У вересні наші Збройні сили майже повністю деокупували території Харківської області. Напередодні ми поспілкувались з начальником інформаційного відділу Дергачівської міської ради Олександром Куліком про те, як жило місто, що знаходиться поруч з бойовими діями.
До війни Олександр висвітлював діяльність міського голови та ради у соціальних мережах, взаємодіяв з журналістами, планував інформаційні висвітлення різних свят.
«Зараз я фактично роблю те саме – висвітлюю діяльність міськради та різні події, що відбуваються у громаді, – пояснює Олександр, – але в іншому форматі. Додалось більше задач».
– Чи вірили ви, що почнеться війна?
– За день до повномасштабного вторгнення росії в Україну вже було зрозуміло, що війна неминуча. Водночас 24 лютого зранку вона заскочила мене зненацька. Я гадав, що це станеться не так швидко, через тиждень – два.
Хоча Олександр і не очікував, що російські військові зайдуть на територію України 24 лютого, каже, що збентеженість пройшла впродовж дня.
– Пам’ятаю, що їхав з Харкова на роботу разом з колегою, начальником відділу самоврядного контролю дергачівської міськради Павлом Сиротою. Після приїзду на місці нам зателефонували й повідомили, що на Дергачі йде колона російської техніки. Ось тоді у мене з’явилась серйозна внутрішня тривога. Я розумів: якщо військові рф заїдуть і захоплять адміністрацію – на нас чекатиме щось погане.
Разом з керівництвом громади вирішили, що адміністрація продовжить виконувати свої повноваження, виходячи з об’єктивних обставин і реалій.
– Після наради я поїхав до Харкова. Нам тоді дуже пощастило, що російська колона повернула в іншу сторону, у бік Черкаської Лозової, і не заїхала до Дергачів.
Олександр зауважив, що Дергачі не були окуповані. Українські військові знаходились у місті з самого початку. За словами Олександра, 92-бригада зайшла у місто ще у 10-х числах лютого.
– Як це вплинуло на вашу роботу?
– Ми забезпечуємо людей гуманітарною допомогою. Хоча на роботі ніхто не делегує мені завдання шукати гуманітарних спонсорів, я це роблю, ми всі це робимо. Також налагоджуємо з ними зв’язки, бо це правильно.
Олександр розповів, що раніше у його відділі працювало до чотирьох співробітників, але через скорочення бюджету штат зменшився. Зараз бюджет наповнюється в основному завдяки прикордонникам та прикордонній заставі.
– Це без урахування величезної кількості гуманітарної допомоги, яка йде від різних партнерів, волонтерів та спонсорів… Всі знають, що тут тривали бойові дії, населені пункти знищуються, деякі селища громади зруйновані повністю. Ми дуже вдячні всім, хто нам допомагає.
– Як ви взагалі переживаєте події зараз?
– Зараз ми ніби універсальні солдати: крім безпосередніх наших завдань, ми виконуємо дуже широкий спектр функцій. Я завів свій ютуб-канал, де публікую відеоматеріали: як їжджу на передову, знімаю зруйновані населені пункти, як волонтери роздають гуманітарну допомогу. Також активно веду свої соцмережі.
Олександр веде і власні, і робочі акаунти. Те, що публікується на сторінках Дергачівської міської ради, проходить через певні морально-етичні фільтри. Тому він веде власний блог.
– Серед іншого, ми фіксуємо злочини рф. У моїх матеріалах багато речей, які підтверджують факт злочинів. Думаю, це має побачити весь світ. Також я активно веду фейсбук-сторінку. У мене в друзях є люди, які очолюють благодійні організації або співпрацюють з ними. Вони це бачать і допомагають нам.
Про роботу та обов’язки
Олександр розповідає, що разом із саперами їздив на розмінування території.
– Тільки уявіть: сапери працювали на одній ділянці (350-400 метрів) кілька годин. Це дуже мала ділянка. Але за цей час було зібрано 13 протитанкових і дві протипіхотні міни. Ми не думали, що окупанти залишать так багато мін. Роботи дуже великий об’єм.
Також працівник міськради допомагав з евакуацією людей:
«Разом з евакуаційними групами я їжджу на звільнені території, які знаходяться під постійними обстрілами. Наприкінці квітня звільнили Руську Лозову і ми наступного ж дня з міським головою, місцевою теробороною і волонтерами поїхали вивозити звідти людей. Це потрібно було робити швидко, тому що тривали обстріли. Селище Питомник у декількох кілометрах північніше тоді ще було під контролем російських окупантів».
