Військові, чия служба завершилася через інвалідність, шукають себе в цивільних професіях. Вони можуть як повернутися до старої роботи, так і обрати нову спеціальність, адже попередня не відповідає теперішнім потребам та можливостям.
Однак громадська спілка «Ліга Сильних» з’ясувала, що 42% опитаних ветеранів з інвалідністю не можуть знайти роботу через низькі заробітні плати. Ще 42% — через небажання роботодавців їх наймати. Серед інших труднощів вони вказують на жорсткий графік, недоступність місця роботи та відсутність вакансій на віддалену роботу.
Журналістка Ґвара Медіа поспілкувалася з ветеранами, які опановують нові професії, й розповідає про їхні труднощі.
«Найважливіше — це відчуття надійності»
До великої війни харків’янин Сергій Мельник працював в Інституті радіофізики та електроніки як старший науковий співробітник. У 2022 році пішов на службу до 127-ї бригади харківської тероборони. Спочатку боронив країну на Харківщині, а потім в Бахмуті та на Запорізькому напрямку. Уже там наприкінці 2023 року він натрапив на протипіхотну міну. Як наслідок — травматична ампутація лівої ноги нижче коліна. Після цього — лікування та протезування.
«Мабуть, мені якось пощастило, — зазначає Сергій Мельник. — Операції пройшли досить успішно, я добре став на протез. Не одразу, звісно. Спочатку був період звикання, були незручності якийсь час, але поступово все прийшло в норму. Протезувався у Львівській області, в центрі Superhumans. Навесні 2024 року мені поставили протез».
До війни чоловік займався теоретичною фізикою. До цієї справи він повернувся після завершення військової служби. За словами науковця, йому не довелося довго думати — відновлюватися на своїй посаді чи ні, адже в його колективі панують добрі та товариські стосунки. Жодних складнощів під час свого повернення чоловік не відчував.
«І під час служби, і під час лікування колеги мені завжди писали, розпитували, чи щось потрібно, — згадує Сергій Мельник. — Коли я опинився в госпіталі, вони одразу почали писати слова підтримки, давати якісь практичні поради. Наприклад, що стосується протезування. Я знав, що в інституті чекають мого повернення. Мабуть, найважливіше — це відчуття надійності. Коли за відсутності особливої потреби ти знаєш, що можеш звернутися до близьких та друзів. І якщо буде потрібна якась допомога — вони зможуть її надати».
Паралельно з науковою роботою чоловік займається програмуванням. За його словами, це корисно для роботи, адже й фізикам іноді потрібно проводити розрахунки та програмувати обчислення. Що стосується основної роботи, то через війну багато що відбувається дистанційно. Уже немає потреби щодня бути на робочому місці, тому до інституту Сергій приїжджає хіба що на наради.
«Оскільки я рухаюсь досить жваво, то пандус мені не потрібен, — зазначає Сергій Мельник. — Але я знаю, що є такі складнощі. Люди на колісному кріслі часто не можуть легко дістатися до роботи. Сам я з таким не стикався. Я на протезі ходжу майже як на здоровій нозі. У принципі, після протезування є такий момент: коли багатьом хочеться більше рухатись. Людина трішки полежала по госпіталях і вже має змогу знову ходити, бігати, десь їздити. Мені здається, люди з травмами це використовують і намагаються більше рухатись».
У Superhumans є така можливість: якщо людина серйозно налаштована на заняття спортом, то отримує додатковий спортивний протез. Бігати на ньому — це абсолютно інше відчуття, додає ветеран. Він і до служби займався бігом. Зараз долає до п’яти кілометрів, але поступово збільшує дистанцію. За його словами, це корисно і для організму, і для психіки.
«Це ще одне хобі чи така от точка концентрації, — наголошує Сергій Мельник. — Це корисно в усіх аспектах».
«Намагаюсь доносити ветеранам, що потрібно розвиватись»
Сергій Головко і до 2022 року був приватним підприємцем. Разом із дружиною володів магазином з продажу повітряних кульок, виховував двох синів. За спеціальністю він юрист. Його шлях як військового розпочався в березні 2022 року. Служити Сергій пішов в окрему роту розвідки 118 бригади. Під Бахмутом отримав поранення, однак продовжував службу, допоки не отримав другу групу інвалідності. У 2023 році чоловіка списали.
Але повернення додому несе за собою нові виклики, зазначає він. У такі моменти ветеран може відчувати, що його ніхто не розуміє або він нікому не потрібен. Він не розуміє, що робити далі. Якщо зволікати, то ситуація тільки поглиблюватиметься.
«Сталося так, що після звільнення з армії знайомі військові та ветерани зверталися до мене з юридичними питаннями, — згадує Сергій Головко. — Там по документах, по службі, ще по чомусь. Оскільки я уже мав певний досвід із такими ситуаціями, то почав їм давати поради. І так потроху-потроху з’явилось розуміння, що якщо я можу допомогти оперативно, то чому не робити це на більш регулярній основі?».
