Першою людиною, яку арештували в будинку «Слово», була жінка. Серед 66 квартир лише одна була записана порівну: і на жінку, і на чоловіка. Хоча в «Слові» жило чимало мисткинь: письменниць, поетес, перекладачок, художниць та акторок театру.
Разом зі співробітницею Харківського літературного музею Мариною Куценко розповідаємо про долі жінок, які проживали в письменницькому будинку.
Наприкінці 1929 року у Харкові на перехресті вулиці Червоних письменників (нині Літературна) та Барачної (нині Культури) звели будинок «Слово». П’ятиповерхівка з п’ятьма під’їздами спроєктована у формі літери «С», вістря якої виходили у двір. За ідеєю, там мали б жити представники української літератури та інші митці, однак, за спогадами сина Миколи Куліша, Володимира, з книги «Слово про будинок Слово», у деяких квартирах жили люди далекі від слова.
Жінки в будинку «Слово»
Перша арештована жінка в будинку «Слово»
Першою, кого арештували в будинку Слово, була жінка — Галина Орлівна [псевдонім, справжнє ім’я — Галина Мневська — ред.].
Галина Орлівна була акторкою та письменницею, писала п’єси для театру. Крім того, займалася перекладацькою діяльністю. Жила у 27 квартирі. Її арештували на початку 1931 року. За звинуваченням в українському націоналізмі вона отримала пʼять років заслання.
— Для мене незвично, що першою арештованою була жінка, адже в той час їм не приділяли такого значення, як чоловікам.
Письменниця разом зі своїм чоловіком Климом Поліщуком, після поразки УНР намагалися втекти. Тоді багато мешканців республіки виїжджали за кордон. Подружжя вирішило залишилося жити на Заході України, що на той час був окупований Польщею.
Через кілька років почало складатися уявлення, що на підконтрольній радянській владі території України про те, що тут гарно живеться.
— Думаю, це була пропаганда, яку поширювали через газети. Деякі думали про повернення назад. Зокрема, і Галина Орлівна. Кажуть, що вона й підбила свого чоловіка сюди повернутися. Хоча до Харкова вони повернулися разом, проте швидко розлучилися, — розповідає дослідниця.
Після розлучення Галина знайшла іншого чоловіка — російського письменника Володимира Юрезанського. За спогадами Володимира Куліша, це був єдиний чоловік у «Слові», від кого він чув російську мову.
— Що важливо, тоді багато людей переїхали до Харкова із Заходу України та утворили літературну організацію «Західна Україна». Практично всіх її учасників арештували.
Галина Орлівна входила до спілки «Плуг» [спілка селянських письменників – ред].
Єдина пара в «Слові», яка мала рівні права на квартиру
Перед нами лежить список усіх мешканців будинку «Слово». Серед 66 квартир лише одна була записана на пару: Михайла Ялового та Лідію Вовчик-Блакитну. Усі інші — виключно на чоловіків.
— Чому така картина. Бо переважно всі жінки вже там були заміжні, а чоловіки були письменниками. Є лише одна квартира, записана на двох, — розповідає Марина.
Михайло Яловий — друг Миколи Хвильового й перший президент організації ВАПЛІТЕ. Після його арешту Хвильовий застрелився. А от Лідія Вовчик-Блакитна була дружиною письменника 20-х років Василя Еллана-Блакитного. Але він помер ще до того, як почали зводити будинок. Хоча Лідія мисткинею не була, однак як вдова письменника мала право на квартиру в цьому домі.
За свідченнями Лідії, тих, хто зробив внески на ці квартири, було більше, аніж самих квартир. Тож їм порадили «ущільнюватися». Якраз на той момент Лідія була в парі з Михайлом Яловим. Оскільки на той час мало хто реєстрував шлюб або вінчався, вони вирішили жити разом і одну квартиру записали на двох.
Наталя Забіла
Наталя Забіла — дитяча письменниця.
— На мою думку, це найвідоміша письменниця в будинку. Моє покоління і трохи старше це ім’я добре пам’ятає. Але починала Наталя як поетеса. Вона була жінкою-вамп — закохувала в себе літературний бомонд, славилася любовними романами, писала вірші, а потім перейшла на дитячу творчість.