Людей евакуювали й з інших населених пунктів. Найбільш важким був процес евакуації з окупованих територій, бо це доводилось робити під інтенсивними обстрілами, розповідає Олександр:
«Бідні люди: вони там не мали доступу до цивілізації, їх тероризували, залякували, вони майже не виходили з нами на зв`язок. Там були дуже великі проблеми із забезпеченням їжею, ліками, це все дуже сумно. У нас є волонтер, який з окупованої Дубівки вивозив людей на край Прудянки, робив декілька ходок. Ми з міським головою Вячеславом Задоренком та теробороною їх зустрічали практично на лінії фронту і потім вивозили на Дергачі».
— Чи потрапляли ви під обстріли?
– Так, близько десятка разів, якщо не більше. Перший раз, коли все сталося, було емоційно важко. У квітні був «прильот» у будинок культури в Дергачах. Я виходжу з кабінету, і тут вибух. Скалками вибиває вікна, є постраждала техніка. Саме в цей момент я зрозумів, що знаходжуся близько до смерті.
Другий раз ми проводили евакуацію людей з Руської Лозової. Коли російський безпілотник помітив нашу колону, почався обстріл з мінометів: одну машину зачепило уламками, поранило місцевого волонтера Євгена Шарапова. В іншій машині людей трохи контузило, там були хлопці з тероборони, прикордонники і директор нашого комунального господарства Віктор Сучов. За кермом машини був міський голова. Її дивом не зачепило, бо снаряди вибухали дуже близько.
Олександр зазначає, що через обстріли та бойові дії багато сіл залишились без світла, зв’язку, газопостачання. Доводилось діяти дуже швидко та допомагати жителям, де це можливо. Адже відновити інфраструктуру на той момент не було шансу.
– Власне, ми дійшли висновку, що єдиною надією на порятунок є евакуація. Наші волонтери разом з міськрадою евакуювали всіх охочих. Тоді таких було ще багато. Кожного ранку з Дергачів у перші місяці війни ходив автобус на Харків, оскільки звичайний громадський транспорт не працював.
Олександр згадує, що на той час бував у сірих зонах і дивом не натрапляв на окупантів:
«Під час таких поїздок у мене виникало певне хвилювання. Особисто мені страшніше було потрапити у полон, ніж загинути».
Не зважаючи на пережите, Олександр переконує, що з ним все добре:
«Я відчуваю легке виснаження, але почуваюся цілком нормально. Не сказав би, що всі ці події призвели до суттєвих ментальних змін, не дивлячись на те, що я кілька разів потрапляв під мінометні обстріли та обстріли реактивною артилерією.
Фізично я не постраждав, всі мої рідні живі. Мої батьки живуть у місті Зміїв, там відносно спокійно і ніхто з близьких, на щастя, не загинув. Але багато хто воює та волонтерить.
У мене є конкретні завдання та цілі. Наразі не маю часу на відпочинок, працюю 6 днів на тиждень. З початку повномасштабної війни ми взагалі працювали 7 днів на тиждень деякий час. Щодня я їздив до Дергачів і працював там, бо це було необхідно».
— Чи багато людей відмовлялись від евакуації, коли Харківщина була окупована?
– Таких людей небагато, але вони були. Вони укорінені у своїй землі, на кшталт «Я тут все життя прожив, нікуди не піду. Тут народився, тут і помру» – така позиція у них. На жаль, вони не думають про своїх родичів, які за них переживають.
У мене є показова історія, її можна знайти у моєму блозі. Вона називається «Только домой, под любимую бомбежку».
Контекст цієї історії такий: наші волонтери намагались допомогти пенсіонерам і вивозили їх у Харків. Хто був згодний взагалі покинути будинок – тим допомагали дістатись більш безпечних місць та районів. Хто не хотів, тих просто возили у Харків, аби вони мали можливість придбати собі, що потрібно.
Був один дідусь, якого теж привезли до Харкова і запитували, чи повертатиметься він назад. То він відповів, що «только домой, под любимую бомбежку». Його відвезли назад, і ось в той момент, коли дідуся привезли додому, в його будинок потрапляє ворожий снаряд. Чоловік отримав важкі поранення, волонтери доправили його у Харків, але він помер у лікарні.
Це дуже повчальна історія, яку я гарно запам’ятав. Подібні випадки дуже пригнічують, коли стикаєшся з ними особисто. Важко, коли бачиш багато поранених, особливо дітей. На початку вторгнення у нашу дергачівську лікарню привозили дуже багато цивільних — на це було вкрай важко дивитись.
Спілкувалася Дар’я Лобанок
Читайте також наш матеріал Чи відповідатимуть росіяни за скоєні воєнні злочини? Інтерв’ю з правозахисницею Truth Hounds.
