«Ми є “Мрія” — як літак, що був унікальним та одним єдиним у світі, як символ України, створений нашим конструктором Антоновим, і який був розбомблений у перші дні війни. Проте що б не робили росіяни, нашу “Мрію” вони ніколи не зламають, і наш театр — це мрія, яка буде летіти, незважаючи ні на що», — каже режисерка українського Вільного театру Мрія Бонн Марина Люшина.
Театр офіційно розпочав роботу 10 вересня 2024 року і вже понад рік поширює українську культуру та розповідає історії українців на теренах Німеччини, ставлячи вистави, що збирають повні зали та овації глядачів.
Акторка театру Кері Яковенко спеціально для Ґвара Медіа поспілкувалася з режисеркою та харків’янами у команді. Про висвітлення української культури в Німеччині через мистецтво читайте у статті.
Вистави Вільного театру Мрія Бонн
24 вересня 2024 року у німецькому місті Бонн відбулася премʼєра вистави «Закрите небо» за твором драматургині Неди Нежданої від першого у землі Північний Рейн-Вестфалія вільного українськомовного театру Мрія. З того моменту колектив почав збільшуватися та розширювати можливості для виступів, поставивши собі за мету просування української культури за кордоном через призму мистецтва.
Наразі вистави та репетиції проходять переважно в культурному центрі «Brotfabrik» у Бонні. Театральний колектив бере участь у різноманітних культурних фестивалях, а також у тематичних українських святах та заходах.
Колектив налічує близько 25 людей і має професійну команду, зокрема: режисерку, хореографку, дизайнерку по костюмах та акторів. Частина колективу має професійну освіту та багаторічний досвід у сфері кіно, театру чи мистецтва.
24 та 25 вересня відбулися премʼєрні покази наступного спектаклю — соціальної драми «Між нами війна» за мотивами пʼєси Ірини Феофанової. На сцену вийшли підлітки, яким через початок повномасштабного вторгнення довелося рано подорослішати та пройти трансформацію своєї особистості.
Вистава розповідає глядачам не тільки про складнощі адаптації українців, які виїхали за кордон через війну, але й про життя в окупації, показує тонкощі взаємин між батьками та дітьми, а також розповідає про незламне кохання на відстані.
Наприкінці показів на акторів чекали гучні оплески та емоційні відгуки глядачів: хтось плакав, хтось висловлював подяку за пророблену працю та за озвучені проблеми, хтось захоплювався виставою та грою акторів.
Режисеркою театру є Марина Люшина — професійна акторка та режисерка родом з Конотопу, яка мала власний театр у рідному місті. У перші місяці повномасштабного вторгнення Марина опинилася в окупації, звідки згодом мала вибиратися з маленьким сином та старшою донькою.
Я поговорила з Мариною про український та німецький театри, а також про виклики, з якими команда зіткнулася під час заснування першого українського театру в Німеччині
— Як створювався театр та чому він має саме таку назву?
— Театр утворився, бо я прагнула цього й у мене була вже відповідна пʼєса, я шукала акторів. Коли знайшла приміщення, то створився театр.
— З якими найбільшими викликами ви зіткнулися під час створення театру «з нуля» за кордоном?
— Перше — це, напевно, знайти приміщення, де це можна було робити й професійну сцену зі світлом, звуком… А також підбір артистів, бо мені хотілося, аби це були більш професійні актори.
Найважливішими та актуальними темами для вистав Марина наразі вважає ті, де можна висвітлити Україну, проблеми та біль українців для закордонної аудиторії: «Основною темою наразі є війна в Україні. Я хочу, аби німці зрозуміли, що війна дуже близько і що вона дуже страшна».
— Чи змінюється ваше бачення театру під впливом війни та еміграційного досвіду?
— Звичайно, тому що якщо в Україні ми завжди шукали для постановки актуальні теми, то тут це більш глобальні проблеми: розкрити українську культуру ширше та познайомити з нею, розповісти про те, наскільки ми древня та сильна нація, що ми є тим фундаментом багатьох інших націй, які зараз існують на теренах Європи.
