Люди радо приймали українську музику. Вони гуглили авторів, чию поезію їм щойно проспівали, дякували за виступ та просили приїхати ще. Таку реакцію побачив музикант Мар’ян Пирожок, який разом з гуртом «Пиріг і Батіг» завітав з концертом на деокуповані громади Харківщини.
За його словами, це був дуже щемкий досвід, адже люди потребували українського слова, української культури. Сам Мар’ян відтоді неодноразово бував на Харківщині, де його чекали не тільки концерти, а й робота над різними проєктами. А напередодні 2025 року музикант переїхав зі Львова до Харкова.
Один з найсвітліших спогадів — це робота з дітьми
24 лютого Мар’ян Пирожок зустрів у Львові. Він тоді не одразу зрозумів, що робити далі. Музикант зізнався — навіть не думав, що виявиться настільки непідготовленим до подій такого масштабу. Тоді його вразили люди, а саме — їхня готовність боротися, чинити супротив, їхнє братерство та почуття єдності. Коли кожен робив власний внесок заради спільної справи. Хто на що був спроможний. Хтось пішов воювати, а хтось — долучився до волонтерства.
«Я не знав, чи зможу взяти до рук зброю, — згадував Мар’ян Пирожок. — Думав, як себе долучити до волонтерських дій. Ага, тваринки на вокзалі — побігли туди!. О, там з дітьми потрібно працювати. Це я вмію. Я пішов до дітей, щоб з ними просто сидіти, бо їх постійно привозили. Власне, комусь вдалось врятуватись з окупованих нині територій. Були там діти з Київщини — Ірпеня та Бучі. Комусь вдалося вибратись ще до окупації».
За словами Мар’яна, там він одразу зрозумів, що знаходиться на своєму місці. Діти з різних куточків країни, які проводять час разом, — один з найсвітліших епізодів на його пам’яті. Музикант зазначив, це майбутні українці, які творитимуть країну без нав’язаних колись наративів, що вони з росіянами друзі й мають спільне культурне надбання. Так, тоді ці діти посміхалися, підкреслив Мар’ян, але вони вже знали — у них вкрали дитинство.
«Було мені навіть соромно за таку думку, — зізнався Мар’ян Пирожок. — Але з іншої сторони, я собі так думав: “Якби не такі хижі обставини, то ці діти б ніколи не зустрілись. І от мало статися таке, що вони зараз сидять і комунікують. Це — майбутнє України”».
Під час волонтерства бували різні моменти, зокрема й неприємні. Дехто намагався на цьому заробити, але війна одразу показала хто є хто, зазначив Мар’ян Пирожок. Коли сталася біда, деякі люди показали свою байдужість. З одного боку, за цим прикро спостерігати, з іншого — вельми повчально. За словами музиканта, під час повномасштабної війни він став уважнішим до людей.
На Сході можна зрозуміти дійсно проукраїнську позицію
Мар’ян Пирожок разом з гуртом «Пиріг і Батіг» неодноразово давав концерти на деокупованих територіях. За його словами, це був щемкий досвід. Почалось все з концерту в харківському центрі Art Area ДК, після якого музикантів запросили зіграти ще у Старому Салтові. Для Мар’яна це було перше деокуповане місто на Слобожанщині. Виконував гурт свої улюблені пісні: «Гаї шумлять», «Липа», «Тиха вода», «Ой у гаю», а завершили концерт «Думами» Тараса Шевченка. Людям, які нещодавно пережили російську окупацію, такі пісні «зайшли».
«Люди хочуть, щоб до них приїжджали, — розповів Мар’ян Пирожок. — Вони не раз казали: “Приїжджайте до нас! А ви ще й зі Львова? Ой, 1000 км проїхали. Боже, як ми вам дякуємо!”. А ти ж нічого не зробив, просто приїхав і заграв ті п’ять пісень. А люди дійсно мають право на радість, бо вчора на їхній землі — на нашій спільній землі — був ворог. І якимось дивом вони залишились живими. Їхня вдячність, як і радість, такі категоричні. Вони живі, а ворога зараз немає».