І держава, і суспільство мають щось робити для ветерана, наголошує він, адже Сергій своє вже зробив. Проте він організував громадську організацію «Честь маю», де разом з однодумцями почав об’єднувати черкаських ветеранів, допомагати з працевлаштуванням, проводити для них різноманітні заходи. Усе для того, щоб повернути їх до соціуму.
«Я намагаюсь доносити більшості ветеранів, що потрібно чимось займатись, розвиватися, — наголошує Сергій Головко. — Наприклад, якщо раніше ветеран працював сантехніком, то після повернення він цього робити не буде. Та й важко буде на когось працювати. Тому ми намагаємося їм допомагати, щоб хлопці якось розвивалися в цивільному житті. Та й процеси реабілітації так будуть швидше проходити».
Разом із дружиною він виграв державний грант для ветеранських бізнесів. Тепер подружжя хоче відкрити другий магазин, де продаватиме ще й квіти. Взагалі ветерани нерідко обирають шлях приватного підприємця. За словами Сергія, їм важко працювати на цивільну людину, яка їх просто не розуміє.
«Виникає багато негативних ситуацій у ветеранів, коли вони намагаються влаштуватися на роботу, де керівник не ветеран взагалі, — зазначає Сергій Головко. — Чи “ухилянт” якийсь. І колектив плюс-мінус такий же. Просто дуже важко. Навіть бували у нас ситуації, коли ветеран приходить на роботу і за звичкою каже “Бажаю здоров’я!”. Там доходить до того, що колектив починає жартувати з його привітання: “Ти не в армії” чи ще щось».
З нерозумінням ветеран може зіткнутися не тільки на роботі, а й на вулиці. Сергій знає випадки, коли поліціянт зупиняв людину і казав: «Мабуть, ви щось вживали» — а це могли бути наслідки контузії. Потрібно проводити роз’яснювальні роботи, бо на четвертий рік від вторгнення поліціянти не розуміють певних її наслідків, нарікає ветеран.
Також є проблема з військовими психологами, адже часом за цю роботу беруться цивільні, які «не вивозять» розповідей військових та ветеранів.
«Тому простіше зробити з ветерана психолога, ніж з цивільних психологів ліпити військових, — переконаний Сергій Головко. — Тим паче серед ветеранів є дуже багато людей, які можуть і хочуть. У багатьох уже є якась психологічна освіта. Простіше дати якісь базові знання. Але обов’язково, щоб їх потім десь працевлаштовувати, щоб вони могли надавати психологічні послуги своїм побратимам».
«Тому роботу я не шукав — робота мене знайшла сама»
Франківець Максим Веприк за спеціальністю політолог, але свого часу працював журналістом. До війська долучився в перший день вторгнення, служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Мав навіть відповідний позивний — Журналіст. До 21 січня 2023 року брав участь у бойових діях. Тоді ж отримав важке поранення, після якого півтора року проходив лікування та реабілітацію.
«Поранення складні, потрійна ампутація — обох ніг і лівої основної руки, — розповів Максим Веприк. — А я був шульгою. Звісно, це сильно вплинуло на мою мобільність і працездатність. Добре тільки те, що я до цього часу здебільшого працював головою. Так і зараз працюю. У квітні цього року пішов на роботу в Івано-Франківську райдержадміністрацію, на посаду головного спеціаліста відділу інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю».
Франківська РДА не має одного приміщення, а сам Максим — визначеного робочого місця. Але це не проблема, наголошує ветеран, адже до його обов’язків входить ведення сайту РДА і соцмереж. За словами чоловіка, це максимум, який він може наразі виконувати. Відповідно чоловік зазвичай працює з дому.
«Ми це погоджували й з головою, й з начальницею відділу, — зазначив Максим Веприк. — Поки що цей варіант влаштовує. Це зручніше мені та простіше їм, бо не треба шукати для мене місце. Наразі я час від часу приїжджаю в адміністрацію на обговорення робочих питань. Долучаюся до певних подій — як наприклад, перевірка безбар’єрності в районі. Враховуючи мої теперішні фізичні дані, я найкращий тестер з доступності простору».
З доступністю є великі проблеми, зазначає він. Хоча після старту децентралізації, коли Франківськ отримав більше коштів, для маломобільних людей почали адаптувати міську інфраструктуру. Наразі центр Івано-Франківська більш-менш пристосований, хоча окремі випадки з високими бордюрами та магазинами без пандусів ще зустрічаються. Але є й доступні місця, де Максим разом із дружиною може пообідати чи випити кави.
«У РДА я пішов на прохання теперішнього голови, — згадує Максим Веприк. — Він ветеран, офіцер з мого батальйону. Також отримав складне поранення з ампутацією ноги. Тому роботу я не шукав — робота мене знайшла сама. Є ще двоє ветеранів з нашого батальйону. У нас така компашка. В основному я комунікую зі своєю начальницею. Мені просто пощастило з цією людиною, вона дуже допомагає в питаннях роботи. Тобто в питанні вливання в колектив проблем не було».
