У 2022 році будівля театру ляльок стала прихистком для понад 170 людей, а працівники театру створили волонтерський штаб Л.ОБ («Лялькова оборона») та допомагали харків’янам. Актори та акторки виступали для глядачів на станціях метро, а останні три роки їхня команда виборює право на роботу в Харкові через заборони влади.
Ґвара Медіа публікує матеріал про перший рік повномасштабного вторгнення, створений на основі архівних записів інтерв’ю «Архіву Війни» з трупою театру ляльок за 2024 рік. Своїми історіями поділилися Дмитро Прасолов, Михайло Озеров, Оксана Дмітрієва та Олександра Колесніченко.
Дія перша. Харківська театральна брама
Напередодні 24 лютого 2022 року в театрі ляльок працювали над виставою про війну за п’єсою Бертольта Брехта «Матінка Кураж» у сучасному перекладі Сергія Жадана. За два тижні до початку повномасштабного вторгнення, коли новини про напад Росії заполонили соцмережі, колеги домовилися, що в разі небезпеки їхнім місцем зустрічі стане театр.
«Пам’ятаю, як за два тижні до початку вторгнення ми сиділи в театрі й хтось розкручував тему, що буде війна. Я до останнього не вірив. Коли мене спитали, що робитиму, то я відповів, що найкраще укриття — театр ляльок. Будівля ще дореволюційна, збудована архітектором Бекетовим. Раніше в ній був банк, і тут в укритті міцні стіни. Навіть якщо буде авіаудар, вона вистоїть», — розповів Михайло Озеров. До війни він був актором і режисером театру та кіно, а нині служить у війську.
У ніч, коли Росія почала атакувати місто, Михайло прокинувся з родиною та, зібравши речі й документи, сповістив колег, що збирається їхати в театр. Вони теж почали з’їжджатися. Хто мав автівки — допомагав дістатися іншим. Так у приміщенні переховувалося понад 170 людей, серед яких були не лише актори та працівники театру, а і їхні родини, друзі, знайомі та місцеві, які шукали прихистку.
Михайло разом з іншими почав облаштовувати спальні місця для дітей і дорослих. Колись давно в цій будівлі розміщувався банк, тож у театрі в підвалах залишилися сейфи-сховища з металевими дверима — там зберігали ляльок. Їх повитягали та зробили простір для дітей. Для тварин, яких із собою брали люди, постелили сіно.
Театральна команда почала організовувати простір: облаштувала телевізор та провела інтернет для дітей, розбилася на групи та домовилася, хто доглядатиме за дітьми, працюватиме на кухні, слідкуватиме за тривогами, виїздитиме за продуктами тощо. Щовечора колеги збиралися на обговорення плану дій на наступний день.
Дія друга. «Творча, некерована п*здота. Лялькова оборона»
«Коли все почалося, у мене було відчуття, ніби Харків на декілька днів затаїв дихання — не від шоку, а від удару під дих. Але потім почав видихати, — пригадав Михайло. — Люди зібралися і почали самі організовуватися та допомагати іншим».
Михайло розвозив містом їжу та ліки разом із художником-постановником Дмитром Прасоловим.
Дмитро з родиною приїхав до театру наступного дня, 25 лютого. Його мати працювала в аптеці, тож вона домовилася із директоркою, щоб чоловіки купували ліки «на олівець» і розвозили їх усім, хто потребує.
Згодом люди з різних міст та країн почали надсилати гроші на потреби, а в театрі запрацював волонтерський штаб. Доки одні займалися виїздами, інші розподіляли продукти та теплі речі, організовували евакуацію, відповідали на дзвінки й складали запити.
Штаб називався Хаб Л.ОБ, тобто «Лялькова оборона». Таку назву запропонував Михайло. За його словами, тоді всі причетні понабивали собі тату із цими ініціалами. Паралельно Михайло записався до Добровольчого формування територіальної громади. Нині він — військовий офіцер.
«Ми почали виготовляти стікери та клеїти їх на пакети з продуктами. Багато людей запитують, що це за “Л.ОБ”. Я і пояснюю, що це “Лялькова оборона”. Ми ж митці театру ляльок: художники, дизайнери, актори, освітлювачі, працівники сцени, працівники театру, прибиральниці, вахтери, завтрупи, бухгалтери. Там ще є такий припис ТНП Л.ОБ — тобто “творча, некерована п*здота лялькова оборона”. А в офіційних документах ТНП розшифровується як “творчі незалежні патріоти”. Тому що некеровані й безбашені», — поділився Михайло.
