«Як це відбувається? Травматична ампутація на фронті, стабік, наш головний шпиталь, і після цього військових переводять до нас у хірургію, — пояснює Анастасія, психологиня реабілітаційного відділення однієї з харківських лікарень. Стіна за нею повністю вкрита прапорами різних бригад. Деінде стоять підписи. — Ми починаємо реабілітацію одразу після їхнього прибуття».
Близько 100 тисяч людей в Україні мають ампутовані кінцівки. Багато з них — ветерани. Усім їм потрібна реабілітація і протезування. Налагодженням цих процесів займається харківська реабілітаційна команда.
Місце, щоб відбудувати життя
В Україні немає закладів закритого циклу реабілітації, тобто повного процесу відновлення, тож нове відділення покриває кожен етап. Анастасія та її команда займаються фізичною та психологічною підготовкою пацієнтів до протезування.
Дмитро, виконувач обов’язків завідувача відділення, говорить, що важливо пояснювати людям план лікування із самого початку. Команда розповідає пораненим, що відбуватиметься з ними в операційній та як саме проходитиме протезування.
«Найприємніший етап — це коли [пацієнт, — ред.] після протезування приходить сюди сам, без милиць. Він як щаслива дитина посміхається на 32 і каже: “Дивись, дивись, дивись, отак можу”. Це найкращий момент», — розповідає Дмитро усміхаючись. Четверо його родичів служать. Він запитує: «Якщо я не зможу їм допомогти, то хто зможете?»
Ліна, колишня голова реабілітаційного відділення, добре пам’ятає, як планувалося його відкриття. Тоді у лікарні було багато проблем: застаріле обладнання, обмежене фінансування і відсутність кваліфікованого персоналу. Вона часто згадує, як важко було переконувати людей, що реабілітаційне відділення потрібне. Ліна повторювала, що пацієнтам треба більше, ніж негайна допомога. Їм потрібне місце, щоб відбудувати життя.
Ліна і її команда провели багато часу, обговорюючи планування приміщень, програми для терапії та ролі персоналу, які потребуватиме відділення. Іноді шукати ресурси було важко, але фахівчиня продовжувала нагадувати своїм колегам: якщо не почати зараз, пацієнти не зможуть відновитися. Тренувати новий персонал також було викликом, але вона навчила їх фокусуватися на своїх вміннях і розумінні шляху пацієнта.
Разом команда відділення святкувала маленькі перемоги, як-от прибуття обладнання для терапії після місяців зусиль. Коли вони отримали перші апарати, відчували, немов подолали важливу межу.
Відкриття відділення для перших пацієнтів було для неї емоційним. Ліна ходила новим простором, дивилася, як пацієнти починали робити вправи, і розуміла, що вся їхня важка робота вартувала подолання усіх перешкод.
Раніше все було сірим
Реабілітація Андрія почалася одразу після операції — йому ампутували ногу. Команда відділення приходила до нього щодня. Багато говорили про службу, гарні та погані моменти у війську. Фізичний терапевт допомагав Андрію відновлювати силу і координацію. Він дав йому список вправ, які треба виконувати, обробляв шви, показував, як рухатися, щоб швидше відновитися та підготуватися до протезування.
Коли запитую його про складнощі, він усміхається: «Не було ніяких проблем. Команда все робила, щоб було зручно, комфортно. Десь вони жартували, десь наказували. Я розповів, як планую своє життя. Вони від цього відштовхувались». Андрій «заземлявся» через почуття гумору. «Я по життю веселий. Гумор — це моє друге ім’я».
Реабілітація перетворилася на щось більше, ніж тренування — Андрій познайомився і потоваришував з іншими ветеранами з такими ж проблемами, як у нього. Вони продовжують спілкуватися і зараз. Зараз він почав займатися стрільбою з лука, кросфітом і гончарством. Останнє допомогло розслабитися і не думати про те, що відбувається у світі, й відпочити від інтер’єру лікарні.
Після зустрічі з тими, хто має спільний досвід, світогляд Андрія змінився. «Я зрозумів, що світ не зупинився, і, в моєму випадку, став ще краще. Раніше все сіре було, а зараз — яскраве, барвисте. Багато знайомств, спілкування, друзів з’явилось».
Поки Андрій не знайшов роботу. Для ветеранів то часто непросто. «Коли телефонуєш щодо роботи, [стикаєшся, — ред.] зі стереотипом, що якщо ти ветеран, військовий, то ти хворий на голову». Однак Андрій залишається оптимістом — розповідає, що став більше часу проводити із сім’єю.
Головне для ветеранів, які проходять реабілітацію, — це не ізолюватися, говорить Андрій. «Спілкуйтеся з такими, як ми самі — подорожуйте, знайомтеся, отримуйте нову інформацію. Є дуже багато організацій, які хочуть допомагати людям з інвалідністю».
Забудь, що у тебе колись була нога
«Коли мені ногу відрізали, лікар сказав: “забудь, що вона у тебе колись була”. І я забув. Навчив свій мозок вірити, що там більше нічого немає, — говорить Андрій. — Іноді щось чешеться або пече, але я знаю, що це лише шкіра або шви».
Андрій ніколи не приймав знеболювальні від фантомного болю. Просив, але психологи з реабілітаційної команди не дозволяли. Андрій зізнається, найімовірніше, то було на краще. Він впорався з фантомним болем самотужки й зараз почувається добре.