Першим її чоловіком був Сава Божко — він теж письменник із селянської спілки «Плуг», як і Забіла. Також у Наталі був син від цього шлюбу — Тарас Божко.
Володимир Куліш характеризував її як «чудову жіночку, спокійну та сердечно милу» та водночас «видатну дитячу письменницю». За його спогадами, Наталі приписували багато романів, а вона обрала «найнесимпатичнішу людину в «Слові» — Антона Шмигельського, який був сексотом [радянське скорочення від вислову «секретный сотрудник» — ред.]. Утім шлюб протримався недовго, оскільки чоловік часто бив Наталю та дуже погано ставився до її сина.
– У цьому та наступному шлюбі у письменниці народжувалися дівчата, які були прототипами героїнь її дитячих книжок, однак всі вони рано помирали.
Валентина Чистякова
Валентина Чистякова була провідною акторкою театру «Березіль» та дружиною Леся Курбаса.
— Вона не менш відома за Наталію Ужвій. Хоча це не означає, що Курбас давав їй усі головні ролі. Часто головні ролі грала Ужвій, а Чистякова — ролі другого плану. Хоча вона була дуже красива й талановита.
Пара зустрілася ще задовго до життя в Харкові. Валентина тоді викладала пластику в «Березолі». Ще дуже юну, на той час, дівчину вразила бібліотека Курбаса. Там було багато книжок, зокрема мовами оригіналу. Вона звернула увагу на том Ібсена, який потім чоловік дав їй почитати.
— Навряд вона знала норвезьку мову, але це була перша книга, яка об’єднала їх. Це такі історії на рівні легенд.
Родом Валентина з Росії, однак переїхала в Україну і вивчила мову, щоб виступати в «Березолі».
Володимир Куліш описував Чистякову як «одну з найкращих та найелегантніших жінок Харкова. Надзвичайно простою та милою в приватному житті».
Варвара Маслюченко
Варвара Маслюченко теж акторка театру «Березіль» та дружина Остапа Вишні.
До зустрічі одне з одним Маслюченко та Вишня вже були одружені й мали дітей. Вона – доньку, він – сина.
— Проте вони мають фантастичну любовну історію, — каже Марина Куценко. — Кажуть, що він побачив її на сцені, де вона грала Жанну д’Арк і він ледь не з балкона готовий був кинутися на сцену. Він пішов за лаштунки та познайомився з нею. Згодом вони одружилися. Як я розумію, вони не помилилися у своєму виборі, тому що навіть через 10 років заслання їхній шлюб не розпався.
Наталія Ужвій
Ще одна акторка театру «Березіль», яка проживала в «Слові», була Наталія Ужвій — дружина Михайля Семенка.
Наталія була першою українською акторкою, фільм за участі якої відзначили Головним призом асоціації кінокритиків США і Вищою премією газети Daily News «За кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року».
Загалом Ужвій була улюбленицею глядачів. Багато хто говорив, що вона мала неабиякий талант і вміло розкривала своїх персонажів.
Проте їй, разом з іншими акторами театру, довелося підписати лист з обвинуваченнями Леся Курбаса та виступити проти нього з трибуни.
Алла Гербут
Алла Гербут була художницею та дружиною Майка Йогансена.
— Бачите як: вона — Гербут, він — Йогансен. Проте він був українським німцем, а вона — російською німкенею.
Певно, саме Майк навчив її української мови. У них був такий тандем: вона робила ілюстрації, а він писав. Потім вона також навчилася і почала писати дитячі книжки. Пані Марина припускає, що це сталося завдяки впливу Йогансена.
— Там взагалі була цікава історія: з їхніх листів вимальовувалося, що вони разом робили чи то текст, чи то переклад. Листування показує, як вона надсилала йому розділ, а він редагував. Тобто в них ще й була така колективна робота.
Юлія Уманцева
Дружину Хвильового — Юлію Уманцеву — зазвичай висвітлюють як досить неприємну особистість.
Зокрема Володимир Куліш казав, що вона «не грішила ні красою, ні охайним виглядом, навпаки, бувши членом партії, занедбувала й хату, і свій вигляд».
