Найголовніший відбиток, який війна 2014 року наклала на творчість — це відмова від російської мови, — згадував харківський поет, музикант та військовослужбовець Іван Сенін.
Він, як і багато інших харків’ян, народився та зростав в російськомовному оточенні. Перші вірші починав писати російською. Але чим далі затягувалась війна на Сході, тим більше Іван розумів, що не хоче мати з цим нічого спільного. І десь з весни 2018 року вже остаточно вирішив, що ні писати, ні читати старі вірші російською більше не буде.
Така зміна не мала якогось спротиву. За словами Івана, його читацька аудиторія тоді тільки-но формувалася. Тому нова україномовна поезія була сприйнята позитивно. Як каже поет, він з самого початку був на одних світоглядних засадах зі своїми читачами.
«Ми залишились з розумінням, що маємо допомагати»
«22 лютого 2022 року в Харкові був неофіційний День героїв, на роковини теракту біля Палацу спорту, — згадував Іван Сенін. — Ми зранку граємо матч пам’яті Дані Дідіка, а ввечері виступаємо на харківському Майдані. Пам’ятаю, як сильно всіх нагнітала оця інфохвиля: росіяни стягують війська, зараз буде напад. Як на той момент вже скасовуються рейси та закриваються аеропорти, як консули різних країн виїжджають з України».
Іван зустрів багато людей, з якими він раніше перетинався на майданівських подіях. Прийшли навіть знайомі, які залишились осторонь тогочасних подій. Вони не знали, куди з передчуттями війни подітися, тому приходили на Майдан — до своїх.
Ранок повномасштабного вторгнення обернувся повним шоком та нерозумінням, що відбувається насправді, зазначав Іван Сенін. Тому в першу чергу він зустрівся зі своєю родиною. Брат Івана був учасником АТО, планував поїхати на навчання, але через вторгнення не встиг. Тому почав «штурмувати» черги до військкоматів.
Сам Іван разом з матір’ю долучився до волонтерства. Разом з тим все більше людей покидало Харків. Чимало хто був більше зосереджений на порятунку близьких, що цілком адекватно в такій ситуації, додав поет.
«З перших днів (вторгнення) на околицях Салтівки стояли російські війська, — розповів Іван Сенін. — Всі евакуйовувалися з міста. З іншого боку, ми зі своїми рідними зрозуміли, що залишаємося в місті. Ми усвідомлювали, що не просто так. Не тому, що будемо стояти до кінця, до останнього камінчика і нікого не пустимо. Ні. Ми залишалися з чітким розумінням того, що маємо допомагати».
Під час волонтерства в пригоді прийшлися вже напрацьовані контакти — щоб зателефонувати комусь, дізнатись, кому яка допомога потрібна і хто чим може допомогти. Іван згадував, як тоді в месенджерах хаотично створювалися чати для обміну інформацією. Наприклад, у когось винесло вікно і потрібно якось його прикрити. Або комусь потрібно купити ліки в аптеці, адже людина не може вийти з дому.
«Ти йдеш по району, шукаєш, де працює бодай якась аптека, — згадував Іван Сенін. — А якщо там немає саме цих ліків, то йдеш і відстоюєш чергу в іншу. Доходило до якихось смішних ситуацій. Коли ввечері тобі телефонує незнайомий контакт: “Добрий вечір, Іван? Ми тут веземо вам гуманітарку. На вас записали вагон якихось харчів. Вночі прибуде. І вам це потрібно забрати”. А ти такий: “Та в сенсі, я ж не просив!”».
Комендантська година тоді могла початися з 16:00. Тому Івану доводилось швидко вигадувати, яким чином організувати передачу. Потрібно було обдзвонювати всіх знайомих волонтерів, щоб врешті-решт передати контакт потрібної людини власнику невідомого номера. Через певний час Сенін вже став допомагати військовим: шукати потрібні речі, купувати їх, а до цього — збирати кошти.Тому він просто писав на своїй сторінці пост «Терміновий збір, потрібно хлопцям купити…», ставив номер карти. І туди накидували гроші.