Анастасія розповідає, що підхід до лікування фантомного болю різниться для кожного. Є фармацевтичне лікування: «Прегабалін», антидепресанти та інші засоби, які можуть полегшити біль. Але через те, що у фантомного болю є й психологічне підґрунтя — його джерело в голові, в травмі, у тілесній пам’яті, — у відділенні пропонують і психотерапію.
Костянтин, інший ветеран, з яким спілкувалась Ґвара, каже, що його фантомний біль почався через тиждень після ампутації ноги. «Іноді я досі відчуваю його, особливо після дня на ногах, коли знімаю протез. Лягаю, починаю засинати — і відчуваю: о, в ногу дало». У його випадку біль не треба тамувати медикаментами.
Після поранення Костянтин лежав вісім місяців. Його тіло змінилось — він не міг сідати. Щойно сідав, одразу паморочилось у голові — «вертольоти». Спеціалісти з реабілітаційного відділу допомогли йому перевчитись сидіти, потім стояти, а тоді — ходити.
Хто рухається, той повертається до життя
Костянтин одночасно почав реабілітацію та роботу з психологом. Каже, у лікарні, де він був до того, реабілітація існувала лише «на папері».
Найбільшою проблемою для нього було не фізичне відновлення, а те, що українська система реабілітації не працювала «коректно». Костянтин розповідає, на реабілітацію після ампутації давали три тижні. Після цього пацієнтів переводили в інститут протезування. Але це було зарано для протезування.
«Тобою не можуть займатися, бо не закінчена ще компресійна терапія, щоб спав післяопераційний набряк. І пацани там два-три тижні або місяць сидять і нічого не роблять».
Незважаючи на подекуди неефективну систему, ветеран вдячний спеціалістам та спеціалісткам, яких він зустрів — молоді, навчені, віддані своїй справі. Він також із ними потоваришував.
Костянтин провів вісім місяців в одній кімнаті після поранення, і це було важко психологічно. «Потрібне спілкування. В ідеалі, щоб це було спілкування з тим, хто пройшов через те, що проходиш ти. Він може дати тобі гарні поради».
Тому Костянтин почав допомагати іншим ветеранам у вільні години під час реабілітації. «Дуже мало інформації є про протези. Тому я повертався і пояснював хлопцям — ні, це не повноцінна заміна ноги, але на ній можна спокійно жити та існувати». Тепер він заїжджає до хлопців по можливості, однак більшість часу присвячує роботі та сім’ї. Допомога від родини після ампутації була йому найціннішою.
Ветеран також доєднався до активностей поза шпиталем — спробував стріляти з лука, хоч більше його цікавило бути на природі, на сонці, а не в чотирьох стінах.
На питання, яку б пораду він дав іншим військовим, які лише починають реабілітацію, Костянтин говорить:
«Не закривайтеся у собі. Хоч це період, який має пройти кожен: почуття жалю, бажання поплакати в подушку. Але яка б хороша команда реабілітації не була, єдиний помічник — тільки ти сам. Якщо ти не хочеш, то найкращі спеціалісти нічого не зроблять. Десь боляче, десь неприємно. Але лише ті, хто рухається, повертаються до нормального життя».
Залишатися незалученими неможливо
Коли пацієнтів привозять у відділення, Анастасія і її команда намагаються зрозуміти, перед якими труднощами вони постають. У декого розлади адаптації, у інших — гострі стресові або посттравматичний стресовий розлади. Також є пацієнти з депресією. Кожного з них треба почути.
Реабілітація в центрі побудована навколо мультидисциплінарної роботи. «Багато спеціалістів працюють кожен зі свого боку, але в одній зв’язці, — розповідає Анастасія. — У нас класна військова психіатриня, яка надає нам консультативну допомогу. Плюс, якщо ми кажемо про психічні розлади, які я перерахувала, то тут психотерапією без медикаментозного лікування не обійдешся». Команда також комбінує психотерапію з каністерапією (метод реабілітації із залученням собак), іпотерапією (метод реабілітації із залученням коней) і стрільбою з лука.
Робота емоційно виснажлива для всіх, хто до неї залучений. «Я не плачу з пацієнтами, — визнає Анастасія, – але плачу вдома, бо буває важко. Ти не можеш не переймати на себе чужий біль. Ми бачимо людину мінімум два тижні. Деякі стають як рідні. Залишатися незалученим у цьому випадку неможливо. Можливо, тут йдеться і не про плач, а про глибоке співчуття — це точно наша історія».
Гумор, каже вона, часто стає щитом. «У військових та медиків дуже чорний гумор. Це насправді є захистом і для пацієнтів, і для нас. Пацієнт не повинен відчувати, що він жертва. Він повинен відчувати себе людиною. Наша ціль — зробити все, щоб він відчував себе людиною не тільки в лікарні, а й надалі».
Для багатьох ветеранів найскладніше починається після того, як їх виписують. Анастасія говорить, у реабілітації вони шукають опору: «Коли внутрішня опора зруйнована або втрачена, хочеться знайти щось ззовні. Наші фізичні терапевти стають їхніми друзями й такими опорами. І ми намагаємось робити те саме».
Читайте також
- Демонтаж модульного містечка для ВПО у Харкові: раптовий для мешканців, довгоочікуваний для посадовців. Розбираємося в ситуації
- Домедична допомога. Розповідаємо про алгоритм MARCH
- «Він надто проблемний»: з якими викликами стикаються ветерани в медичній сфері