Як згадує Дмитро, тоді у місті було багато волонтерів, з яких утворилася спільнота, де кожен одне одному допомагав.
«Ми були тими, хто не дуже розумів, що відбувається, тому не боялися. Ми їздили в ті райони, де було найгарячіше — Салтівка наша, Олексіївка. Лише потім зрозуміли, куди їздили. Ми ж там чули різні прильоти, — ділиться Дмитро. — Якось у перший виїзд ми потрапили в ДТП і мали проблеми з колесом. Нам полагодили машину, і ми поїхали розвозити ліки та продукти. Тоді ще дорога була засніжена, мокрий сніг. У моменті чуємо, як щось гупає. Ми думали, що щось із колесом сталося. Міша зупиняє автівку, виходить, обдивляється колеса, і коли підходить до моєї сторони, чую за метрів 200 від нас сильний бах — щось прилетіло. Міша підіймається і сміється: “З машиною все нормально, то по нас х*ярять”».
Дія третя. Гастролі в метро
У квітні театр вирішив повернутися до своєї основної діяльності. Тільки замість звичної сцени вистави почали проводити у метро, де тоді переховувалися дорослі з дітьми.
Ідея виникла після того, як невдовзі до Харкова повернулася головна режисерка театру Оксана Дмітрієва. Їй довелося евакуюватися з родиною до Полтави через обіцянку сестрі виїхати з міста, якщо Росія нападе.
«Це про почуття провини. Мене дуже тягнуло до Харкова. І це таке відоме всім почуття, коли ти розриваєшся між родиною і колективом, який теж моя родина. Для мене то був важкий місяць», — розповідає Оксана.
Перший її візит до Харкова відбувся 27 березня — у Міжнародний день театру. Після цього вона почала приїздити щотижня. Режисерка поговорила з акторами й акторками, які залишилися в місті, та закликала своїх студентів долучитися до спільної роботи.
«Коли повертаєшся до перших місяців війни — перше питання, яке було в голові: “хто я, чим я займаюся та чи потрібен я зараз зі своєю смішною професією?”» — ділиться Оксана. Режисерка сміється, що ідея проводити вистави в метро з’явилася з оголошення від організації USAID. Там запрошували викладачів та аніматорів для роботи з дітьми. Оксана зателефонувала й запропонувала спробувати зробити вистави разом. Так з’явилися «театральні гастролі в метро», які тривали близько двох місяців.
«Коли ми почали відновлювати вистави, було нелегко. Тоді не було нашої звичної команди. Довелося починати все з чистого аркуша. Відновлені вистави ми відіграли на всіх станціях метро. Це були найсюрреалістичніші гастролі в житті. Актори та акторки паралельно волонтерили на кухні ТрО», — пригадує Дмітрієва.
Тоді ще комендантська година починалася о 16-й годині, тож треба було встигнути дістатися додому. Оскільки громадський транспорт був «паралізований», доводилося ходити пішки. Оксана мешкає в районі Нових домів — дорога туди займала близько двох годин:
«Для мене це найпотужніше враження про Харків 2022 року. Я відчувала себе дуже маленькою в якихось неймовірних фантастичних декораціях. Місто порожнє. Люди або вдома, або десь у схованих волонтерських штабах, або дуже багато людей жило в метро. І це фантастичне відчуття, коли ти відчуваєш, як звучить цей простір. Квітень, порожнє місто, я повертаюся додому і квітнуть абрикоси. Як це не парадоксально, але така була гармонійність у цьому жахітті».
Метро в Харкові стало синонімом слів «прихисток» і «безпека». Після того як театр ляльок відкрив сезон вистав у метро, почали долучатися інші митці та організації. Зокрема Сергій Жадан, а також український PEN разом із Володимиром Єрмоленком, Тетяною Огарковою та Вікторією Амеліною, яка читала з дітьми свою книжку «Ескалаторка». Пізніше — 27 червня 2023 року — Амеліна отримала поранення через російський ракетний обстріл по ресторану в Краматорську. 1 липня Вікторія померла в лікарні.
«Я дивилася на неї, і мені здавалося, що від неї йшло таке сяйво, коли вона спілкувалася з дітьми. А потім виступав Остап Сливинський, і він сказав, що нам треба зараз здолати власну німоту. Ця фраза мене надихнула й дала сили повертатися в професію», — говорить Дмітрієва.
Разом із виставами театральна команда привозила на станції метро майстер-класи та смаколики. У відповідь харків’яни, які освоїли метро, почали проводити для акторів екскурсії тунелями.