«Це доволі банальна історія, — згадував Іван Сенін. — Мені здається, вона розповсюджена. Багато хто саме таким шляхом долучився до волонтерства. Бо в кожного з нас є друг, родич, кум, брат, сват, сусід, хто фактично з перших днів “повномасштабки” у війську. Тим паче на той момент забезпечення було дуже хаотичним. Ти знаєш, що той-то у війську, запитуєш, що йому потрібно. Він каже: “Ну, взагалі нам потрібно все. Але є найкритичніше та найнеобхідніше”».
«Війна позбавила можливості говорити про щось більш особистісне»
«З 6 на 7 березня була одна з найстрашніших ночей у Харкові, – згадував Іван Сенін. — Принаймні, у моїх спогадах. Це був останній день, коли на місто заходили літаки. Їх було дуже багато, летіло абсолютно все і вся. І в той момент було дійсно страшно. Тому що будинок хитався вперед-назад. І от тоді, я пам’ятаю, дуже швидко написався вірш. Це не була прям якась передсмертна записка чи щось таке. Але він був дуже емоційний».
Згодом поет повернувся до свого звичного темпу письма. Час від часу у нього виринали певні думки та емоції, які хотілося фіксувати саме в поетичній формі.
Тоді це були якісь максимально пікові ситуації. Наприклад, коли загинув «да Вінчі», коли підірвали Оленівку з нашими військовополоненими, коли відбулася деокупація Ізюмщини й всі побачили, що там відбувалося.
«У 2023-му році я поступово почав повертатися — не можу сказати, що прям до повністю адекватного режиму роботи — але все ж таки до письма, — розповів Іван Сенін. — Пам’ятаю, що повернулась одна людина, з якою ми дуже давно не бачились. Ми поспілкувалися. І якось це надихнуло заговорити про щось окрім цих негативних вражень. Але з іншого боку, все залишається в канві війни. Це відчувається в словах, в самій формі, в самій подачі».
У своїх віршах він звертається до своєї аудиторії та намагається говорити з нею про те, що зараз відбувається навколо. Разом з тим поезія не стала нагадувати «агітку», додав Іван. Однак повномасштабна війна позбавила можливості більшою мірою говорити про щось особистісне. За словами Сеніна, ти все одно залишається в режимі самоцензури в плані того, що хочеш і можеш сказати.
«Я дуже не люблю термін “не на часі”, — зазначив Іван Сенін. — Але все ж таки ти сам себе береш за горло в цьому питанні. Бо хочеться щось сказати, а потім смикаєш себе — “можливо, про це не варто, треба почекати”. Раніше це питання взагалі не виникало. Ти просто відчув, написав, поділився, виклав цей вірш чи вийшов десь і прочитав. Про це страшно говорити — але все ж таки з кожним роком “повномасштабки” я з цим питанням поступово-поступово примиряюся».
На його думку, самоцензура — це доволі адекватна і правильна поведінка. Адже навколо багато горя, болю, страху маємо довкола. Певна самоцензура — це також підтримка один одного. За словами Сеніна, подекуди варто себе стримувати — в деяких емоціях, вираженнях та висловах. Потрібно розуміти місце доречності, зважати на тих, хто знаходиться поруч. Зокрема він по собі помітив, що став стриманіше поводити себе в громадських закладах.
«Наприклад, ми сидимо своєю компанією, — розповів Іван Сенін. – А за сусіднім столиком може сидіти хтось з ПТСР. Або просто дуже сильно знервований. І цю людину якийсь дуже різкий мій випад, якась різка поведінка може “тригернути”. Не тому, що людина зла чи агресивно щодо мене налаштована. Бо знову ж таки, ми маємо зважати на те, в якому в суспільстві ми сьогодні живемо».
«Жодним чином я не назву себе добровольцем»
Частиною волонтерства зокрема були візити до лінії фронту та на деокуповані території. Як згадував Іван Сенін, там він з іншими літераторами та музикантами давав концерти для військових та цивільних.