— Вона була досить холодною. Ще й комуністкою. Але з іншого боку, у спогадах Аркадія Любченка вона постає цілком турботливою дружиною. У нас є кілька листів Юлії до друга — Івана Дніпровського, — написаних десь влітку 1933 року — незадовго після самогубства Хвильового. Вона пише гарною українською мовою. Було дуже миле спілкування. У цих листах Юлія розповідає, що купила книжки для «нашого німця Майка», ймовірно, Йогансена. Пише, що купила красиву книжку й «хай вона хоч трохи побуде в мене — помилуюся». Не схоже, що вона була прям такою, як її малюють. Хоча переконаною комуністкою вона все ж таки була, як і Хвильовий, — зазначає дослідниця.
Були чутки про порятунок Уманцевою Хвильового. Коли він був у підвалі, арештований чекістами, вона його витягла. Після цього чоловік з нею одружився. Але наскільки це правда — невідомо.
Тетяна Кардиналовська
Тетяна Кардиналовська була перекладачкою та трохи письменницею. Вона разом із сестрою Лізою писала підліткові та дитячі тексти, які друкувалися в журналі «Всесвіт».
— Ліза була поетесою, однак не сильно відомою чи талановитою, хоча журнали публікували її тексти. Подеколи вона писала з Тетяною. Але Тетяна була відома більше як перекладачка.
Тетяна була заміжня за Сергієм Пилипенком, який очолював селянську спілку письменників «Плуг».
Кардиналовська вважала свій шлюб вдалим. У своїх спогадах вона писала, що в ті часи мало яке подружжя жило без зрад та любовних інтриг. Якщо ж таке траплялося, люди начебто казали: «Живуть як Пилипенки».
— Невідомо, чи поділяв чоловік її думку, однак, можливо, це дійсно була хороша родина. Хоча прізвище чоловіка Тетяна так і не взяла.
Марія Пилинська
Ще одна перекладачка та мовознавиця — Марія Пилинська — була дружиною Івана Дніпровського, який жив у 21 квартирі. Він помер у 1934 році від хвороби.
— Він просто не дожив до того, щоб його репресували. Проте саме завдяки Марії його архів зберігся. Хоча Дніпровський казав дружині, щоби вона знищила неопубліковане. Але дружина зберегла все.
Вона склала твори та листи у валізу із запискою, що це архів відомого письменника, який важливо зберегти.
Саме завдяки Марії цей архів потрапив до Харківського літмузею. Там був і список мешканців із будинку «Слово», і документи, і багато книжок з автографами тодішніх письменників, їхніх листів, фотографій тощо. Є навіть деякі недописані твори.
— Як на мене, ці спогади та листи — найкраще з того, що він писав. Це значно цікавіше за опубліковані тексти. Дуже сподобалися спогади про Хвильового. З художнього боку — хороший твір.
Марія Сосюра та Раїса Троянкер
У фільмі «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», який вийшов у 2024 році, яскраво зображені ще дві жінки, які по фільму ворогували між собою — Марія Сосюра та Раїса Троянкер.
Марія Сосюра була музою та дружиною Володимира Сосюри. Вона так і запам’яталася — як ревнива дружина, що била свого чоловіка. У спогадах Володимира Куліша теж розповідається, що сварки та бійки в родині були щоденним явищем. Часто чоловік виходив надвір із підбитим оком.
Раїса Троянкер була поетесою та журналісткою. За фільмом – ще й коханкою Сосюри.
Троянкер народилася в Умані, проте має харківський період життя. Вона приїхала сюди дуже молодою, але у 1930-ті роки перебралася в Москву, оскільки вийшла заміж за російського письменника. Тобто, коли будинок звели, вона там уже не жила, пояснила Марина Куценко.
— Однак дослідниця Ярина Цимбал ніби як знайшла докази, що Раїса могла приїжджати до «Слова», але її власної квартири в цьому будинку немає. Тут була квартира, яка належала батькові її дитини — Онуфрію Тургану. Загалом важко з упевненістю заявляти, що саме він був батьком, оскільки в неї було багато коханців. Але принаймні він визнав дитину. Турган навіть дав їй прізвище. Тому є теорія, що вона могла до нього заїжджати. Але на той момент вона була вже одружена, — додала Марина Куценко.
Розвиток та можливості для жінок у «Слові»
Дослідниця Марина Куценко розповіла, що в ті часи було легше реалізуватися, ніж раніше, адже це період, коли руйнували патріархальні традиції щодо жінок. Проте все одно було складно.
