З початку повномасштабної війни проєктний простір «Асортиментна кімната» у Франківську евакуював художні роботи з різних міст України. Про їхню діяльність розповідали The Washington Post, Hyperallergic, Bloomberg та інші. Так читачі з різних куточків світу дізнались про те, наскільки українці не готові миритися зі знищенням їхніх цінностей.
У березні команда простору також відкрила резиденцію для тимчасово переміщених митців. Вона носить назву «Робоча кімната». Її мета — забезпечити художників безпечним простором для роботи, матеріалами, за можливості покрити базові потреби.
«Кураторка резиденції Леся Хоменко фандрейзила гроші на “Робочу кімнату” у своїх знайомих за кордоном. Також нам допомогла Європейська комісія. До війни ми планували з ними великий проєкт, а після вторгнення вони прийняли рішення, що ми можемо виділити бюджет на “Робочу кімнату”. До всього, в нас на сторінці є пост з PayPal і люди кидають донати, аби допомогти нам. Це можуть бути дуже різні суми — від 10 до 100 доларів», — розповідають у команді.
Ми поспілкувались з координаторкою резиденції Анею Потьомкіною та її учасником Сашею Курмазом і розпитали про війну в роботах, війну в Івано-Франківську та роль культури на війні.
Ваша резиденція розпочалася з березня. Більше місяця митці з різних регіонів працюють на Заході України. Один з посилів «Робочої кімнати» — це рефлексувати війну, саме знаходячись всередині.
Але для різних регіонів України ця війна дуже різна. І в якомусь сенсі про вибухи у Харкові на Салтівці, наприклад, я так само дізнаюсь лише з новин, як і люди, що опинились за кордоном.
Тож питання, як взагалі війна відчувається в Івано-Франківську?
Саша Курмаз:
Можу сказати, що тут війна відчувається так само, як у вас в Києві. Єдина різниця — в тому, що я сам приїхав з Києва, тож маю досвід початку… Я добре пам’ятаю, коли у Києві лунали перші вибухи і було незрозуміло, що відбуватиметься далі. Але, звісно, навіть це не можна порівняти ні з Харковом, ні зі Сходом, ні з Черніговом або Бучею. Те, що було на початку в Києві, і те, що потім сталося з Київською областю та Сходом, складно навіть ставити на одну лінію. Це різний досвід.
В Івано-Франківську набагато спокійніше. За час, поки я тут, відчув всього-на-всього два вибухи.
Але стосовно напруження — воно є абсолютно в усіх. В людей, які переїхали з інших міст, напруження гостріше, тому що вони мають досвід сильної реальної небезпеки.
В мене й досі час від часу бувають болісні реакції на гучний звук, хлопок. Наприклад, у Франківську є люди, які гучно їздять на машинах. Це трохи лякає. Оця чутливість до зовнішніх подразників, пов’язана з незвичними шумами, які можуть нагадати вибух, досі є.
Аня Потьомкіна:
Погоджуюсь з Сашею в тому, що війна тут все одно відчувається. Попри те, що Франківськ — доволі безпечне місце у порівнянні з іншими територіями України, війна відчувається гостро.
Втім, гадаю, зовсім по-іншому. Мені важко узагальнити і сказати, як саме, бо це якісь хвилеподібні відчуття, що залежать від зовнішніх подій. Наприклад, відчуття, яке настає після чергового вибуху… Це розуміння того, що ти в одній лодці з усіма. Потім воно може проходити і наставати те, що називають comfortable discomfort або discomfortable comfort. Таке в мене теж було: усвідомлення різниці між досвідом тих, хто тут, і тих, хто залишається на інших територіях.
Також переживання війни залежить від зв’язку з людьми. До прикладу, моя родина знаходиться в Миколаєві. І для мене це переживання не лише про територію, а й про конкретних людей.
Те, що на будь-якій території в Україні зараз свої челенджі через війну — це факт.
Саша Курмаз:
Стосовно рефлексії також хотів сказати. Справа в тому, що для рефлексії потрібне відчуття спокою або безпеки. Коли такого відчуття немає, відрефлексувати досить складно. Події, які відбуваються зараз, настільки гострі й драматичні, що говорити саме про рефлексію не доводиться.
