Юлія та Павло Овчарук – харківські волонтери, які з початку повномасштабного вторгнення почали допомагати самотнім стареньким необхідними ліками та продуктами. За рік волонтери доставили пакунки добра для понад 200 стареньких, що живуть у районах міста, які найбільше обстрілюють росіяни. Ми поспілкувалися із Юлею про досвід допомоги харківським Ба та Ді — читайте історію подружжя.
Почнемо здалеку
До 24 лютого ми з чоловіком розвивали власне підприємство та взагалі не були причетні до волонтерства. У нас є спільне виробництво із лазерного різання дерева. Паралельно я також працювала адміністраторкою у дитячому футбольному клубі. За тиждень до вторгнення Павло був впевнений: все-таки щось почнеться. Проте я до останнього не вірила, що росіяни нападуть. Надвечір 23 лютого чоловік запропонував проїхатися містом, аби трохи відволіктися від поганих думок, а заодно заправити машину газом та бензином про всяк випадок.
На ранок першою нам подзвонила мама Павла: «Ви ще спите? Почалася війна!». Ми живемо у самісінькому центрі Харкова, тож у перший час не відчули сильних вибухів та обстрілів, які вже лунали на Північній Салтівці. Не знали, що й робити. Бо ніхто не навчав, що людям робити, коли починається війна. Я збираю тривожну валізку та шукаю усі документи, про всяк випадок, а Павло ходить квартирою та не може знайти собі місця. Тоді він вирішив, що треба піти за водою у магазин. Дві години його не було, я телефоную та питаю, де він. Павло відповідає, що стоїть у третій черзі за водою, якої ніде немає. Тоді ж у більшості районів моментально розкуповували продукти та ліки.
«Перша волонтерська допомога – те, що рятувало від страху війни»
27 лютого ми знайшли волонтерський чат у Telegram, на кшталт «Харків. Допомога» й почали відгукуватись на запити й допомагати, чим могли. Віддали ТрО свої похідні спальники, ліхтарі, зарядку на сонячній батареї. Побачили перше оголошення, де волонтери просили допомогти приготувати їжу для госпіталю. Ми зварили макарони з тушкованим м’ясом — з того, що було, та й повезли в лікарню.
У тому ж чаті публікували дуже багато контактів стареньких, які залишились самі — їхні рідні просили допомогти хоч якимись продуктами або ліками. У місті дійсно були зруйновані або закриті більшість аптек, біля магазинів кілометрові черги, на вулиці лютневі морози. У стареньких навіть були гроші, аби придбати необхідне, проте фізично їм було вкрай важко у холоді та без транспорту. Ми з Павлом спочатку доставляли стареньким ліки та продукти, які були у нас в запасах. Далі робили перші закупівлі на 10000 грн та розвозили допомогу своїм авто.
Мені завжди було важко просити людей допомагати нам. Але з часом друзі й знайомі самі почали підтримувати, надсилати кошти та розповідати іншим про нашу діяльність. Ми запустили цілий марафон добра у соцмережах. Завдяки силі репостів, навіть ті, хто не знав нас особисто, висилали гроші на картку, передавали ліки з інших міст.
У нас є чеки на 90 000 грн – усі ці кошти від небайдужих українців з різних куточків країни, які довірили нам важливу місію: допомагати стареньким.
Згадую це й аж з’являються сльози на очах від того, який ми єдиний та сильний народ.
Згодом у квітні в нашому житті з’явилася Українська Волонтерська Служба, і ми зрозуміли наскільки легше працювати у команді, адже коли кожна людина робить свій вклад у різних процесах, у тебе залишається більше ресурсу на допомогу. В УВС була величезна команда, яка координувала волонтерів та збирала кошти також на допомогу стареньким. Разом ми волонтеримо вже цілий рік й досі доставляємо пакунки добра Ба та Ді.
