Війна триває, і кількість людей з ампутаціями невпинно зростає. Ще два роки тому їхнє число досягло масштабів часів Першої світової війни. Сучасне протезування здатне покращити якість життя таких людей, водночас воно не звільняє від нових викликів і проблем.
На перших етапах важко звикати до протеза, особливо коли міська інфраструктура досі залишається непристосованою для людей з інвалідністю. Додаткові труднощі можуть створювати й випадкові перехожі, які не завжди розуміють поняття особистих кордонів та поваги до чужого досвіду.
Журналістка Ґвара Медіа зібрала особисті історії ветеранів, які втратили кінцівки під час бойових дій. Вони поділилися власним досвідом протезування, розповіли про шлях адаптації до нового життя та про реакції, з якими доводиться стикатися щодня.
Людина така істота, що звикає до всього
Ветеран Костянтин Руденко два роки користується своїм протезом. Поранення він отримав під час звільнення села Роботине Запорізької області, а вже в Оріховому чоловіку ампутували ногу. Спочатку Руденку пропонували протезуватися в Харкові. За його словами, у місті є хороші протезисти, але тоді б довелося курсувати містом — що досить незручно. Тому Костянтин вирішив протезуватися у Вінниці, де прожив до лютого минулого року.
«Звісно, всі постають перед труднощами, — зізнався Костянтин Руденко. — Як це — 44 роки ти живеш на двох ногах, а потім раз! — і доводиться ходити з якоюсь залізякою замість ноги. Звісно, це незвично. Але людина така істота, що звикає до всього. От зараз я йду вулицею, спокійно тримаю телефон в одній руці, а паличку — в іншій. А коли я тільки протезувався, то про таке навіть мріяти не міг. У мене дуже висока ампутація, від кістки залишилось 3 см. Проте навчився правильно переносити вагу тіла на протез і спокійно собі ходжу».
Реабілітологи йому зізнавалися, що самі не знають, як воно — ходити на протезі. Їхні знання суто теоретичні, тому людина має самостійно зрозуміти, як слід правильно рухатися. Такий момент «прозріння» у Костянтина відбувся під час тренування на біговій доріжці. Після цього рухатися стало значно простіше. Згодом він став брати на вулицю тільки одну палицю.
«Зі мною хлопчик Богданчик з Чернігова був, — згадував Костянтин Руденко. — Він довго не міг з цим протезом впоратись, хоча у нього лишень (вибачте, я таке можу сказати) ампутація ступні. На протипіхотну наступив. А він займається важкою атлетикою. Такий хлопчик плюс 100 кг. І він то падав, то на колясці їздив. А потім одного разу дивлюсь — хлопці виходять курити. А хто це такий вийшов без палки, без нічого? Богдан! Нічого собі. І у нього такий момент настав. Напевно, у кожного він є».
Ти така сама людина, як і всі інші
Щоправда, для пересічного громадянина він — ніби інопланетянин, зазначає Костянтин Руденко. Особливо для найменшого. Бо діти безпосередні — що бачать, те і коментують. Ветеран згадував, що під час своєї реабілітації мав таку традицію — щодня прогулюватися містом. Якось на своєму шляху він зустрів групу молодших школярів. Один почав на нього тицяти пальцем і казати: «Мама, мама, смотрі, у нєго ногі нєту!». А інший усміхнувся і сказав: «Слава Україні!».
«Мені тут нещодавно в поїзді зустрівся дворічний хлопчик, — згадував Костянтин Руденко. — Я думав, він скаже, що я робот. А він: “Папа, дивись — скелет!”. До речі, тут [на протезі — ред.] є така штука, яка називається “косметика”. Пластикова, зроблена на 3D-принтері. А зверху поролон і захисна тканина. Я знаю, що хлопці на ній малюють всяких покемонів, але я цього не робив».