Ще ці люди спраглі української культури. Музикант бачив, як вони після концертів гуглити поетів, на чиї вірші щойно чули пісні. Також він згадував дівчинку з села Коробчине, яка дякувала музикантам за те, що вони принесли в деокуповані міста українську культуру і популяризують творчість українських поетів та поеток.
Ці громади знаходяться близько до кордону з Росією, зазначив Мар’ян Пирожок. Як не крути, свого часу російська культура панувала в цих краях значно більше, ніж на Заході, на який здебільшого вплинула польська культура. Так, музикант чув нарікання, що Схід зросійщений, але його таким зробили. Разом з тим, повертаючись до Львова, він ловив себе на думці: цих людей варто привезти на Схід, щоб ті зрозуміли дійсно проукраїнську позицію й національну свідомість, яка прокинулась.
«У Циркунах якось підійшла одна старша пані й сказала: “Боже, синок, ти мені такий подарок зробив! В мене вчора був день рожденія, 70 год. А ти тут прийшов і мені заспівав. Будеш моїм сином, бо мої два загинули”, — згадував Мар’ян Пирожок. — І вона це говорить по-материнському, без якогось трагізму. І це дійсно вражає. Інша пані тоді підійшла мене обійняти, а та говорить: “Не надо, він мене полюбив”».
Згадав він найстаршу мешканку села Непокритого, на три роки старшу за Василя Стуса. Ця жінка свого часу пережила Другу світову війну. Їй же довелося застати й нинішню війну. Жінка зізналася, що не думає про голод, адже наша земля родюча. Однак нарікала, що в селі майже не залишилось цілих будинків, тому їй доводиться жити в літній кухні.
«Вона казала: “Хочу, щоб коли я вмру, мене виносили з хати. Вставте мені вікна в хатку”, — розповів музикант. — Сподіваюсь, що громада долучилась до цього. Таке просте бажання в людини — щоб її на цвинтар виносили з хати, а не з літньої кухні. Його можна зрозуміти: вона жила в цій хаті, її тата виносили з цієї хати. Тоді теж була війна».
Харків’яни звикли жити в комфортному місті
Зараз музиканту простіше навідуватися на деокуповані території Слобожанщини. Усе тому, що не так давно він переїхав до Харкова — напередодні 2025 року. Тоді Мар’ян Пирожок придбав квиток, але вже в один кінець. Перші два місяці він мешкав у квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра». Уже під час повномасштабного вторгнення музикант тут проводив репетиції та працював над своїми проєктами. За його словами, він старався хоча б раз на квартал навідуватись до міста.
«А згодом були ще особисті причини, — додав Мар’ян Пирожок. — Під час війни трапилось кохання — основний каталізатор переїзду. Власне, ми з коханою людиною маємо спільний музичний проєкт “Чистий Четвер”. Нещодавно їздили до військових. Ми взаємодіємо з Культурним десантом, різними військовими структурами. Також є капелан з Тернопільщини, наш давній колега ще по цивільному стану, який телефонує, коли є потреба в культурному явищі для військовослужбовців».
На думку музиканта, харків’яни звикли до того, що живуть в комфортному місті як географічно, так і архітектурно. Наприклад, Мар’яну подобається ходити вуличками, де немає жодних магазинів. Він втішається будівлями, модерновою архітектурою. Також музикант відмітив клімат, який виявився комфортним для виконання пісень. У Львові він доволі вологий, а при сухому повітрі співається легше.
Коли музикант приїхав до міста, то одразу побачив, як високо тут пливуть хмари. Пізніше згадки високого неба Слобожанщини Мар’ян відзначив у поезії Майка Йогансена.
«Ти виходиш собі на Римарській і — о, клас — Сумська! Пум, пум, все перейшов. Вже орієнтуєшся, — розповів Мар’ян Пирожок. — Мені притаманна така річ, як топографічна розгубленість. Але Харків настільки комфортний в пересуванні, у розташуванні, що я жодного разу не заблукав. Я закохався в це місто. Я радий тут бути й спостерігати за всім, бо звик до Харкова».