Наразі театральний колектив має на меті говорити насамперед із німецькою аудиторією: «З українцями ми у цьому живем, ми це знаємо», — каже Марина.
Поточною метою Вільного театру Мрія Бонн є розповідь німецькій публіці про Україну через мистецтво: «Мистецтво залишається у голові, у серці. Коли людина це побачила та усвідомила, вона не може потім забути це… Театр дієвий тоді, коли глядачі пішли й ще тижні три розмірковують над побаченим».
Серед найголовніших цінностей театр виділяє українську свідомість учасників колективу — використання та споживання винятково українського мистецтва, без толерантності до будь-чого російського.
— Чи є щось, що кардинально відрізняє український та німецький театри?
— …у них трошки інший підхід — вони [німці, — ред.] завжди роблять усе легше і простіше… Німецький театр завжди мегаактуально-соціальний. Вони так реагують на будь-які зміни в їхньому суспільстві. Ми ж просто не маємо права на помилку. Якби ми зробили виставу погано, ніхто б наступного разу не говорив [про виставу і театр, — ред.] і не прийшов.
На запитання про те, як німецька публіка сприйняла появу українського театру, Марина відповідає: «Думаю, нормально. Ми знаходимося у просторі інтелігентної публіки, яка хоче щось бачити та пізнавати. Є звичайно й ті, кому це нецікаво, бо важко розуміти, сприймати та аналізувати, тому що тоді треба буде щось вирішувати, брати на себе відповідальність».
— Які подальші плани щодо театру маєте?
— Мені б хотілось, щоб він став професійним тут. Щоб люди могли отримувати зарплатню, це найважливіше. Ну і вистави [ставити, — ред.] українські, українською мовою… Я сподіваюся, мої правнуки, мої діти зможуть потім ходити у цей театр.
Окрім режисерки, ми також поговорили з двома харківʼянами, які після виїзду до Німеччини почали шукати свій шлях наново та проходити адаптацію у новій країні. Софія та Дмитро доєдналися до театру Мрія близько пів року тому.
Історія Софії Гераськіної
До переїзду в Німеччину Софія разом із матірʼю жила у Харкові, захоплювалася малюванням і розмірковувала про вступ на архітектурний або дизайнерський факультет. Дівчина грала у шкільному театрі, а думати про серйозне театральне майбутнє дівчина почала вже після початку великої війни.
У перший же день повномасштабного вторгнення Софія була вимушена виїхати з Харкова разом зі своєю матірʼю: «24-го лютого нас вистачило вдома до четвертої дня, але почалися дуже сильні обстріли, і ми вирішили, що все ж таки залишаємо Харків. На той момент ми не знали, чи робимо це назавжди, чи на тиждень, чи ми повернемось завтра».
Спочатку Софія з матірʼю поїхали до Кременчука. За тиждень родина дівчини рушила до Львова, а звідти — до Литви.
«…найбільшим страхом було: “А що буде, якщо ми більше не повернемося до Харкова?”», — згадує Софія. З того часу дівчина жодного разу не відвідувала рідне місто.
На питання, чи було важко адаптуватися у новій країні, дівчина відповідає так: «…спершу ми приїхали до Литви, до мого тата… Через пів року переїхали до Німеччини, і ось тут почався капець, оскільки це була тотальна втрата друзів, усіх хобі, інша мова, я була одна українка у класі. Було важко, оскільки на той момент я не знала, де шукати друзів. Треба було адаптуватися до іншого середовища, менталітету та темпераменту людей, нових правил. І навіть зараз я не впевнена, чи адаптована до кінця до цього середовища».
Софія мріяла доєднатися до великого, професійного та українськомовного театру в Німеччині, тож коли почула про Вільний театр Мрія у Бонні, вона без сумнівів скористалася шансом.