За словами ветерана, він не має такого ПТСР, як побратими з його підрозділу. Прямого контакту з ворогом у нього не було, за всю війну жодного росіянина не бачив. На його очах не гинули побратими. Перші важкі наслідки війни чоловік відчув уже на собі. Тому в питаннях комунікації в Максима проблем немає. Відповідно з соціалізацією — так само.
«У нас є хлопці, які також на війні побували й мають поранення, — зазначає ветеран. — Мені з ними комунікувати набагато простіше в деяких питаннях. І вони мене розуміють, і я їх. Це важливий аспект комунікації. Бо цивільні часто припускаються таких ніби невинних помилок, коли несвідомо чи свідомо пробують порівняти свій досвід із досвідом ветеранів. І це просто величезний red flag. Не те щоб там знецінювали. Бо цивільні теж переживають різні важкі ситуації. Але ставити знак дорівнює — цього ніколи не варто робити».
Тому дуже важливо, щоб робочий колектив був обізнаний у питаннях комунікації, зазначає ветеран. Наприклад, варто уникати слів на кшталт «я знаю» чи «я розумію». Також добре, коли в колективі є ветерани, з якими можна бути «на одній хвилі».
«Усі люди різні й кожному своя підтримка»
Як війна вплинула на зайнятість людей з інвалідністю та які виклики перед ними стоять? Цим питанням зацікавилася Громадська спілка «Ліга Сильних», провівши відповідне дослідження.
Вони з’ясували, що 42% опитаних не можуть знайти роботу через низькі заробітні плати, ще 42% вказують на небажання роботодавців їх наймати. Своє рішення вони пояснюють побоюванням частих лікарняних. Також майже кожен п’ятий опитаний вказував на жорсткий графік, неможливість мати неповну зайнятість, відсутність транспортного сполучення, недоступність місця роботи та відсутність вакансій на віддалену роботу.
«Насправді викликів багато, — розповів юридичний радник та аналітик Громадської спілки “Ліга Сильних” Ігор Бевх. — У нас залишаються стигма та дискримінація. Багато людей стикаються з упередженим ставленням роботодавців щодо їхньої працездатності через інвалідність. Це і низький рівень доступності робочих місць, і відсутність адаптованих умов праці. Наприклад, люди з порушеннями опорно-рухового апарату чи зору могли б виконувати роботу, але робоче місце цьому не сприяє».
Зокрема, людям не вистачає підтримки під час зміни професії, особливо якщо вони не можуть працювати за попередньою спеціальністю. Є проблеми, які стосуються правових питань. Наприклад, часто індивідуальні програми реабілітації не допомагають у пошуках роботи, а навпаки створюють додаткові перепони. Наприклад, коли прописано, чим людина не може займатися. Бевх особисто знає випадки, коли люди офіційно не підтверджували статус інвалідності, щоби не мати таких обмежень.
«Це недоступність транспорту, коли людина не може дістатися до свого робочого місця, — зазначив Ігор Бевх. — Я знаю випадки, коли відмовили в допомозі чи пільзі. Буває, що водії просто не зупиняються. Оце неписане правило — що на салон має бути два пільговики. Пам’ятаю випадок, коли водій відмовився виходити до людини в кріслі колісному, хоча він повинен був допомогти. Потім пасажири самі зголосилися це зробити».
Є проблема в неадаптованості робочого місця. Може не бути підтримки на перших етапах роботи й розуміння того, що адаптація людини з інвалідністю може потребувати більше часу. Це породжує упередження, ніби вона не може бути працездатною. Але всі люди різні й кожен потребує індивідуального підходу, наголошує Бевх. У пріоритеті пристосування робочого місця до людини з інвалідністю та врахування її специфічних потреб.
Потрібна також робота з колективом. Зокрема, наявність політики недискримінації та навчання, яке зменшує рівень упередженості. Також має значення поведінка самих колег. Важливо, щоб не було недоречних жартів, упередженого ставлення чи виключення з неформального спілкування, а також жалості до людини з інвалідністю.
«Якщо говорити про побажання людей з інвалідністю, то це гнучкий графік, доступність середовища, — розповів Ігор Бевх. — Більше часу на адаптацію, можливість як перенавчання, так і навчання в процесі. Тобто всі ми розуміємо, що не все вміємо. Усім потрібен час, особливо на нові функціональні обов’язки, й зрозумілі вимоги до роботи та очікувань. А так всі люди різні, кожному своя підтримка. Я б, напевно, говорив про врахування потреб самої людини».
Читайте також
- Від’їзд українських біженців може спричинити серйозні збитки польській економіці — експерти.
- «Бути з вами у цій війні». Литовські лікарі допомагають мешканцям деокупованої Харківщини.
- Непорозуміння виникають через недостатню комунікацію: У Харкові обговорили потреби родин військовополонених та зниклих безвісти .
