В останні вихідні жовтня у Харкові відбувся «Фестиваль перших п’єс» — спільний проєкт театру «Нафта» та «Театру Ветеранів». Упродовж двох вечорів зі сцени культурного центру «Some People» актори перформативно читали випускні роботи драматургів-ветеранів Аліни Сарнацької, Геннадія Удовенка, Юрія Мацарського та Ольги Мурашко, які поділилися у них своїм досвідом, рефлексіями та переживаннями.
З початку повномасштабного вторгнення це вже другі читання в Харкові за цей рік. У серпні харківські театри мали можливість відновити свої традиції на фестивалі «Драма-спринт».
Цими вихідними до Харкова завітали співзасновники та автори «Театру Ветеранів», чиї роботи прочитали зі сцени.
Ґвара Медіа відвідала захід та поспілкувалася з учасниками «Театру Ветеранів» про важливість їхнього проєкту та як мандруючи містами України вони створюють нове ком’юніті.
Як ветерани через драматургію переосмислюють воєнний досвід
«Театр Ветеранів» створили «Театр драматургів» і «ТРО Медіа», щоби підтримати військових, ветеранів і ветеранок та допомогти їм реалізуватися творчо.
Директор театру Євген Малюкевич розповів, що театр набирає ветеранів та вчить їх упродовж 4–5 місяців драматургії, а потім вони під керівництвом Максима Курочкіна пишуть п’єси. Уже пройшло два курси та написано близько 50 текстів.
«Фестиваль перших п’єс», який зараз показують у Харкові, — це прем’єра перших п’єс ветеранів у форматі літературних читань чи ескізів вистав. Роботи для читки місцеві театри обирають самостійно, тож вибір п’єс є сюрпризом і для самих ветеранів.
Твори «Баланс» Аліни Сарнацької та «Удар дракона» Геннадія Удовенка вже демонстрували в Дніпрі. Водночас виставу «21» Ольги Мурашко показують уперше. До того її роботу читали лише в Києві на випускному ветеранів.
Такий формат дозволяє драматургам по-новому подивитися на свої роботи. Фестиваль уже встигли провести в Києві, Полтаві, Сумах і Дніпрі.
Художній керівник Максим Курочкін пояснює, що метою фестивалю є розбудова мережі театрів та театральних колективів, які етично працюють із п’єсами ветеранів. Зараз «Театр Ветеранів» фізично знаходиться тільки в Києві, але команда працює над тим, щоб відкривати філіали й в інших містах України: як малих, так і великих.
Курочкін додає, що команда прагне, аби «Театр ветеранів» став новим стандартом мультифункціонального пошукового артпростору, де враховуватимуть усі вимоги до інклюзивності та доступності.
«Може бути новий стандарт театральної зали чи будівлі — це матеріальний вимір. А є духовний — про цю війну мають писати ті, хто взяв до руки зброю, щоб світ побачив, як ми бачимо», — говорить він.
Драматурги створюють свої п’єси для ветеранів, учасників бойових дій, їхніх родин та цивільних.
«Оскільки ми зараз у прифронтовому місті, я впевнений, що багатьом людям відгукнуться теми, на які пишуть наші автори. Ну й за власним досвідом, завжди наші театральні події сприймаються дуже тепло», — ділиться очікуваннями Євген Малюкевич.
Пошук втраченої мрії та роздуми про сьогодення. «Фестиваль перших п’єс». День перший
Упродовж двох днів на фестивалі показали чотири вистави. Першою був «Баланс» Аліни Сарнацької у прочитанні Артема Вусика. Він поділився, що наступного року ця п’єса вийде у львівському театрі імені Леся Курбаса під його режисируванням.
В описі до п’єси у «Театрі Ветеранів» пишуть, що це «історія про життя після війни, про мовчазний біль і сміх, що проривається крізь сльози. Вона поєднує чорний гумор, психологічну глибину та документальність».
В одному з інтерв’ю Аліна розповіла, що ця п’єса є автобіографічною. У ній події пов’язані з головною героїнею розпочинаються ще у школі й перетікають у сьогодення — війну.