Тоді наче не приділялася значна увага до сім’ї або релігії, але все одно саме на жінку лягали хатня робота та виховання дітей. Водночас мешканки «Слова» могли наймати нянь та домогосподарок.
У будинку «Слово» навіть був дитячий садочок, і жінки могли водити туди своїх дітей, а самі йти працювати.
— Можливість найняти няню чи хатню робітницю — найбільше здивувала. Письменники були пролетарськими та мали підтримувати статус «простої людини», а виявляється, що вони теж наймали їх. Ось і Кардиналовська у мемуарах писала, що було дві доньки й у кожної була няня.
Жінки, які працювали перекладачками або мовознавицями, здебільшого публікувалися в журналах. Більшість письменниць були в спілці «Плуг». Туди найпростіше було потрапити — приймали всіх.
— Якщо говорити щодо письменницької діяльності, то напевно ще треба було мати хист до цього. Чудово, що видавництво «Темпора» кілька років тому видало збірку жіночої прози 1920-х років. Це принаймні говорить широкому колу читачів, що письменниці в ті часи були. Але мені здається, що читати ці твори цікавіше дослідникам, аніж для задоволення. Мене найбільше вражали теми, про які писали жінки. Як відверто вони висловлювалися про побутові умови, бажання звільнитися від стереотипів, про вільну любов. Це багато що говорить про тодішній менталітет та й сам період, — додала Марина.
Також цікавими є не тільки художні твори, але й спогади жінок, які перебували в письменницькому колі.
У подружжя Марії Пилинської та Івана Дніпровського жила сестра Марії — Олена Чилінгарова. Вона була вдовою, тож багато хто з письменників проявляв до неї інтерес.
Жінка залишила кілька зошитів зі спогадами про життя, яке тоді було в будинку «Слово», та те, як спілкувалася з деякими відомими письменниками, зокрема Дніпровським, Вишнею, Свідзінським та Тичиною.
— Можливо, добре вона їх не знала (окрім Дніпровського), але якісь ексклюзивні деталі могла розповісти.
Доля жінок після репресій чоловіків
Тетяна Кардиналовська
Після арешту чоловіка Тетяна мала виїхати. Тоді ввели правила, що за три доби родини арештованих мають виїхати за межі України, при чому, за спогадами Кардиналовської, вони мали здати документи.
— А як можна влаштуватися в новому місті з дітьми та без документів? Тоді ці жінки, яких звела спільна доля, вирішили написати листа до Максима Горького, який із дружиною опікувалися родинами арештованих. Водночас цей чоловік фактично благословив репресії у 1930-х роках. Саме Кардиналовська їздила на аудієнцію та виборола право залишити документи для себе та інших жінок.
Так їй із двома доньками вдалося вижити. Проте під час Другої світової війни старшу доньку забрали на примусові роботи до Німеччини. Тетяна побоялася втратити її та разом з молодшою теж поїхала до Німеччини. Після війни вони разом пройшли табори для тимчасово переміщених осіб та емігрували до США. Там родина й залишилася. Старша донька стала професоркою, а молодша — скульпторкою та поетесою.
Галина Орлівна
Після завершення терміну заслання Галині Орлівні було заборонено повертатися в Україну, тож письменниця влаштувалася вчителькою в Казахстані. Після Другої світової її нагородили медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» та «За трудову доблесть».
На засланні Галина Орлівна одружилася з Яковом Возним. Разом вони прожили 21 рік. У цей час вона продовжувала писати, проте її твори не публікували.
Лідія Вовчик-Блакитна
Була арештована і відбула заслання. Її донька Майя, тоді ще маленька, проводжаючи матір, бачила, що вона кашляла кров’ю — у неї був туберкульоз.
— Уявити, що це можна пережити, для мене складно, але вона пережила. Потім Майя стала героєм війни і вже з таким статусом писала листи з проханням переглянути справу мами та звільнити її. Бо вона була впевнена, що її мати ні в чому не винна. Вона добилася її звільнення. Лідія повернулася. Але в якому стані було її здоров’я після цього…
Наталя Забіла
Доля заслання оминула Забілу. Під час війни вони жила в Казахстані, а потім повернулася в Україну.
