26 листопада у Харкові відбулося прощання з Мариною Воронцовою, бойовою медикинею спецпідрозділу «Гострі Картузи». Вона загинула під час виконання бойового завдання у районі Покровська Донецької області.
Журналісти Ґвара Медіа були на церемонії поховання та поспілкувалися з близькими загиблої.
На поховання прийшли побратими, друзі та волонтери, з якими вона працювала протягом багатьох років. У підрозділі розповіли, Марина на псевдо Лагерта волонтерила з 2014 року. З початку повномасштабної війни активно долучилася до допомоги армії, а останній рік служила разом із «Гострими Картузами».
Олександр із позивним Аєст, близький друг Марини, говорить, що вони родом з одного міста на Луганщині, називає її своєю землячкою. Каже, її загибель стала для нього та друзів «втратою втрат». Марина була для них особливою людиною — «квіточкою», серцем і душею. Говорити про неї йому було важко: емоції переповнювали, він ледве добирав слова, наголошуючи, що вони пам’ятатимуть її все життя і збережуть у своїх серцях.
Юлія, знайома загиблої, розповіла, що знала Марину багато років через волонтерський рух. Вони перетиналися ще на харківській волонтерській станції, а з початком повномасштабної війни разом виїжджали на допомогу всім, зустрічалися в «усіх можливих і неможливих місцях». Вона згадує, що Марина була дуже активною, дієвою, іноді незручною, але завжди приходила на допомогу. За її словами, війна підштовхнула дівчину йти «на самий передній край» [на фронт — ред.].
Юлія визнає, що смерть Марини стала для всіх несподіванкою, адже, як вона сказала, «це було саме життя». Знайома загиблої додає, що болить дуже, але вони «муситимуть жити далі — і за неї теж».
Командир групи «Гострі Картузи» Олександр із позивним Залізняк розповів, що Марина стала невід’ємною частиною їхнього підрозділу. За його словами, вона була для бійців душею і значною опорою. У підрозділі її сприймали по-різному: комусь вона нагадувала матір, комусь — сестру, але для всіх була «рідною душею».
За словами командира, підрозділ понад рік воює на Покровському напрямку і кілька днів тому виконував чергову бойову місію. Марина перебувала на евакуаційному пункті в нежилому будинку неподалік Покровська. Командир та його заступник приїхали до неї, вони близько години спілкувалися, у приміщенні панувала «сімейна атмосфера». Коли Марина пішла заварювати чай, біля будинку прилетіла ракета — удар стався несподівано, без попередніх звуків. Командир розповів, що вони з Мариною були в сусідніх кімнатах, і їй «не вистачило лічених секунд», щоб повернутися. Вона загинула на місці.
Він нагадав, що буквально за тиждень до цього Марина врятувала трьох цивільних, поранених російськими FPV-дронами. За десять місяців служби у підрозділі вона виконала безліч бойових завдань, багато разів виїжджала на позиції та отримала шеврон за щонайменше десять успішних операцій. Командир зазначив, що Марина відмовлялася приймати шеврон як жест, наполягаючи: «Я цей шеврон маю тільки заслужити».
Командир підкреслив, що вона не залишалась у тилу, а хотіла бути поруч із підрозділом на кожному виїзді. Він пригадав, як Марина казала, що зможе «зробити більше, ніж будь-хто», бо добре знала свою справу. Попри всі застереження вона постійно була разом із бійцями — «пліч-о-пліч, по-справжньому».
Артем, побратим загиблої, розповів, що війна застала дівчину на Луганщині, тож Марина добре розуміла, що означає «рускій мір». Він також розказав, що під час виїздів на передову вона збирала покинутих тварин і передавала їх волонтерам. На його думку, це відповідало тому, що казав священник під час церемонії: у Марини була «дуже щира, добра й відкрита душа».
Артем підкреслив, що Марина мала водночас чітку й емоційну позицію щодо російських військових. Дівчина казала: «Я їх ненавиджу і не хочу, щоб вони ступали своєю гнилою ногою на нашу землю». За його словами, вона робила все, що могла, аби протистояти росіянам.
Він також розповів, що Марина постійно намагалася робити більше, ніж вимагали обставини, і сама висловила бажання приєднатися до підрозділу: сказала Артему, що хоче перейти до них у «Гострі Картузи».
Марина, за спогадами друга, вміла об’єднувати людей навколо себе. Вона знала про вподобання кожного бійця, готувала й передавала їм те, чого бракувало на позиціях, і робила це щиро.
Наприкінці своєї промови Артем сказав, що, на його переконання, у світі немає цінності в тому, що робиться без душі, і що саме завдяки таким людям, як Марина, вони зможуть перемогти. Після цих слів він став на коліно перед її труною.
Читайте також
- «Ми за нього помстимося»: у Харкові попрощалися з правоохоронцем Владиславом Свиридовим — фото.
- У Харкові попрощалися з поліціянтом, який загинув від удару російського дрона — фото.