Ця п’єса приїхала до Харкова зі скандалом із Дніпра через вживання ненормативної лексики. Хоча Аліна Сарнацька не змогла відвідати фестиваль, харківська аудиторія сприйняла її роботу із захватом.
Друга робота — «Удар Дракона» Геннадія Удовенка. Режисеркою читань стала акторка та перформерка Софія Оніщенко.
«Мені зателефонувала режисерка та спитала, що я хочу побачити в цій читці. Я їй відповів: “те, що я хотів побачити — я вже написав”. Я одразу сказав, щоб робила, як хоче. Зрозуміло, мені може не сподобатися її інтерпретація. Таке вже було, коли я побачив свою читку в Дніпрі. Хоча мені не сподобалося, глядач був задоволений», — розповідає Геннадій перед початком фестивалю.
Геннадій долучився до театру рік тому. Його викладачка з вокалу поділилася посиланням на анкету. Спочатку він думав, що до театру можна долучитися як актору, однак з’ясував, що тут працюють із написанням драматургії.
Під час проходження курсу Геннадій був на реабілітації після втрати ноги. Саме про це він і написав свій перший текст, який показав театр «Нафта».
«Я тоді два місяці слухав курси, й нам сказали, що треба писати про те, що нам близько. Для мене це було моє поранення. Я цей текст на хвилі написав, бо ці спогади були свіжі. До речі, швидко писалося. Я відчув насолоду. З цього почався мій творчий шлях», — ділиться ветеран.
П’єсу Геннадія Удовенка прочитали чотири актори та акторки з театру «Нафта» та Квітки-Основ’яненка. Глядачі почули в тексті запитання і роздуми головного героя, якого везуть до шпиталю після отриманого поранення. Його грають двоє акторів, які ведуть між собою діалог і обговорюють життя.
Теза, яка відгукнулася мені, — це втрата мрії пробігти марафон (хоча, як потім зізнався Геннадій, він пробіг «сотку» ще до втрати ноги). Попри це, наприкінці п’єси головний герой говорить, що настав час знову мріяти.
І зараз нова мрія Геннадія — писати. Точніше «написати геніальний текст» та не закинути письмо.
Після завершення читання ветеран усміхається. Софія запрошує його вийти до публіки та дарує квіти:
«Не буду лукавити. Мені ця читка дуже сподобалася. Режисерка відчула цей текст і наші підтекстові відчуття збіглися. У нас перед цим була полеміка, чи зрозуміють цивільні люди. Хоча ми зараз близько до війни, але на різних відстанях. Ця читка є доказом того, що є прийняття війни, є розуміння. І люди через текст розуміють, що відбувається на війні», — говорить Геннадій у коментарі Ґвара Медіа після завершення читання.
Софія Оніщенко ділиться, що серед великої кількості п’єс вона обрала саме «Удар дракона».
«Я відчула, що для мене це недоступна історія. Я із самого початку знала, що вона автобіографічна й це відчувалося. Вона була якось глибоко збудована, ніби я читала щоденник цієї людини», — говорить режисерка.
Окрім того, Софія розповіла, що у неї є близький родич, який, як і головний герой п’єси, має ампутацію ноги нижче коліна. Однак вона ніколи не говорила про це з ним.
«Мене дуже здивувало, що Геннадій написав цю історію. Сама фіксація цього моменту — це вже величезна робота. Він написав п’єсу, тобто розумів, що потенційно його роботу братимуть в руки й читатимуть, створюватимуть виставу. Це якась космічна сміливість», — продовжує мисткиня.
Попри розмови з Геннадієм, Софія розуміла, що перед нею стоїть серйозна мета — опрацювати текст так, щоб він усе одно залишався на першому плані й не було награності.
Туга за домом, війна і робота з оптимізмом. «Фестиваль перших п’єс». День другий
Наступного дня у Some People показали ще дві роботи. Одна з них — «21» драматургині, сценаристки, театрознавиці та дружини військовослужбовця Ольги Мурашко.