«Я в принципі живу театром, у ньому я почуваюся вільною, почутою… Це неймовірна можливість, оскільки це люди, які прославляють українське за кордоном, що є чудовим. Для мене це простір, де я можу чути українське і показувати у собі оцю українську жилку, де я можу стати частиною чогось великого… Це шанс дати людям емоції, показати, що ми існуємо, що мистецтво є важливим… Це неймовірно, коли ти стоїш на сцені і бачиш вживу емоції і реакції глядачів. Читаєш монолог і бачиш як хтось плаче, і ти такий: “Вау, я впорався зі своєю місією, я дав людям емоцію”. Ми справді стали родиною».
— Як, на твою думку, змінився український театр після початку повномасштабного вторгнення?
— Я думаю, що в Україні його почали використовувати більше у культурному сенсі. Тепер частіше можна побачити якісь народні сценки або сценки українських класиків, або ж про українські міста, або на військову тематику. Він [театр, — ред.] став більш українським і радикальним.
— Чи змінився твій стиль гри або підхід до ролей після переїзду?
— Думаю, він змінився, бо я виросла, і він став більш серйозним… Я більше намагаюся відчути свою роль, більше продумувати, що має відчувати людина, яку я граю, і створити не просто зовнішню оболонку, але й стати іншою людиною.
Також українська публіка у Німеччині, на думку Софії, є «більш живою»: «…тому що ми граємо пʼєси про ті рани, які досі відкриті, і українська публіка прям відчуває і проживає з тобою цю історію, а ти це відчуваєш, перебуваючи ще на сцені… Ти бачиш, як зала встає. А встає, тому що людям болить, і поки ти грав, їм заболіло ще більше».
Історія Дмитра Дармостука
До початку повномасштабного вторгнення Дмитро жив у селищі Жуковського та навчався на технічному факультеті у Державному торговельно-економічному університеті. На другому тижні великої війни хлопець разом із сестрами поїхав до Вінниці, звідки вони згодом вирушили до Португалії. Пізніше Дмитро переїхав до Німеччини, де адаптація спершу також не була легкою, проте після знаходження свого кола спілкування життя юнака стало простішим.
З театром життя юнака було повʼязане з дитинства, адже він почав грати ще у шкільному театрі: «… [під час вистав, — ред.] на задньому фоні ми проєктували різноманітні зображення, використовуючи світлову машину, і під музику робили різні красиві роботи».
До Вільного театру Мрія Дмитро доєднався найперше через людей, з якими йому приємно проводити дозвілля. Наразі хлопцю загалом цікаво виступати та повернутися на сцену: «Для мене театр “Мрія” — це можливість спробувати те, що мені хочеться, можливість просто мати компанію і приємно проводити з нею час. Можливість повернутись на сцену і зіграти ще декілька цікавих ролей… Мені подобається це робити, це моє хобі».
— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на твоє сприйняття театру?
— Я думаю, воно дало мені більшого розуміння про значущість театру… Наразі я розумію, що театр як культурне мистецтво може бути рушієм суспільства, і тому те, що ми робимо у «Мрії» в Бонні є дуже важливим.
За словами Дмитра, він має страх, що німецька аудиторія не зрозуміє того, що колектив прагне донести.
«Театр для мене зараз — це щось, що може змінювати суспільство. Тому я хочу це популізувати, і, можливо, мені б хотілося зіграти якісь серйозні ролі у майбутньому», — каже хлопець.
Наразі колектив активно готується до вистави «Конотопська відьма» за мотивами твору Григорія Квітки-Основʼяненка, прем’єра якої має відбутися у травні 2026 року. Вистава міститиме українські народні традиції, танці та обряди, й триватиме близько трьох годин. Окрім того, колектив готує виставу для дітей «Пітер Пен» до Дня Святого Миколая, а також виступ із Вертепом, що відбудеться цієї зими.
Читайте також:
- «Харків — місто не Пушкіна й Маяковського. Це місто Міхновського та Курбаса». Розмова з деколонізатором Вадимом Поздняковим
- «Моя Польща розуміє, що українці проливають кров зокрема за нас». Інтервʼю з польським письменником Войцехом Тохманом
- Поліція перекриває вулицю, праві заявляють про гріх, а квір-спільнота вимагає поваги. ХарківПрайд у деталях