За словами Дмитра Прасолова, тоді тунелі були ледь не єдиним способом безпечного пересування — ними користувалися й актори, й глядачі, щоб потрапити на інші станції, де також проводили концерти. Актори також вирушали в інші укриття поза межами метро. Волонтери допомагали з транспортом.
«Все це відбувалося так, що сьогодні могли грати виставу, а завтра сідали в авто й розвозили ліки та їжу. Коли вистав не було, усі займалися волонтерством», — додає Прасолов.
Олександра Колесніченко доєдналася до театру ляльок у 2022 році. Тоді дівчина ще була студенткою, а Оксана Дмітрієва викладала у неї курс акторської майстерності. Як пригадує Олександра, вона мріяла стати співачкою і навіть не уявляла себе акторкою театру. Втім усе змінилося під час повномасштабного вторгнення.
Дівчина переховувалася з родиною в пологовому будинку. Її викладачка Оксана Дмітрієва запропонувала всім, хто залишився в місті, спробувати разом попрацювати.
«Я почала їздити в театр — це допомагало відновитися. Щодня ми збиралися близько 12–13-ї години в приміщенні. Дві години займалися і роз’їжджалися, бо була комендантська година з 16-ї. Ми почали готувати виставу “Цяточка” для дітей у метро. Ми поставили її за два тижні», — розповідає Олександра. Для неї це була перша робота.
Акторка їздила виступати в метро разом із Катериною Пінчук та Яшею Озеровим. За її словами, не всім харків’янам подобалася ідея з виступами театру. Дехто вважав, що це не на часі. Однак для дітей, згадує Олександра, це було ціле дійство:
«До дітей щодня приходили аніматори, проводили майстер-класи, була пісочна терапія. На “Історичному музеї” [станція метро, — ред.] з ними малювали, приїжджали історики, музиканти. Діти дуже раділи й казали, що в мирному житті ніколи не ходили до аніматорів».
Дія четверта. Повернення на сцену
У червні, після двомісячних гастролей у харківському метро, театр ляльок повернувся на свою сцену. Одразу ж відбулася прем’єра вистави «Я норм». У ній розповідається про чотирьох підлітків, які опинилися в Бучі у перші дні повномасштабного вторгнення. Авторка вистави — львівська драматургиня Ніна Захоженко.
«Я прочитала цей дивовижний текст, і мене він так вразив. Тому що це було про підлітків, про чистоту. Але ми всі дорослі були дуже схожі на цих розгублених підлітків. Я подзвонила Ніні та спитала, чи можемо ми прочитати цю п’єсу. Вона дала згоду. Потім моя студентка і прекрасна акторка театру ляльок Ліля Осєйчук написала пісню до цієї вистави. Це стало поштовхом для спроби поставити її», — розповідає режисерка.
Наступна вистава Дмітрієвої — «Жираф Монс». Створена за мотивами казки Олега Михайлова, вона розповідає про те, як дитина бачить війну. Оксана познайомилася з драматургом ще на початку вторгнення, читаючи його дописи-щоденники війни:
«Я йому зателефонувала й розповіла про нашу діяльність в метро. Сказала, що хочеться з ним співпрацювати, і він надіслав мені п’єсу “Жираф Монс”. Я закохалася в цей текст із першого прочитання. Тоді я написала Олегу, що нашвидкуруч точно не вийде, бо текст дуже важливий і треба підійти до нього з ніжністю і точністю».
Художником вистави став харківський митець Костянтин Зоркін. Із ним режисерка зустрілася в порожньому Харкові на перехресті доріг між Новими Домами та Олексіївкою, коли йшли пішки до центру міста. Тоді вони домовилися про співпрацю, і саме «Жираф Монс» став їхньою першою спільною роботою.
Так театр почав відновлювати роботу. Олександра Колесніченко зазначає, що театр став більш мобільним. Тепер декорації можна швидко зібрати та розібрати, а самі вистави стали актуальнішими для сьогодення, як-от «Мина Мазайло», яку поставили режисер Артем Вусик та хореографка Ніна Хижна з незалежного альтернативного театру «Нафта», «Калинова сопілка», створена за казкою Оксани Забужко, або вертеп із віршами Сергія Жадана.
За перший рік після початку повномасштабного вторгнення театр ляльок поставив п’ять прем’єр, серед яких два вертепи. Разом з оновленим репертуаром змінився й акторський склад: долучилося більше студентів, які нині виросли та стали професійними акторами.
