Таня Каменєва — харків’янка, засновниця благодійного фонду «SHIELDS Ukraine» та співзасновниця платформи рекрутингу «Військо+1».
Ми зустрілися з Танею в Харкові, куди вона приїхала з Києва на один день, і поговорили про її шлях у волонтерстві, жінок у війську та майбутнє українського благодійного руху.
Публікуємо скорочену версію розмови — повне інтерв’ю можна подивитися у відео.
«Мене асоціюють із благодійністю»
Розкажи про свій шлях у волонтерстві: як він почався і як повномасштабне вторгнення його змінило.
Я з дитинства мріяла займатися благодійністю. Коли у нас з’явився комп’ютер та інтернет, ми з молодшою сестрою дивилися соціальну рекламу.
Коли мені було 22 роки, ми відкрили в Харкові ресторан, де працювали люди з ментальною інвалідністю, аутизмом, синдромом Дауна та люди без інвалідності. Ідея полягала в тому, щоб усі разом співіснували, співпрацювали та обмінювалися досвідом.
Цей проєкт змінив уявлення багатьох харків’ян про інвалідність, зробив її менш страшною та зрозумілішою, показав, що ці люди такі самі, як ми, теж потребують дружби й роботи — просто треба створювати умови.
Ресторан існував до повномасштабного вторгнення. Я вийшла з управління й пішла працювати charity-менеджеркою на Куражі — великій благодійній ярмарці в Києві. Там я реалізовувала різні проєкти в рамках івенту. Але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу займатися благодійністю.
У нашої родини було невелике підприємство в Харкові — ми робили корисні цукерки без цукру, мали кав’ярню. Це була справа моєї найкращої подруги, її родини та мене. Ми домовилися зосередитися на розвитку цього бізнесу. І тоді почалося повномасштабне вторгнення.
Ми з родиною моєї подруги поїхали з Харкова з дітьми. Випадково виявилося, що в головах людей я асоціююся з благодійністю. Ми були у Львівській області, нас прихистила чудова родина, і у нас залишався ресурс щось робити.
У родині моєї подруги Ані був брат Олег — журналіст. Батьки Ані, Елла та Міша, з 2014 року допомагали, їздили на Донбас, приймали переселенців. Вони були дуже залучені й обросли контактами військових. Нам почали надходити запити через Олега та родину. А з іншого боку, люди самі мені писали: «Можливо, ви вже щось робите? Можна скинути гроші?».
Я зрозуміла, що благодійність — це те, чим я хочу займатися, те, що найкраще виходить, те, з чим мене асоціюють люди.
На початку відбувалося багато магічних речей: хтось кидає 200 тисяч доларів і каже «Купи все, що вважаєш за потрібне». Я перекидаю ці гроші незнайомій людині, яку хтось порекомендував. Замовляємо рації, хоча нічого не розуміємо. І виявляється, що все доходить і їде далі до військових.
Спочатку все трималося на довірі та спільному бажанні.
Фонд народився й переріс у щось системне завдяки харків’янам. Харківська область майже одразу була в окупації, і саме харків’яни робили величезні донати, були готові включатися.
Зараз фонд всеукраїнський — у нас є проєкти та донори по всій Україні. Але перший рік він існував суто коштом харків’ян та харківських компаній.
Уже три роки ми займаємося виключно військовою допомогою. Іноді зустрічаються менш мілітарні проєкти — наприклад, обладнання для реабілітації військових.
Це трапляється, коли до нас звертається донор, який за статутом не може напряму фінансувати озброєння. Але глобально ми працюємо виключно з військовою допомогою.
Проєкти, які мене раніше захоплювали — інклюзія, освіта — зараз відходять на другий план для мене.
Повномасштабне вторгнення дуже посприяло розвитку благодійності: кожна друга людина почала донатити, у нас з’явилася ця звичка. Але воно відкинуло назад проєкти, пов’язані з охороною здоров’я та інклюзією — якийсь час це було не на часі.
Зараз це трохи відновлюється, але увага компаній і людей прикута до війни, і всі спрямовують свою допомогу туди.
Як еволюціонували потреби військових протягом війни в контексті діяльності вашого благодійного фонду? Що ви постачали раніше, а що зараз?
Спочатку ми закуповували засоби особистого захисту — бронежилети, шоломи. На початку був хаос, усім терміново було потрібно спорядження.
З часом наша робота стала системнішою. Чим краще ми розуміли ситуацію в армії й чим більше контактів мали з військовими, тим очевидніше ставало, що особистим спорядженням не ми маємо займатися.
Ми перейшли до системних закупівель — речей, якими може користуватися ціла бригада.
Зараз купуємо здебільшого дрони, РЕБ і транспорт: авто, квадроцикли. Також техніку — планшети, кабелі. Тобто те, що впливає на роботу всього підрозділу.
