Інтереси України у світі представляє не тільки національне Міністерство закордонних справ, а й свідомі українці, які можуть використовувати свої сили та вплив у країнах Європи. Однією з таких людей є харківʼянка Олена Кужим.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну дівчина зустріла в Європі, і, як вона каже, після тривалих внутрішніх вагань, вирішила залишитися в Брюсселі, де вона вчилася урбаністики. Невдовзі вона долучилася до неурядової організації Promote Ukraine, яка адвокатує інтереси України в Європейському Союзі, оскільки, хоч і була закордоном, не могла залишатися осторонь подій на Батьківщині. За словами Олени, це стало частиною її самоідентифікації.
Ми зустрілися з Оленою в редакції Ґвара Медіа у Харкові, коли вона приїхала у справах до рідного міста.
Про те, як волонтери в Європі адвокатують інтереси України та яких результатів вдалося досягти — читайте в матеріалі.
«Від сьогодні ти наша волонтерка»: початок шляху адвокації
Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення та як ти долучилася до волонтерства?
На початок повномасштабного вторгнення я була з сімʼєю в Німеччині. Там велика війна застала нас всіх. Після того, як ми оговталися, я повернулася до Брюсселю. У той час якраз проходила перша найближча демонстрація, заради якої я втекла зі своїх пар. Акція проходила навпроти будівель Ради Європи, Європейської комісії. Я підійшла до дівчини, яка була голосом цієї демонстрації, і запитала, чи потрібна їм допомога. Дівчина сказала мені: «завтра приходь в офіс, від сьогодні ти наша волонтерка».
Я підозрюю, що так працює в більшості закордонних громад, однак це точно можливо в Брюсселі — більшість українців рано чи пізно зустрілися на демонстраціях. Для нас це місце своєрідного «нетворкінгу» [процес встановлення та підтримки контактів між людьми — ред.]: тут заводять знайомства, знаходять коханих і все на світі.
Врешті, так, я долучилася до організації, яка має назву Promote Ukraine. Вона, зокрема, адвокатує інтереси України.
Яку роль саме ти відіграєш в організації?
В обʼєднанні є засновниця — Марта Барандій, вона ж є президенткою — потім йде рада директорів. Крім того, організація займається різними напрямками діяльності, і в кожному з них є так званий lead [керівник команди, який відповідає за певний напрям роботи — ред.] або co-lead, якщо керівників декілька. Я co-lead команди адвокації разом зі своєю колегою Лізою Безвершенко. Також автономно я «лідую» команду маніфестації. У принципі, маніфестації є інструментом адвокації, проте з погляду того, який вигляд має операційний процес — це зовсім інша історія і тут потрібні інші ролі в команді для того, щоб організувати демонстрацію. На відміну від роботи в кабінетах або аналітики — це трошки інший рід діяльності.
«Не можете мобілізувати вулицю — не зможете впливати на політиків»: як українці адвокують інтереси Батьківщини
Розкажи більше про громадську адвокацію та маніфестації. Як це допомагає Україні?
Якщо говорити про команду адвокації, її основна мета — лобіювання європейських інституцій і політиків для просування інтересів України. Цей процес здійснюється за допомогою стандартного набору механізмів, доступним громадянському суспільству: відкриті листи, особисті зустрічі, петиції, звернення, проведення публічних або закритих заходів. А демонстрації — це фактично механізм адвокації, який є last resort mechanism [з англійської перекладається як механізм останньої інстанції — ред.], тобто, це останній інструмент, який ви використовуєте, якщо всі попередні інструменти не спрацювали.
Є таке неформальне правило, якщо ви не можете мобілізувати вулицю — ви не зможете повпливати на політиків. Зазвичай це через те, що вони не будуть відчувати, що за їхніми діями здійснюється публічний нагляд. Якщо від них не вимагає тих чи інших речей їхня громадськість, то і в них немає достатнього стимулу виконувати обіцянки, які вони дали на закритій зустрічі.
Також демонстрація — спосіб привернути увагу журналістів, а отже створити певний тиск на політиків для виконання їхніх обіцянок через вплив на інформаційний простір.
Як проходить шлях адвокації?
Ох, це довгий шлях. Все дуже залежить від кінцевої мети. Мабуть, найпростіший механізм — це шлях, який ми проходили до резолюції Європарламенту. Він найпростіший, тому що не є зобов’язальним. Резолюція — це політична заява, яка говорить про певні цінності та цілі Європейського парламенту, проте вона не є зобов’язувальною, тобто не обовʼязково трансформується в дії виконавчої влади чи законодавство.
Я наведу приклад одного з найбільш важливих на той момент «кейсів» [випадків — ред.], коли Європарламент проголосував за резолюцію, яка визнала Росію державою, що фінансує тероризм, а «Вагнер» — терористичним угрупуванням. Для цього потрібно було пів року активної адвокації.