Мар’яну також розповідають, що у Харкові панує російська мова. Однак її він чув і в Києві, і у Львові. Так склалися обставини, що російська у Харкові побутувала ще з часів Російської імперії, зазначив Мар’ян. Її тут постійно нав’язували. Музиканта більше дивує факт, що українська в місті досі існує. Це хочеться плекати.
Зокрема Мар’ян Пирожок згадав, як з музиканткою Єлизаветою Мазур (Пташкою Бет) в межах освітнього проєкту влаштовували поетичні прогулянки для дітей з окупованих територій. За його словами, вони не відразу пройнялися цією темою, але згодом поезія почала їх захоплювати. На другий день ці діти вже ділилися власними поетичними доробками. Мар’ян, зокрема, нарікає на українську едукаційну частину, яка на певному рівні лишилась «совковою». Йому хочеться поступово «ламати» таку систему.
«Ці речі тобі хотіли вкласти нецікаво, якимось насильницьким методом, — згадував Мар’ян Пирожок. — Наша едукаційна система виглядала таким чином. Не дивно, що діти опиралися їй. Це я про себе говорю, про свій дитячий досвід. А тут воно вже по-іншому. Ти хочеш втрутитись якимось таким делікатним, ніжним чином. Я досі практикую таке явище, як лагідна українізація. В Україні не потрібні українці на вимогу»
«Мова — це незримий артефакт, наш нематеріальний спадок»
«Мій улюблений поет — Павло Тичина, — зізнався Мар’ян Пирожок. — Так склалося якимось магічним чином ще зі шкільних часів. Ти читаєш його вірш, а він тобі дарує музику. І це не ти той вірш заспівав. Це він тебе заспівав. Поезія Тичини відкрила красу нашого краю і любов до цієї країни, до цієї мови. Бо він так смачно все описує, він знає, як нею спілкуватися».
Щоправда, інтерес до української поезії не був сталим. Були періоди, коли Мар’ян слухав російську музику або навіть виконував, тому що це було популярно. Деякі речі могли «впитися» в підлітковий розум, зазначив Мар’ян, чого потім доводиться довго позбавлятися.
«І скільки цих [російських — ред.] поетів тобі декламували, просто “вбивали” молотком цього Пушкіна, Єсеніна чи ще когось іншого — розповів Мар’ян Пирожок. — І як тобі примітивно подавали українських. Скажімо, в школі я Стуса та Чупринку не читав. П’ять років навчався при Союзі, ще п’ять — вже за незалежної України, але змін не відбулося. Я як пішов до радянської школи, так радянську школу й закінчив».
Він разом з гуртом переспівав чимало українських класиків. Не останнє місце у цьому репертуарі займали літератори Розстріляного відродження, які жили й творили в Харкові. За словами Мар’яна, занурення в ті часи багато що може дати. Усе залежить від запиту кожної людини. Особисто для музиканта це була важкість прийняття вибору. Літератори не знали цього кривавого майбутнього, зазначив Мар’ян, але екскурси в їхнє минуле дають зрозуміти, що ці митці насправді ніколи не були фанатами тодішнього режиму. Вони просто колись повірили у футуристичну утопію.
А ми знаємо, чим все обернулось, зазначив Мар’ян Пирожок. Навіть Василь Стус, який жив у Радянському Союзі, про це знав. Він засуджував Тичину, який став номенклатурним поетом, попри те, що був шанувальником його ранньої творчості. З Тичиною вийшов парадокс, розповів музикант. Свого часу той написав неофіційний гімн Української народної республіки, а потім — гімн УРСР.
А ще поети та поетки тієї доби своїм життям, спогадами й творчістю засвідчували, що Харків таки був українськомовним містом.
«Узагалі українство починалось з Харківщини, — зазначив Мар’ян Пирожок. — Перший пам’ятник Шевченку з’явився біля Садиби Алчевських. Тут була Христя Алчевська, знову ж таки, жіноча поезія, феміністичні рухи. Дуже багато “двіжнячка”. Ще один факт: Григорій Савич Сковорода та українська філософія теж зародилась тут. Байки харківські писані в Бабаях».