«Ми їздили на День міста в Ізюм у 2024 році, — згадував Іван Сенін. — Виступали там на декількох локаціях. Звичайно, що приїхало дуже багато людей з інших міст. Ми були біля зруйнованої п’ятиповерхівки. І школу бачили розбиту. Всі ці понівечені, розтрощені будівлі. Ти розумієш, що фактично в кожен будинок у центрі прилітало. Це дуже важко. І ти в голові постійно тримаєш всі ці братські могили, які там знаходили. І дуже важко все це сприймати».
Подібні виїзди відбувалися ще до повномасштабного вторгнення. У 2020 році Сенін разом з іншими літераторами почав їздити на Донеччину та Луганщину. Перший виїзд залишив сильні спогади. За словами Івана, вони тоді поїхали до бійців «Правого Сектору». Тоді під час свого першого виступу він зрозумів, наскільки це вмотивовані люди. Там кожна людина усвідомлювала, що особисто робить у війську. І це був неймовірно теплий виступ, каже поет.
Іван Сенін згадав свій перший виїзд до військових за часів «повномасштабки». За його словами, під час того виступу панувала максимально заряджена атмосфера. Він і раніше виступив перед військовими, але під час тих концертів складалося враження, що командир сказав бійцям: «До нас приїхали музиканти, треба послухати їх».
«А на цей раз ти приїжджаєш і розумієш, що вони максимально з тобою, — згадував Іван Сенін. — Люди бачать тебе вперше у житті, вперше чують твої пісні. Але складається враження, що це якісь твої фанати, які з тобою вже років 30 чи 40. І вони прям кожну нотку, кожне слово твоє ловлять. Ти тільки доспівав і відразу шквал оплесків, буря емоцій. Ти їм: “Слава Україні!”. Вони тобі відповідають: “Героям слава!”. І таким (гучним) голосом, ніби щойно трапився “приліт”».
Згадав він ще один візит до військових — на цей раз на іншому напрямку. За словами поета, тоді всі музиканти мали дотримуватися правил безпеки. І коли вони виїжджали з Харкова, їм одразу сказали одягти бронежилети та каски.
«Ми такі: “судячи з усього, там буде якийсь цікавий виступ”, — розповів Іван Сенін. — І ми виїжджаємо просто в поля, заїжджаємо до військових. Але наш виступ дуже швидко завершується. Тому що десь неподалік був “приліт”. І ми розуміємо, що нам краще звідси поїхати. Бо, судячи з усього, це була якась пристрілка. І наступний приліт може бути просто по нас».
Наразі поет служить в лавах ЗСУ. За словами Івана, він раніше прекрасно розумів, що рано чи пізно опиниться у війську. Згодом прийшло усвідомлення, що в сьогоднішній війні дрони відіграють далеко не останню роль. Тому почав вчитись «літати» за допомогою симулятора.
«Але жодним чином я не назву себе добровольцем, — зізнався Іван Сенін. — Для мене добровольці — це люди, які пішли в 14-15-му році. Це люди, які пішли на початку 22-го. Я все ж таки за те, щоб називати речі своїми іменами. Так, я мобілізований. Я розумів, що рано чи пізно це станеться. Тому більше почав спілкуватися, придивлятися до бригад. І бодай приблизно намагався зрозуміти, де б я міг бути потрібний».
Сьогодні він продовжує писати вірші, хоча і дуже рідко. Помаленьку повертається до поезії. За словами Сеніна, якщо людина назвала себе поетом, їй все-таки потрібно говорити. Особливо, коли вона має що сказати.
Стосовно літераторів, що воліють залишатися поза контекстом війни — з одного боку, Іван їм навіть заздрить. Якщо, звісно, такі справді існують.
«Але, на мою суб’єктивну думку, це не зовсім можливо, — розповів Іван Сенін. — І це не зовсім адекватно. Тому що ти так чи інакше залишаєшся більш або менш гучним голосом цієї епохи. І ти маєш говорити про те, що з нами всіма відбувається. Тим паче в настільки екстремальних історичних обставинах».