В адвокації дуже складно оцінити, чи це твій результат, чи ні, бо часто питання лобіює коаліція людей чи організацій. У цій ситуації ми говоримо про українські урядові та неурядові структури, також це рішення підтримали наші близькі друзі — країни Балтії. Однак, на жаль, це рішення не вилилися у внесення «Вагнеру» в список терористичних організацій Європейським Союзом. Уже не говорячи про те, що механізм для визнання держав такими, що фінансують тероризм, в ЄС не був розвинений.
Однак, більшість адвокаційних процесів є більш тривалими. Якщо ми говоримо про адвокацію за створення спеціального трибуналу проти злочину агресії або чітких механізмів для конфіскації російських заморожених активів — це тривалий процес, де є певні milestones, тобто етапи, на яких ви досягаєте проміжних результатів. Якщо говорити про створення трибуналу — формування коаліції країн, так званої core group [ключової групи — ред.], які підтримують формування спецтрибуналу — це є досягненням в процесі. Не тільки наше, а цілої адвокаційної групи.
Якщо ж говорити про конфіскацію активів, важливим рішенням було закумулювати дохід від прибутків, що отримуються від російських активів, які лежать на банківських рахунках країн-партнерів, і сформувати з цих коштів кредит для України.
Також наша організація лобіювала визнання Голодомору 30-х років геноцидом проти українського народу. Бельгія на рівні федерального уряду прийняла це рішення.
«Ефективна координація українського громадянського суспільства»: як українці впливають на вибори в Європарламент
Ви працюєте виключно у Брюсселі, як центрі європейської політики, чи також в інших містах Союзу?
Наш фокус завжди полягав у тому, щоб в першу чергу працювати з європейськими інституціями, тому так, головна локація в Брюсселі. Інколи ситуація вимагає від нас працювати з бельгійськими парламентарями або їхніми національними інституціями.
У 2023 році ми мали проєкт, який був націлений на координування українського громадянського суспільства в процесі лобіювання українських інтересів перед виборами в Європарламент. В першу чергу ми робили наголос на найбільш впливових членах Європейського Союзу, тобто були громадські організації в Німеччині, Іспанії, Італії, Франції й так далі. Вони лобіювали кандидатів на посади європейських депутатів у своїх країнах. Ми ж фокусувалися на бельгійських кандидатах. Також у випадку Бельгії це збіглося з місцевими виборами у федеральний уряд, тому ми також працювали з партіями, які подавали своїх кандидатів на національному рівні.
Тобто у вас багато осередків чи це сторонні організації працювали в інших країнах?
Ні, це не наші осередки. Це наші партнери, з якими ми координували зусилля. Таку взаємодію ми бачимо як напрямок роботи: ефективна координація українського громадянського суспільства, яке активне за кордоном та працює з темами європейської інтеграції України.
«Не треба каналізувати всі процеси через дипломатичні установи»: як бельгійці та українці за кордоном ставлять до адвокації
Як мешканці Брюсселю та інших бельгійських міст ставляться до вашої діяльності?
Це хороше питання, оскільки відповідь на нього викриє той факт, що є велика прірва між «бульбашкою», яка працює в європейських інституціях, і членами Євросоюзу та їхніми громадянами. Перша є сильно проукраїнською — це можна побачити не тільки з рішень Європейських Комісії або Парламенту, але й з того, які люди очолюють ці інституції, яка партія виграла на виборах в Європарламент. Там є розуміння основних принципів, згідно з якими інституції ЄС мають працювати з Україною.
Проте це розуміння не настільки присутнє серед звичайного населення. Хоч роботу з ordinary citizens [пересічні громадяни — ред.] не є нашим основним пріоритетом, проте, проєкти, які ми проводили за їхньої участі, мали позитивний відгук.
Нещодавно моя колега організувала презентацію фотографій бельгійського журналіста, який багато працює в Україні, зокрема на лінії фронту. Власне, ця презентація була націлена на звичайних громадян Бельгії, і мала великий успіх. Ми зрозуміли, що є запит на такі проєкти.
Найважливішим для роботи з місцевим населенням є емоційний компонент. Особливо, коли його може представити людина з їхнього контексту, яка розуміє менталітет і бачення глобальних процесів. Це є таким влучанням в «яблучко» — такого треба робити більше. Однак, повторюся, це не є основним фокусом нашої організації, проте, коли є така можливість, і ми щось робимо — тоді відчуваємо великий позитивний feedback [зворотний зв’язок — ред.].
А як ставляться українці, наскільки вони долучаються до активностей на користь Батьківщини?
