Понад 40 років тому Галина Коробко вирішила стати провідницею. Вона спілкувалась з великою кількістю людей та пережила багато подій. Бачила людей, які тікали від обстрілів та сподівалися колись повернутися додому.
Після 24 лютого 2022 року Галина почала працювати на евакуаційному потязі. Щодня залізничники забирали людей з перонів. У купе, розрахованому на чотирьох, сиділо по десять людей. Вони розміщувалися на підлозі в коридорах, у купе провідника та в тамбурі — аби лише бути в безпеці.
Журналісти Ґвара Медіа поспілкувались з Галиною Коробко, дізнались як вона починала свою роботу провідниці та як для неї змінилась робота в умовах війни.
Бути провідницею — мрія вашого дитинства?
Коли навчалась в школі, я хотіла стати стюардесою, радисткою або провідницею. Навіть азбуку Морзе вивчила. Мама завжди була проти, тому віддала мене у Кооперативний інститут у Полтаві. Саме там я дізналась з газети «Полтавський Комсомолець», що до «Укрзалізниці» набирають провідників. Забрала документи з інституту, не без пригод, та пішла в училище вчитися бути провідницею.
Які у вас були враження від першого рейсу?
Після першого рейсу я плакала та хотіла звільнитись. Вперше їхала взимку, в лютому. Тоді вагони опалювались дровами чи вугіллям. Я думала, що чим більше за раз закидаєш, тим довше буде тепло. Але все швидко перегоріло і люди їхали у вагоні з нулем градусів. Я тоді довго плакала, а пасажири мене заспокоювали. Мені тоді було всього 17 з половиною років.
Так я «звільнялася» впродовж трьох місяців. Майстер [той, хто навчає провідників — ред.] та начальник резерву відмовляли та просили поїхати ще хоча б в один рейс. Коли настала весна та зникла потреба в опаленні вагона, я заспокоїлась. Тоді ми поїхали в Одесу, там все цвіло і я насолоджувалась. Вирішила, що залишусь до літа і тоді піду. Так і минуло 40 років.
Які зміни війна внесла в вашу роботу?
Раніше у провідника було не так багато обовʼязків. А зараз ми маємо знати як гальма працюють, маємо знати, що розташоване під вагоном та як з ним працювати, вміти знеструмити вагон. Раніше це знали тільки майстри та робітники, які обслуговували вагони, а тепер вже і ми маємо знати.
Також з початку повномасштабного вторгнення всі провідники пройшли курси з першої медичної допомоги. Ми повинні вміти робити перевʼязки та знати як зупинити кров.
Чи доводилося вам надавати медичну допомогу пасажирам?
Так, у мене двічі їхали люди з епілепсією. Я тоді на бік повернула, щоб не бився. А от те, що треба ложку в рот покласти — неправда. Люди люблять поради давати. Усі пасажири кричали: «Покладіть ложку в рот, покладіть ложку!». Це не допомагає.
Насправді ж, багато військових їде — хто без руки, хто без ноги, часто хлопці з контузією. Всім маємо допомогти.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Розкажіть про евакуаційний потяг. Які ваші спогади з евакуаційного маршруту?
Коли ми возили переселенців, то мені здається, це не з нами було, не в нашій країні. Це було дуже тяжко. Тоді в одному купе сиділо пʼятеро людей з однієї сторони та пʼятеро з іншої, а на підлозі діти сиділи, чи візочки стояли. Близько 150 людей в одному вагоні розміщувалося.
Було таке, що я 36 днів з потяга не виходила. У мене вкрали сумку з документами чи то я її випадково волонтерам віддала. Не знаю. Ми приїжджали в Харків та ночували в потязі, бо якраз «прильоти» були. Я сама з Полтави, і туди ми тільки вночі приїжджали, тож ніхто мене не відпускав. Ото я 36 днів і їздила. Вже хотіла впасти на тротуарі й нікуди не їхати.
Коли все почалося, не всі провідники змогли на роботу вийти. Ставалося, що вагонів 18, а нас — 10. Тому навіть електрик та начальник потягу ставали провідниками. Чоловіки працювали на двох вагонах, жінки на одному.
Тоді приблизно 70% провідників, які зараз їздять, були на евакуаційних потягах. Ми місяці два в купе провідника не їздили. Там були люди, а ми на відрах сиділи у тамбурі.
Під час роботи на купейних вагонах, ми з пасажирами домовлялись, що верхні полиці будуть для маленьких дітей та літніх людей. По дві години засікали й вони відпочивали. Ніхто з молодих навіть не попросився.
Є у мене історія, якою з усіма ділюсь. Дочка дзвонить і каже: «Мамо, в Полтаві на пероні жінка з собачкою стоять. Їх вже третій потяг не бере. Візьміть, будь ласка».
Я сказала дочці, що у мене місць нема, хіба що мені в тамбурі сидіти. Але коли приїхала в Полтаву – відчинила двері, а там та собачка сіла на задні лапки, і передні склала, наче просить. А очі такі, наче заплаче зараз. Тож я їх взяла, але посадила в тамбурі. Постелила їм ковдри, закутала жінку з собачкою.
А потім виходжу в тамбур і бачу — тваринка трясеться вся. Я їх забрала до себе в купе. Собачка наче зрозуміла, почала мені руки, ноги лизати й всю дорогу мовчки проїхала. Навіть не ворухнулась.
Який найцінніший досвід ви набули за 40 років?
Досвід? Я, як психолог, вже можу розпізнати характер людини. Пасажир буде йти хтозна-де, а я знатиму про нього усе.
А так, я люблю пасажирів. Мені не треба, щоб вони писали в застосунку хороші слова про мене. Достатньо, щоб при виході вони казали: «Дякую». Це найбільша похвала.
Телефоном ви мені сказали, що для вас вагон — перший дім. Чому?
Тому що вдома у мене тато старенький, там він хазяйнує. А тут головна я. Важливо мати місце, де ти відчуватимеш, що без тебе воно буде вже не таким.
Читайте також
- 16 квітня із села Веселе Липецької громади виїхали Єгор разом із мамою Яною до Полтавщини. Журналістка Ґвара Медіа відвідала нову домівку родини та подивилася як вони живуть в евакуації.
- Журналісти Ґвара Медіа поговорили з директором видавництва «Ранок» Віктором Кругловим про розвиток видавництва, роботу під час війни, інновації, ідеї та українське книговидавництво.
- Через блекаути, постійні тривоги та потенційну небезпеку обстрілів у Харкові особливі умови роботи бізнесу. Підприємці намагаються адаптуватися під сучасні реалії. Одним з бізнесів, який втримується на плаву в місті, є грузинський винний бар Shvili Shvili. Журналісти Ґвара Медіа зустрілися з командою закладу за келихом авторського коктейлю та поспілкувався про те, як бару вдається виживати в умовах війни.