За словами ветерана, до протеза доводиться звикати та адаптовуватися. Наприклад, на перших порах йому було досить важко користуватися метро. Проїхатися ескалатором — то взагалі справжнє випробування. Гірше тільки харківський трамвай з його високими сходинками. Разом з тим Костянтин Руденко відмічає, що співробітники метро і поліціянти завжди пропонують допомогу. Він припускає, що їм проводили інструктаж, де пояснили, що не треба людину хапати за руку, аби допомогти.
Замість цього краще запропонувати допомогу. За словами ветерана, на початку вона йому дійсно була потрібна. Бо доводилось думати, куди дівати паличку і як йти, щоб не позачіпати перехожих чи не впасти.
«Тобто купа питань була, — згадував Костянтин Руденко. — А зараз ні. Я заходжу, кажу: “Все нормально, не хвилюйтеся, я сам, все о’кей”. Хочу зазначити, що люди у нас хороші. Це ж не просто так вони. Вони хочуть подякувати, хочуть якось допомогти чисто по-людськи. Бо бачать солдата, який отримав поранення, захищаючи їх. У людей гарна мотивація. Просто не завжди розуміють, чи потрібна допомога».
Людям, які тільки починають користуватись протезом, він радить знайти того, хто вже пройшов цей шлях. Щоб людина поділилась своїм досвідом і підказала, як не повторити помилки. Спочатку ти не розумієш, як з цим протезом жити, зазначив Руденко, але з часом розуміння приходить. Для нього цією людиною був Руслан, побратим його побратима. Він розповідав про свій досвід, показував, як давати лад з протезом. Прислав відео, де він разом з донькою стрибає на батуті. Такі речі укріплюють віру в себе, зазначив Костянтин Руденко.
«Головне — не падати духом, не складати руки на грудях і не казати: “Все, капець, життя закінчилося, я інвалід” — розповів він. — Та ти людина така ж сама, як і всі інші. Ну, тільки нога залізна. Ну і що? Господи, от коли голови немає — оце проблема. Я таких багатьох знаю, живуть собі нормально, їм це не заважає. А без ноги…. так вже сталося, так? Насправді треба розуміти, що нам пощастило. Адже наші побратими залишились десь в посадках. А нам пощастило, ми живемо далі».
Вони готують тебе до реального життя
«Невже тобі самому не огидно? У тебе рука страшна, а ти ще й протез виставляєш. Штани не можеш одягнути? Ні, треба ж у шортах ходити, щоб усі бачили!».
Такі слова ветеран Андрій Сидоренко почув від випадкової перехожої. Цією історією він згодом поділився на своїй сторінці у фейсбуці. Зокрема чоловік написав, якими незручностями може супроводжуватися носіння протеза у спеку. А також пояснив, чому надає перевагу саме шортам. Допис Сидоренка став ширитися соцмережею. Люди обурювалися вчинком перехожої та висловлювали підтримку ветерану.
Андрій Сидоренко колись жив у Харкові. У 2017 році перебрався до Німеччини, де згодом заснував невелику компанію. 24 лютого він повернувся в Україну, щоб добровільно приєднатися до війська. Став командиром мінометного взводу, разом з побратимами пройшов Соледар, Бахмут, Авдіївку, Мар’їнку, Курахове та Урожайне. Отримав поранення на Покровському напрямку через приліт КАБа. Втратив ногу, замість якої тепер стоїть біонічний протез. Рука, яка обурила перехожу, більше не працює, там відсутня частина пальців. Він називає її «біологічним протезом».
«Протезувався я в Нідерландах, у Military Rehabilitation Center, — розповів Андрій Сидоренко. — Через цей центр пройшло дуже багато хлопців з України. Як я звикав? Довго, бо поранення було важке. Я майже два місяці був прикутий до ліжка. Потім потихеньку став сидіти, а згодом — на милицях ходити. Після цього зробили протез. І перший раз я став на нього в січні 2025 року. Навчався десь до червня. Але я звик до Нідерландів, це найкраща зараз країна у світі в плані інклюзії. Звісно, в Україні порівняно з Нідерландами, — суцільний жах».