Вона очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Довгий час жила на два міста: Київ та Харків.
У Києві письменниця стала головою комісії дитячої літератури в Спілці радянських письменників України, виступала на письменницьких з’їздах, перекладала твори інших письменників українською. Крім того, Наталя Забіла стала першою лауреаткою премії Лесі Українки.
Наталія Ужвій
Переїхала до Києва. З того моменту й до самої смерті працювала в Київському державному академічному театрі імені Франка. Після розстрілу Курбаса продовжувала підтримувати теплі стосунки з Валентиною Чистяковою.
Валентина Чистякова
Вона залишилася в театральній сфері й була провідною актрисою Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові. Жила з мамою Леся Курбаса. Викладала в Харківському інституті мистецтв, писала статті з питань акторської майстерності.
— Старше покоління може її пам’ятати як викладачку, але вона майже нічого не говорила та не писала про свого чоловіка.
Варвара Маслюченко
Втратила роботу після арешту чоловіка. Варвара хотіла поїхати та поселитися десь ближче до Вишні — неодноразово подавала прохання про зустрічі та спільне проживання. На якийсь час це вдалося, але був період, коли вони загубили одне одного й не мали зв’язку.
Коли в 1943 році Остапа Вишню звільнили та повернули, вони разом переїхали до письменницького будинку РОЛІТ [Кооператив «Робітник літератури» — ред.] у Києві.
Алла Гербурт
Алла Гербут не довго була в шлюбі з Йогансеном. Вона вийшла вдруге заміж — за художника Михайла Бойчука, якого теж репресували.
Алла мала двох дітей: сина від першого шлюбу та доньку — від другого. Разом із дітьми, втікаючи від репресій, спочатку жила в Москві та області, потім змогла повернутися в Україну. У 1943 році виїхала з дітьми за кордон, де змогла влаштувати своє подальше життя.
Юлія Уманцева
Як розповідає дослідниця, про Юлію залишилося мало відомостей. Відомо, що Уманцева разом з донькою виїхали в Росію.
— Юлія Уманцева нібито наклала на себе руки після розвінчання культу Сталіна, але нам це відомо тільки в усних переказах. Донька Люба, яку Хвильовий називав «Любисток», одружилася й виїхала, працювала у Свєрдловську (Єкатеринбурзі) в дитячому садочку та вчила дітей музиці.
Марина Куценко додає, що у листуваннях обох жінок можна було спостерігати, з якою обережністю вони говорили про Хвильового і як майстерно не давали практично жодної інформації про нього. Дослідниця вважає, що вони боялися щось розповідати.
Марія Пилинська
Після смерті чоловіка дуже швидко вдруге вийшла заміж. Цей чоловік був її дальнім родичем.
— Мені здається, що цей шлюб був потрібен для захисту. Бо посада і статус чоловіка могли захистити її. Проте це не означає, що не було любові й турботи. Листування між парою було не менш теплим від попереднього шлюбу. І в них із другим чоловіком народився син. Тому важко сказати, що це був вимушений шлюб.
Марія Сосюра
Марія була сексоткою і мала доносити на свого чоловіка та на інших письменників. Згодом у цьому вона зізналася Сосюрі та ще кільком людям. Її арештували за розголошення державної таємниці. Вона на пʼять років була заслана.
— Коли вона повернулася, розповідали, що Сосюра її чекав на пероні й на руках ніс додому. Дехто каже, що він на той час уже втретє був одружений. Але я вважаю, що ці два факти ніяк не суперечать один одному. Факт у тому, що вони возз’єдналися після її повернення і прожили до кінця життя. Ми не знаємо — токсично, нездорово, скандально, але разом.
Будинок «Слово» зараз
Нині на будинку «Слово» встановлена меморіальна дошка з іменами письменників та митців, які мешкали там.
Під час російського вторгнення в Україну у 2022 році будинок «Слово» постраждав від обстрілів — були пошкоджені фасади та вікна.
Наразі тут продовжують жити харків’яни, а також з 2020 року діє Харківська мистецька резиденція «Слово», проєкт Харківського літературного музею. Простір поновив свою роботу 5 січня 2024 року.
Читайте також
- Як закинуту друкарню в Харкові перетворили на артпростір