Хтось може сказати, що у Харкові завжди була популярна російська, зазначив він. Але якщо це правда, то чому ці люди писали українською? Чому митці декларували свою дотичність до української культури, чому шукали свій індивідуальний стиль у творчості?
«У мене дуже багато всього пов’язано з мовою, — зазначив Мар’ян Пирожок. — Я її люблю. Це незримий артефакт, наш нематеріальний спадок. Ти можеш бути голий, босий, голодний, у тебе все вже вкрали, хату твою спалили. Але ти носій певного артефакту, який тобі подарувала ця земля. Мова — це дуже важливо. Її треба зберегти».
Воєнний час вніс свої корективи в нашу етику
Бути митцем, творити, але залишатись осторонь подій, які зараз відбуваються в країні, за словами Мар’яна Пирожка, є проявом байдужості. До того ж така людина не тільки байдужа, але й позбавлена емпатії.
«Я не хочу когось засуджувати, — розповів Мар’ян Пирожок. — Бо хто я такий, щоб судити таких людей? Але я точно не прихильник такого підходу. Якщо ти частина якоїсь культурної спільноти — мистецької, театральної, музичної чи літературної — ти просто не можеш бути поза цим надважливим контекстом нашого спротиву».
Творча людина не може залишатись осторонь війни, переконаний він. Бо навіть дитяча література не ігнорує сьогоднішні події. Не взаємодіяти з реальністю та просто проживати своє життя є недоречним. Сам музикант такий підхід не приймає, не розуміє і не сприймає як належне.
«Є людина байдужа, — зазначив Мар’ян Пирожок, — Їй байдужа культура, мова, історичне навантаження, майбутнє цього краю. Вчора був Союз — їй було класно. З’явилась незалежна Україна? Ну, теж класно. Зараз тіпа воюємо? Не класно, але я хочу, щоб мені було класно. Тому я зроблю собі класно. Скажімо, якщо ми будемо говорити про колаборантів, то це люди якраз небайдужі. Це вже вороги. А байдужий — це ще не ворог, але вже і співгромадянином його важко назвати».
Байдужість — це про інше, зазначив він. Байдужа людина, наприклад, виїхала за кордон і користується статусом біженця, користується наданими послугами та коштами, щоб покращити своє життя. Вона позиціює себе як біженець, залишаючись байдужою до біди свого краю.
«Для мене це є аж дуже ницим, — зазначив Мар’ян Пирожок. — Мабуть, це так. Якщо ти хочеш бути байдужим, то йди й роби собі своє життя належним чином. А ти використовуєш цю ситуацію на свою користь. Мало того, що ти байдужий, то ти ще й корисливий з хижої точки зору».
Велика війна змінює погляди щодо етичності тих чи інших речей. За словами музиканта, деякі з них стали категорично неприйнятними. Воєнний час вніс свої корективи. Наприклад, колись було чимось звичним співати пісні російською мовою, а сьогодні це неетично. Навіть в особисте життя війна внесла свої корективи: раніше було нормально гучно відсвяткувати власне весілля, а сьогодні варто обирати скромніші варіанти, сказав музикант. Враховуючи обставини, ти розумієш, що зараз не час для гучних святкувань.
Неприйнятно також, перебуваючи за кордоном, виступати для росіян чи взаємодіяти з російськими митцями, зазначив Мар’ян Пирожок. Неетично слухати російську музику в публічному просторі. Неетичним є будь-яке просування російської культури.
«Це неетично, — підкреслив Мар’ян Пирожок. — Та історично неправильно. Ти певним чином сповільнюєш нашу еволюцію. Ми всі разом почали щось доводити світу. А ні, ми ще маємо один одному постійно аргументувати, що є етичним, а що ні. Ці речі, якщо заглибитись, є очевидними».
Читайте також
- «Ти залишаєшся голосом цієї епохи»: поет та військовий Іван Сенін розповів, як війна змінила його твори
- «Не знаю, чи буде завтра»: Наталка Маринчак про поезію під час війни, волонтерство та вміння жити тут та зараз
- «Це чимала відповідальність»: Слава Леонтьєв розповів про роботу над «Порцеляновою війною»