«Ті, хто були студентами, — зараз я дивлюсь і радію, що за ці три роки вони неймовірно виросли, вони навчились працювати, бути самостійними та виконувати багато того, що не мусить робити актор, але бути, крім актора, ще й монтувальником, водієм і тому подібне», — говорить Дмітрієва.
Актори вже й самі почали займатися педагогічною діяльністю, проводити майстер-класи, адже, як зазначає режисерка, до театру також доєднуються митці, які не мали досвіду роботи з ляльками. Станом на 2024 рік також почали повертатися актори та акторки старшого покоління.
Утім, серед одногрупників та одногрупниць Олександри не так багато залишилися працювати в театрі. Дехто долучився до війська або обрав іншу діяльність, яка, на їхню думку, зараз корисніша. Є ті, хто виїхав за кордон або здобуває другу вищу освіту. Деякі студенти грають в інших театрах Одеси та Харкова.
Дія п’ята. Заборона виступати та проблеми з фінансуванням
Навесні 2023 року Харківська обласна військова адміністрація заборонила проводити масові заходи у приміщеннях театрів, якщо кількість глядачів перевищує 50 осіб, через постійні обстріли та відсутність укриттів. Заборона діятиме до завершення воєнного стану.
Тоді харківські театри почали масово призупиняти та переносити свої вистави. Дехто все ж намагався проводити виступи на дозволених майданчиках. Зокрема, це був театр ляльок. Команда проводила вистави на відкритому літньому дворику театру, а також продовжує виступати в культурному центрі Art Area ДК, що знаходиться у підвальному приміщенні.
«У театрі не можна працювати, але ми постійно знаходили якісь виходи, тому що якщо зупинитись, це неможливо буде потім підняти. І ця думка мене не покидає зараз. Якби ми не почали працювати у 2022 році — усе б було набагато важче. І знаєте, я думаю, що головна місія зараз — це все ж таки зберегти Харківський театр ляльок, його унікальну історію», — переконана Оксана Дмітрієва.
Відсутність простору — не єдина проблема харківських театрів. У місті бракує фінансування для культурних установ: немає коштів на виплати зарплати, комунальні послуги тощо. Станом на 2026 рік ситуація не змінилася. Торік через відсутність фінансування театри не могли виплатити зарплати своїм співробітникам упродовж кількох місяців.
«Культура — це дуже важливо. Я думаю, що одна з причин війни — це те, що культура не на достатньому рівні підтримується та популяризується. Чомусь наша обласна влада вирішила, що це абсолютно неважливо. Що люди, які працюють тут і роблять вистави, — це якесь сміття», — говорить Дмитро Прасолов.
Харків залишається єдиним містом, де в театрах не можна проводити вистави більше ніж на 50 глядачів. Попри це, театр ляльок багато гастролює як Україною, так і Європою.
«У нас велика гастрольна діяльність по Україні. Ми намагаємось багато їздити для того, щоб і втриматися, тому що з фінансуванням театрів у Харкові дуже погано. Для того щоб вижити, ми повинні рухатися, і ми повинні бути в тонусі», — каже Дмітрієва.
Дія шоста. Відкритий фінал
Михайло Озеров, розмірковуючи про те, яким він бачить майбутнє театру, говорить:
«Зараз я не можу як займатися творчістю, так і плакати, хоча інколи дуже хочеться. Але я точно знаю, що повернуся до творчого життя, і я запевняю всіх, що після нашої перемоги ті митці, які на війні, повернуться, і мистецтво заговорить іншою мовою.
Воно буде без загравань, воно буде чесне та відверте. Якщо ми говоритимемо про любов, то це буде про любов. Якщо ми говоритимемо про дружбу, то це буде про дружбу. Це буде без загравання, без лірики, воно буде настільки відверте, чесне й потужне.
Митці, які повернуться, спочатку підуть на паузу, а потім будуть потужні пісні, вистави, фільми, яких ми ще не бачили, але ми будемо готові такі знімати. Нові персонажі, вірші, романи.
Багато чого є в чернетках. Ти все записуєш та складаєш, щоб зафіксувати. Це класний епізод у моєму житті. Нещодавно прочитав чернетки за 2022–2023 роки й жахнувся. Твою мать — це зі мною було?».
Читайте також
- «Квітневий Харків — це жорстка територія». Оксана Дмітрієва про те, як театр ляльок пережив рік війни
- «Снігова королева» готує артистів до різдвяного виступу. Як харківська балетна трупа проводить репетиції за 20 кілометрів від фронту
- Українці в Німеччині створили театр Мрія Бонн. Вони розповідають про українську культуру мовою сцени