Історія про дружбу з бабусею Вірою та сміливість харків’ян
У квітні через Instagram зі мною зв’язались небайдужі сусіди однієї бабусі з Північної Салтівки, її рідні виїхали у Полтаву. Баба Віра ніяк не погоджувалась покидати дім та залишилась сама. Попросили нас привезти їй базові продукти. Звісно, ми поїхали.
Загалом, ми завжди їздили до стареньких з Північної Салтівки, адже там допомога була конче необхідна. У домівках були вибиті майже всі вікна, всюди не працювало опалення, інфраструктура взагалі не функціонувала, а згодом ще й вимкнули світло.
Ось ми на вулиці Дружби Народів, як би це прикро не звучало. Зв’язок ледве пробивається, зовсім близько йдуть бої. Намагаюсь додзвонитись до бабусі Віри, бо не знаємо, у якому під’їзді вона живе. Бабусі у будь-якому випадку треба вийти до нас, аби відчинити домофон. Обходимо дім та кричимо їй, нарешті побачили її у вікні без скла, вона виглядала нас. Ба спокійно каже, що треба трохи зачекати, поки вона спуститься, у неї виразка шлунку.
Із шостого поверху до нас спустилась дуже виснажена низенька Ба, вона вдягнена у три куртки, на голові очіпок та біла в’язана шапка, посміхається нам. Заходимо у квартиру, де мороз здається більшим, ніж на вулиці. Від вікон залишились лише дерев’яні шибки. Бабуся позавішувала їх простирадлами та шторами. У ванній кімнаті з крана накрапала ціла бурулька, в унітазі вода перетворилась на лід.
– Невже ви прийшли до мене допомагати? У мене навіть немає води, я просто грію сніг у долонях і так добуваю воду.
Кожні два тижні ми приїжджали до Ба, привозили воду та продукти, здається, саме зараз починається велика історія нашої дружби. Ба постійно дякує нам та приказує:
– Як добре, що ви тоді мене знайшли. Дуже дякую, що піклуєтесь про стару. Якби ви не привезли води, я б точно померла.
Ці слова назавжди закарбувалися у моїй пам’яті. Ми їхали на чергову адресу, аби допомогти черговій бабусі. Але ми не знали, наскільки необхідною для неї є ця допомога; що від цього дійсно залежало її життя.
– Бабусю, чому не ви не хочете виїхати? Ми можемо допомогти, аби ви були у безпеці.
– Ні, я тут народилась, усе життя прожила, тож тут і помру.
Ми досі зідзвонюємось на свята — я питаю, як вона. Знаю, що бабуся вже поставила собі нові вікна та досі живе на Салтівці.
Місія – допомагати
З чоловіком ми постійно їздимо у місця, які найбільше обстрілюють росіяни. І вже не один раз були випадки, коли ми або їхали з району, а через 10 хвилин туди прилітали ракети, або ж, навпаки, приїжджали до стареньких, а біля їхніх будинків буквально щойно був артобстріл.
За цей рік ми глибинно переоцінили наші пріоритети. Впевнена, це зробили усі українці.
Певно це наразі і є наша місія у життя – допомагати іншим. Волонтерство – це справді те, що допомагало триматися та не чекати найгіршого від війни.
Мої близькі зараз знаходяться у тимчасовій окупації. Я вірю у взаємозв’язок речей у всесвіті, тож допомагаючи тут харків’янам, сподіваюся, що моїм рідним теж хтось допомагає.
Автор: Єгор Кузьмін, комунікаційний менеджер ГО «Українська Волонтерська Служба»
Матеріал в рубриці «Пряма мова» є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору авторів — команди ГО «Українська Волонтерська Служба». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції Gwara Media може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія в рамках власної редакційної політики.
Публікація підготовлена ГО «Українська Волонтерська Служба» у межах суб-гранту проєкту EU4CSOs Emergency Actions за фінансової підтримки Європейського Союзу, що реалізується БО «Мережа 100 відсотків життя Рівне». Її зміст є виключною відповідальністю ГО «Українська Волонтерська Служба» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