Тобто зараз здебільшого витратні матеріали: дрони та автівки.
Так, дрони — зрозуміло, FPV використовуються постійно. А от машини, які ми передали, багато з них досі служать і працюють. Це залежить від ставлення всередині бригади: чи є власні майстерні, як дбають про техніку, як водії ставляться до своїх авто.
Звісно, це війна — все непередбачувано, машини горять. Але ми бачимо, що їх ремонтують, відновлюють, вони продовжують працювати. Це теж важливо.
Це про системність не лише у волонтерських організаціях, а й у військових, про ефективне використання ресурсів.
«Людей хочеться»
Давай тепер поговоримо про «Військо +1». Як виникла ідея заснувати цю ініціативу?
Ми працювали з фондом, мали багато контактів у війську — співпрацювали з різними бригадами на рівні командування і бійців.
Одного разу привезли дрони у 28-му бригаду, питаємо комбрига, що ще потрібно. Він каже: «Людей хочеться». Ми пожартували, що людей не можемо, тільки дрони й РЕБи.
А в цей час багато наших цивільних друзів думали, куди долучитися. Це свідомі люди, які донатили, обирали шлях до війська, але не мали стільки контактів з військовими, як ми. У нас була інформація: як працюють із документами, чи адекватне командування, як почуваються бійці.
Ми зрозуміли, що можемо створити консультаційну базу: ось бригади, з якими співпрацюємо, може когось щось зацікавить, можемо організувати зустріч. Вирішили допомогти утворитися цьому «метчу» — між тими, хто шукає службу добровільно, і тими, хто шукає бійців. Наша задача — просто познайомити.
Бригади в списку умовно рекомендовані, але кожен обирає сам, з ким і ким служити. Це про створення можливостей, щоб побороти неясність і знайти відповіді на питання.
Дуже часто люди, які ніколи не були дотичні до армії, не розуміють базових речей: мобілізація чи контракт; що робити, якщо обмежено придатний; чи можна не в піхоту, а на іншу позицію.
Ми хотіли відповідати на цей первинний шар питань, знайомити з бригадами, щоб людина могла рухатися далі. Ми нікого не примушуємо — надаємо консультації й рекомендуємо бригади, з якими співпрацювали.
Тобто, наскільки я розумію, «Військо +1» — це структура, де працюють цивільні, і через це людям, які ніколи не були дотичні до армії, легше з вами комунікувати. У них менше страху, тому вони радше звертаються саме до вас.
Так, ми робили невелике дослідження. Є центри рекрутингу від Збройних сил, від Нацгвардії. Але люди бояться, бо це державні структури.
До нас звернутися легше — у нас здебільшого працюють жінки, які просто відповідають на питання.
Цей перший крок у невідомість легше зробити з нами. Від нас менше засудження, більше підтримки. Це спрощений перший шлях.
Насправді шлях до війська — непростий. Це відмова від звичного життя, від комфорту заради того, щоб інші могли продовжувати своє цивільне життя.
Конкретна людина відмовляється проводити час з родиною, у своєму домі. Це непросте рішення. Нам хотілося б підтримати цю людину на цьому шляху.
Скільки людей, які зараз у війську, пройшли через вашу ініціативу?
Ми проконсультували близько 300 людей. Точно знаємо, що близько 50 долучилися до наших бригад. І ще 50-60% пішли до війська, але не до наших бригад — для нас це теж результат. Ми тільки платформа, надаємо майданчик для розмови.
Навіть якщо людина ще не долучилася, але отримала консультацію й більше розуміння — це вже виконана робота. Рішення долучитися часто розтягнуте в часі. Знаємо людей, які думали півтора року, а потім пішли служити.
Мені завжди складно говорити про цифри, бо процес долучення нешвидкий: розмова, потім відношення, подача документів, ВЛК, БЗВП — і тільки після цього людина вступає на посаду в бригаді. Важливо постійно відстежувати, хто вже долучився, хто на якому етапі.
«Жінки у війську стають видимими»
Мені цікаво поговорити про жінок у війську. Якось я розмовляла з військовим, і він сказав, що в армії краще мотивовані жінки, ніж немотивовані чоловіки. У різних бригадах різне ставлення до жінок-військових, але дуже багато жінок долучаються й ідуть захищати країну. Чи багато до вас приходить жінок? Яка у них мотивація, які страхи?
У нас стабільно 30% анкет — це жінки. Мотивація така сама, як у чоловіків: боронити Україну, бути причетними до війська, чинити опір.
Цікаво зі страхами. Чоловіків хвилює невідомість: яке командування, ризик каліцтва, невизначеність. Жінок більше турбує ставлення до них у війську: чи поважають жінок у цій бригаді, чи безпечно на БЗВП, чи буде анатомічний бронежилет.
