьому мобільному шпиталі. Була спонтанно організована евакуація з Ірпеня. У нас тоді були три людини з менеджерським досвідом. І ми потихеньку сформували таку непогану, на мій погляд, систему евакуації та двоетапної допомоги. Потім, коли з-під Києва цих всіх покидьків відкинули, ми поїхали на Донбас. Вже з середини квітня базувались там».
У них було дві локації — в Слов’янську та Бахмуті. У другому опинився сам Олександр. Це місто стало центром, на який йшла евакуація з трьох напрямків. Сюди направлялися усі поранені. Частина добровольців працювала безпосередньо в лікарні. Там були й хірурги, й травматологи. Сам Олександр оперував як нейрохірург. Останню операцію в Бахмуті він зробив у травні 2022 року.
«Коли мій договір закінчився, я зрозумів, що треба повертатись до Харкова, — розповідає Олександр Марков. — Бо там багато справ. Я повернувся в ту ж приватну медичну структуру, в якій працював. Треба було шукати варіанти допомоги для військових. У 2023 році я познайомився з хлопцями з фонду “Харків 4.5.0”. Вони тісно спілкувались з 93-ю бригадою, возили волонтерську допомогу. Ми з ними “на коліні” організували реабілітацію».
Спочатку на реабілітацію зайшла група з трьох військових 93-ї бригади, потім — з п’яти. Для цього була орендована приватна клініка колеги Олександра. Проте працювати там було незручно. Приміщення виявилось надто маленьким та заставленим медичним інвентарем. Хоча навіть в таких умовах вдалося за тиждень-два допомогти бійцям відновитися і повернутися до строю.
«Потім так склалися обставини, що я більше не бачив сенсу перебувати у складі медичної структури, — каже Олександр Марков. — Бо це незручно, це постійне підпорядкування. Воно краде час дуже сильно. Адже ти не можеш приймати самостійні рішення. І я відкрив свій власний медичний центр».
Фінансування він шукав з 2022 року. Проте спроби увінчалися успіхом приблизно через рік. Досвіду у підприємництві не було, але дуже допомогла Асоціація приватних підприємців своїми консультаціями. Згодом Олександр подав грантову заявку до Українського ветеранського фонду. Його проєкт опинився в трійці кращих. Цей виграш дозволив купити медичне обладнання.
«Це звичайний реабілітаційний центр, — розповідає Олександр Марков. — Тут у мене мікс: військовий — цивільний, цивільний — військовий. Між ними немає різниці. Люди, які сюди приходять — просто пацієнти. І все. Я вважаю, що так і треба робити. Бо це аспект психологічної реінтеграції (військових) в суспільство. Тому що в цій війні межа між військовими цивільними дуже умовна. Цивільні також гинуть».
Марков згадав хлопця, який отримав поранення у 2016 році під час евакуації. Він був волонтером, бойовим медиком. І навіть за дев’ять років після травми він зміг отримати дуже гарний результат.
«Проблема (з кадрами) є, але поки вона не критична, — додав Олександр Марков. — Я пішов шляхом інтенсифікації — навчити наявних людей максимальній кількості навичок. У мене адміністратор відпускає певні процедури. Тому поки ми працюємо дуже маленьким складом, але люди вміють усе. Так і виживаємо. Хоча на початку була проблема — працівники тікали з міста. Була сильна плинність. Тому я зробив акцент на тих, хто залишився. Вони працюють більше, але і заробляють більше».
Найважчим для ведення власної справи Марков вважає 2024 рік. Тоді росіяни почали повторний наступ на Харківщину. І було незрозуміло, як діяти далі, зазначив він. Залишилось мало пацієнтів, бо частина злякалась і виїхала з міста. Були періоди, коли працювати доводилось «у мінус».
«Період до червня минулого року був емоційно дуже тяжкий, — згадує Олександр Марков. — Бо спочатку були масивні обстріли. А потім недолугий наступ на Харків, на Липці, на Вовчанськ. Коли був наступ — не хотілось нічого. Хотілось просто вижити й все. Ніякий розвиток в голову не йшов. Тобто бажання було, але десь далеко-далеко».
Олександр каже, вести власну справу у Харкові — справа ризикована, бо людина може втратити все. А може ризикнути й виграти.
«Якщо тут є життя, значить, і ворога тут не буде. Бо тільки з’являється порожнє місце — він туди одразу залазить. Тому люди тут повинні бути. До речі, в Харкові зараз 1,3 мільйона людей. Це попри усі проблеми прифронтового міста», — підкреслив Олександр Марков.
Читайте також
- Журналісти Ґвара Медіа поспілкувалися з урбаністами, активістами та чиновниками, аби зрозуміти, чому, попри вимогу ХОВА призупинити будівництво біля «Гіганта», роботи на обʼєкті досі тривають, та чи справді жодна владна структура не може повпливати на їх припинення.
- Слатине — селище Дергачівської громади, населений пункт розташований за 15 кілометрів від кордону з Російською Федерацією. До повномасштабної війни це було найбільше селище громади з населенням понад сім тисяч людей. Зараз у Слатиному постійно живуть близько 1600 місцевих мешканців, з них 152 — це діти.
- Офіційно в Харківській області налічується три національні природні парки (НПП) — «Слобожанський», «Дворічанський» та «Гомільшанські ліси». Так чи інакше, війна торкнулася кожного з них. Десь справа обмежилась збитими над територією «Шахедами». А десь через інтенсивні бойові дії навіть співробітникам був закритий доступ.