«Насправді я йшла до “Театру Ветеранів”, знаючи, хто керує цим освітнім курсом. Для мене це було питання більше відповідальності й самоорганізації. Я знала, що якщо прийду туди, то точно напишу. Бо я знала, що буду винна організаторам», — розповідає Ольга про рішення доєднатися до театру.
Оскільки Ольга — драматургиня за фахом, а ще багато років працює в кіно- та серіальному виробництві, то на першому наборі освітньої програми вона проводила лекції про презентацію проєктів для телевізійних серіалів.
Як зазначає драматургиня, одна з причин, чому важко пишеться — це брак часу, зокрема через роботу з фільмами та серіалами. Тому «Театр Ветеранів» став відрадою для Ольги: «Як я називаю, це робота для грошей (кіновиробництво, — ред.), а театр — це робота для вічності. У “Театр Ветеранів” прийшла саме для того, щоби після цього перехрестя написати для вічності».
Ольга родом із Криму. Одна з тем її п’єси «21» — це туга за домом. Твір розповідає про волонтерку Марину, яка чекає з фронту звістку від чоловіка, який не виходить на зв’язок уже понад два тижні. Марина живе в селі та одна виховує дитину.
Історія починається з того, що в жінки помирає квочка під час висиджування яйця. Марина вирішує догріти яйце. Через це в селі починають косо дивитися на неї, думаючи, що вона хоче виростити чорта-помічника.
Для самої Ольги читання її п’єси в Харкові виявилося несподіванкою. Тут вона виявила схожість між головною героїнею п’єси та акторкою Оленою Баженовою, теж дружиною військового.
«Це було приємною несподіванкою, що обрали за два курси мою роботу. Для мене це значить, що це комусь треба, крім мене. І треба писати далі», — зазначила драматургиня.
«Харків — це неймовірна потужна енергетична воронка творчої молоді. Я дуже вдячна “Нафті” за професійних акторів, таких молодих. Я просто вражена й підготовкою, і їхньою правдивістю, і щирістю. Правду кажуть, що ближче до фронту, то правдивіші люди. І я переконалася у цьому в Харкові», — коментує Ольга для Ґвари.
Утім під час модерації драматургиня зазначає, що спочатку насторожилася співпрацею з «Нафтою». Адже її запитали, чи можна для читань вилучити певні фрази з тексту. Однак фрази не прибрали, а режисерка п’єси Ніна Хижна додає, що на сцені все прозвучало органічно.
Та приємні новини щодо п’єси Ольги не закінчувалися успішним прочитанням. Робота драматургині «21» увійшла до шортлиста конкурсу сучасної української драматургії «Липневий мед». Результати оприлюднили вже під час фестивалю.
Акторка та перформерка «Нафти» Ніна Хижна розповідає, що обрала п’єсу Ольги через її оптимізм. Йому Ніна хотіла б навчитися: «Їдучи потягом до Харкова, я читала Ребекку Солніт про темряву. Вона пише про неї, як про територію незнаного, про темряву як майбутнє, посилаючись на Вірджинію Вулф, яка каже, що майбутнє темне й найкращий спосіб йому — бути. Тоді в гру входить оптимізм», — звертається Ніна зі сцени до Ольги.
Завершили фестиваль п’єсою Юрія Мацарського «Ахмед, я і пророк Ілля», яку прочитали автор разом із режисером Максимом Девізоровим.
У своєму тексті драматург розповідає про досвід на війні в Україні з роздумами про людей із Гази. Зокрема він переповідає діалог з Ахмедом із Палестини, чий син зник безвісти у Маріуполі. В описі до п’єси зазначається, що робота «показує, як болі та надії людей із Гази й України можуть переплітатися, створюючи спільне людське тло для трагедій, боротьби та співчуття».
Читайте також:
- Українці в Німеччині створили театр Мрія Бонн. Вони розповідають про українську культуру мовою сцени
- Таня Каменєва з дитинства хотіла займатися благодійністю. Тепер вона купує дрони та автівки для війська
- «Моя Польща розуміє, що українці проливають кров зокрема за нас». Інтервʼю з польським письменником Войцехом Тохманом