У мене зустрічне питання, чи всі громадяни всередині України є політично та громадсько активними? Так само це працює не тільки в Україні, так будь-де. Звісно, є волонтерські ініціативи, які не напряму повʼязані з суспільно-політичною діяльністю. Наприклад, культурні заходи локального рівня. Я не думаю, що це функція всіх українців за кордоном розмовляти з євродепутатами. Важливо, щоб наші інтервенції були точкові та координовані.
Українці за кордоном важливий ресурс, який навіть не треба активно залучати, бо він і так працює. З ними треба координуватися та розуміти їхній потенціал. Це, мабуть, важливий massage [повідомлення — ред.] для української влади, що не треба намагатися каналізувати всі процеси через дипломатичні установи, де не вистачає ані людей, ані ресурсів. Треба розуміти, що деякі процеси можуть бути підтримані зі сторони громадянського суспільства, яке є досить експертним, автономним. З ним треба мати хорошу комунікацію і підтримувати його роботу.
Коли ми проводили опитування серед учасників Європейського форуму адвокації, де зібралися представники українського громадянського суспільства за кордоном, питання складної комунікації з нашими представництвами в країнах Європи було одним з основних елементів, які заважали ефективній роботі.
«Зараз важливо оцінити: ефективніше допомагати з Брюсселю чи з України»: плани та пріоритети майбутнього
Які пріоритети ви визначили для себе на майбутнє?
На третій рік війни ми визначили, що наші ресурси досить обмежені, тож ми почали фокусуватися не на всьому й одразу, як раніше, а на чотирьох пріоритетних напрямках роботи, зокрема європейській інтеграції, військовій підтримці, шляху України до НАТО, питаннях, повʼязаних з реконструкцією, а також питанні правосуддя, що є досить комплексним. Останнє містить спеціальний трибунал, конфіскацію заморожених активів та розслідування воєнних злочинків.
Який наступний крок варто очікувати в адвокації інтересів України від вашої організації?
Ми плануємо провести спільну конференцію разом з організаціями, які лобіюють інтереси Грузії та Молдови в європейських інституціях. Ми будемо наголошувати на тому, що процес євроінтеграції ми не маємо й не можемо проходити окремо. Ми маємо обʼєднувати зусилля, і своєю чергою ЄС має бути обʼєднаним, щоб ми інтегрувалися паралельно. Попри те, що ми перебуваємо на різних рівнях підготовки, ми вважаємо, що це було б нашою сильною стороною, якби у своїх процесах євроінтеграції у нас була можливість синхронізуватися, обʼєднатися та обмінюватися досвідом. Також з боку безпекового питання нам важливого інтегруватися разом.
Я розумію, як нам спільно інтегруватися з Молодовою, але як бути з Грузією, яка ніби навпаки робить кроки від Євросоюзу?
Процес євроінтеграції тривалий, досить повільний. Ніхто не може точно сказати, коли це відбудеться. І те, що ми будемо проходити цей шлях паралельно, не означає, що процес інтеграції для нас, Молдови та Грузії закінчиться однією датою, проте процес, принаймні зі сторони громадянського суспільства, має бути синхронізований.
Я думаю, що грузинський сценарій — це урок для Європейського Союзу щодо того, що може статися в Україні, якщо вона програє війну. З боку базової людської солідарності ми бачимо, що грузинське громадянське суспільство, їхні ініціативи, як в Брюсселі, так і всередині країни, а також середньостатистичний представник суспільства має запит на європейську інтеграцію.
До країни, яка пережила нищівну, можливо навіть геноцидну війну, уряд якої де-факто контролюється Росією, у нас просто не може бути такого самого рівня вимог, як до інших держав, які в такій ситуації не опинилися. Треба памʼятати, що Грузія за розмірами та населенням є в рази меншою від України. Ми маємо дякувати географії та демографії, що у нас є можливість вистояти в цій війни. Ми не знаємо як ЄС та наші партнери відреагували б на вторгнення, якби ми розташовувалися в умовній центральній Азії.
Окей, а що плануєш особисто ти на найближче майбутнє? Думаєш повертатися в Україну?
Для мене, як і для багатьох українців за кордоном, це відкрите питання. Мабуть, кожен з нас намагається оцінити ситуацію з боку ефективності використання свого особистого ресурсу. Моя професія готує мені майбутнє, яке пов’язано з реконструкцією українських міст, громад, з відновлення нашої держави як в стадії гарячої війни, так і після перемоги. Для мене зараз важливо оцінити: це краще робити з Брюсселю чи з України.
Читайте також
- Релігійна свобода чи національна безпека: як у Харкові впроваджують закон про заборону церков пов’язаних з РФ.
- «Не хочу щоби про наше село забули»: Довгеньке через два роки після деокупації.
- У Харкові попрощалися з волонтером Тиграном Галустяном — фоторепортаж.