Так, в Україні щось роблять в плані інклюзії, але процес надто повільний, нарікає ветеран. Сам Андрій зараз живе в Миргороді. За його словами, у місті є проблеми з доступністю. Наприклад, час від часу чоловіку потрібно користуватися кріслом колісним, адже постійно ходити на протезі нема можливості. Але до його візка інфраструктура не пристосована: багато бар’єрів, немає облаштованих з’їздів, складно заїжджати в громадський транспорт. Тому якщо є потреба поїхати в іншу точку міста — доводиться викликати таксі.
У Нідерландах з цим проблем немає, зазначає Андрій Сидоренко. Але є нюанс — тамтешнє суспільство до цього прийшло не одразу. Судячи з розмов з місцевими, інклюзію вони вибудовують десь років тридцять. До того ж там звикли до людей з інвалідністю. Багато місцевих дружні та ввічливі, у них не заведено лізти з непроханими порадами, а також нав’язувати свою допомогу.
На думку Андрія, серед європейців нідерландці найбільш емпатичні. Від них він просто в захваті. І недарма ця країна вважається найкращою в плані інклюзії, додав Андрій Сидоренко.
«Не потрібно допомагати, якщо ми цього не просимо, — зауважив він. — У Нідерландах весь процес протезування побудований саме на цьому. Наприклад, я їду на візку, мені треба викликати ліфт, але я не дістаю до кнопки виклику. Ззаду буде стояти реабілітолог, але він мені не допомагатиме, поки я сам не скажу, що не можу. Вони будуть дивитися, як ти намагаєшся, переборюєш себе. Чим мені подобається оця метода — вони готують тебе до реального життя».
Здоров’я мені вистачає, а от кінцівок — ні
Що стосується інциденту з перехожою, то з такою відвертою агресією Андрій Сидоренко стикається вперше. Хоча він неодноразово чув поради, що краще ампутувати руку та замість неї носити протез. Мовляв, так буде красивіше. Або стикався на вулиці з поглядами перехожих, у яких читалася певна відраза. Так, вигляд цієї руки не приносить естетичної насолоди, зазначає ветеран. Але це його рука. Таку реакцію, до речі, помічають ветерани зі слідами від опіків, додав Андрій Сидоренко. А от до протезів люди вже почали звикати.
«Бувають такі погляди: він дивиться, йому огидно, і він цього не приховує, — розповів Андрій Сидоренко. — Тобто на обличчі все написано. І це такий дуже великий тригер. Мене бісить, коли питають, чи міг я зробити операцію, поставити замість руки протез. Бісить, коли бажають, щоб я швидше вилікувався. Я не можу пояснити людям, що я не хворію, що це в мене до кінця життя. Нога не виросте, рука не виросте. Здоров’я мені вистачає. Мені не вистачає кінцівок».
Що він радить новачкам, які тільки вчаться користуватися протезом? У першу чергу — навчитися переносити вагу тіла, зазначає Сидоренко. Інакше на протезі не навчишся ходити. Але тут чоловік зіткнувся з додатковими викликами. Люди з аналогічними ампутаціями вчаться ходити з двома палицями, чого він зробити не міг через пошкоджену руку. Але якщо людина вже навчилася переносити вагу, то на цьому протезі вона зможе навіть бігати. Головне — не втрачати надії.
«Треба знаходити сенс в цьому житті, — розповів Андрій Сидоренко. — Навіть в такому стані, коли вже нічого не зміниш. Треба шукати мотивацію. І якщо ви читали мої дописи, то це саме те, що я хотів донести до людей. Що життя не закінчується і треба жити далі. І для ветеранів насправді головне — це психологічна підтримка, психологічна соціалізація. На жаль, наше суспільство ще не готове до такого. Але доведеться вчитися».
Читайте також
- «У нас залишаються стигма та дискримінація». Що розповідають військові з інвалідністю про повернення до цивільної роботи
- Порятунок в останню мить. Евакуація з Куп’янського району із загоном «Троянда на руці»
- «Бути з вами у цій війні». Литовські лікарі допомагають мешканцям деокупованої Харківщини