Тобто жінкам, перш ніж хвилюватися за смерть, треба ще дістатися до війська.
Ми багато про це говоримо. Я не служу, можу тільки спостерігати, але бачу зміни.
Створюються жіночі підрозділи БпЛА, наприклад у «Хартії». Раніше важко було уявити такий підрозділ. Жінки у війську стають видимими, говорять про свої проблеми. Але це ще довгий шлях.
Комбриги, які раніше не уявляли жінок у війську, тепер бачать: вмотивована жінка — це ефективний боєць. Вони зацікавлені в ефективній команді. Це питання часу і боротьби тих жінок, які цьому присвячують свій час — це робота великої команди.
По-перше, тих, хто проявив сміливість і пішов ще з 2014-го, створив прецеденти. По-друге, тих, хто продовжує працювати, можливо вже не у війську, а в Міноборони чи дотичних організаціях, розвиваючи видимість і розуміння проблем жінок у війську.
Жінок стає більше, і вони неймовірні. Зараз у мене жінка, їй 47. Написала: «Добрий день. Син закінчив школу, донька вийшла заміж. Всіх роздала, від усього звільнилась, готова служити. Знайдіть роботу, неважливо яку, хочу бути корисна».
Вона обрала місце, їде на БЗВП. Думаю, запишемо з нею випуск, бо хочеться, щоб її побачили. Але вона каже: «Пройду БЗВП, все зрозумію, потім поговоримо».
«Благодійність стає частиною нашої ідентичності»
Йде четвертий рік повномасштабного вторгнення, і волонтерський рух дуже трансформується. Ти вже казала, що він набув системнішого характеру, стало менше хаотичності, але суспільство втомлюється. Які ти особисто виділяєш проблеми й виклики волонтерства в Україні?
Останній рік помічаю хвилю закриття маленьких організацій або рідших зборів — волонтерство відходить для них на другий план. І навпаки, ті, хто обрали системність, розвиваються, стають впізнаванішими.
Наші донати постійно зростають. Але ми структура, яка виросла з маленької. Не знаю, як у великих фондів, які завжди були великими.
Благодійний фонд працює як бізнес — має підтримувати попередні результати, аналізувати й збільшувати.
Бачу розвиток партнерства бізнесу й благодійних фондів. Якщо цей підхід збережеться, народжуватимуться неймовірні проєкти. Рівень взаємодії бізнесу й третього сектору став у рази якіснішим.
Зараз немає бізнесу, який не долучається до чогось корисного. Це стає частиною ідентичності українського бізнесу.
Як зміниться культура донатів після війни?
Не знаю. Хочеться вірити, що ця звичка залишиться назавжди. Якщо вірити, що звичка виробляється за 25 днів, ми вже багато разів її відпрацювали.
Благодійність щільно інтегрована в життя. Навіть люди, які до повномасштабного вторгнення не брали участі ні в чому такому, тепер роблять збори на день народження, відкривають баночки.
Банк розробив інструменти для легших зборів, постійно додають нові функції. Це стає частиною нашої ідентичності. Дуже вірю, що маємо це зберегти.
Є страх, що відчуємо себе виснаженими і втомленими, знадобиться час на відновлення. Але я щиро впевнена — це залишиться частиною нашої культури.
Волонтерство називають феноменом українства, української нації. Воно виникло у 2014-му, розквітло у 2022-му, і, можливо, це щось, що в нас є десь всередині, воно завжди було – просто потрібен був поштовх, щоб воно проявилося.
Це дуже цікавий факт. Насправді українська благодійність має довгу історію. У часи, коли української державності умовно не існувало, саме українські благодійники видавали книжки «Україна не Росія», видавали твори українських авторів, розвивали українську літературу в Європі, зберегли мову.
У мене проблеми із запам’ятовуванням прізвищ, але я готувала про це лекцію. Там був цілий розділ про те, що це в нас у крові. Великі бізнесмени, як один цукровий магнат, який вирощував буряк, дуже інвестував у розвиток української культури у світі. Було декілька таких меценатів.
Ми зараз продовжуємо цю справу — знову боремося за фізичну землю й існування української культури. Це продовження шляху.
Волонтерство й благодійність з’явилися не у 2014-му. До війни в Україні було дуже багато сильних благодійних проєктів, які вплинули на розвиток благодійності й волонтерства. Тому сподіваюся, вона продовжуватиме розвиватися.
Читайте також
- Життя на кордоні з Росією, відновлення та замах на вбивство: інтервʼю з начальником Дергачівської МВА
- «Харків — місто не Пушкіна й Маяковського. Це місто Міхновського та Курбаса». Розмова з деколонізатором Вадимом Поздняковим
- «Моя Польща розуміє, що українці проливають кров зокрема за нас». Інтервʼю з польським письменником Войцехом Тохманом