Єдине, про що можна говорити, — це про швидку реакцію на події. І стосовно мистецької практики — все, що зараз створюється, це такі собі приклади творів швидкого реагування. Коли ви просто реагуєте на стан або використовуєте роботу, щоб перемкнути увагу із зовнішніх чинників на щось інше. В такому форматі мистецька практика більшою мірою виконує терапевтичну функцію.
В анонсі резиденції йдеться про те, що зараз, в період руйнації матеріального, важливо створювати матеріальні об’єкти, які можуть свідчити про війну. «Коли панує фізичне знищення, ми будемо фізично створювати». З якими медіумами, матеріями працюють художники-резиденти?
Саша Курмаз:
Є живописці, є люди, пов’язані з комп’ютерною графікою. Я би сказав, що в нас міждисциплінарна команда — кожен працює з чимось своїм.
У мене склалося так, що важливі роботи про цю війну були створені, фактично, до її початку. Сьогодні я працюю з колажами. Використовую знайдені зображення й ті, що вже циркулюють у медіа, у різних інформаційних каналах. Комбіную їх з речами зі свого архіву.
У Франківську зараз не можна фотографувати [за словами Саші, мер у своєму телеграм-каналі закликав містян утриматись від зйомки міста в цілому — прим.ред]. Взагалі камера в публічному просторі під час війни — досить ризикована річ. Міська влада, наскільки я знаю, досі не зняла цієї заборони.
Стосовно інших старих робіт, присвячених війні… Минулого року у співпраці з моїм товаришем Олексієм Петровим я створив «Симфонію тривоги», в рамках щорічного фестивалю «Конструкція» у Дніпрі.
Це аудіоробота, що складається з різних сигнальних пристроїв, які повідомляють про наближення небезпеки. Йдеться про сирени повітряної тривоги, сирени автомобілів, поліції, швидкої, ДСНС тощо. Я записував ці звуки на диктофон, а потім запросив музиканта Олексія Петрова створити симфонічну композицію. Спочатку ми хотіли використати сигнали вживу, але через певні технічні дозволи це зробити складно.
Взагалі уявіть собі: рік тому записати сирену повітряної тривоги. Це ж майже неможливо! Для того, аби записати її, нам довелося звернутися до компанії, яка будує метрополітен в Дніпрі. На той момент вони будували тунелі й використовували вибухівку. Власне, перед вибухом вони запускали сирени — таким чином нам вдалося записати звук, який ми згодом використали.
Щоразу, коли ця робота звучить сьогодні, я думаю, блін, як так могло статись, що тепер я живу в цій симфонії.
Ось така сумна історія, але вона відповідає стану, в якому ми всі знаходимось.
Скільки митців беруть участь в резиденції сьогодні? З яких вони регіонів?
Аня Потьомкіна:
На самому початку було приблизно 5 художників і художниць. Це була ініціатива Лесі Хоменко [кураторка резиденції — прим.ред], яка приїхала з Києва. Вона запропонувала ідею резиденції, що мала тривати два тижні і працювала б як робоча лабораторія — простір, яким ми можемо забезпечити тих, хто є переміщеними особами, і взагалі простір, де ми можемо надавати можливість спілкуватись, виходити з потоку інформації навколо і концентруватись на роботі.
Спершу ми мали невеличкий список людей, про яких Леся знала, що вони переїхали в Івано-Франківськ. От Саша один із них. Також у списку були кілька її колишніх студенток. Трошки пізніше у Лесі з’явилась ідея перевезти і долучити до резиденції тих митців, які зараз у Львові, Чернівцях чи Ужгороді. Це Жанна Кадирова, Олексій Сай, Данило Галкін, Катя Бучацька.
Але в якийсь момент стало зрозуміло, що переміщення між містами не такі вже й легкі. Навіть між тими містами, де є відносно безпечне середовище. Тож ми прийняли рішення нікого не рухати, а долучати цих людей онлайн і розуміти себе як резиденцію, яка територіально не обмежується Франківськом.
Іще трохи пізніше ми згадали, що в нашої організації є простір — він називається Хата-Майстерня і знаходиться в горах. Протягом першого місяця війни там жили люди з різних частин України, вони використовували Хату як прихисток. Ми вирішили, що можемо повернути цьому місцю його оригінальне призначення — давати прихисток культурним діячам і діячкам, комбінувати це з тим, що Хата може прихистити людей, в яких є нагальна потреба.
З цього моменту ми почали такий собі добір резидентів: стали розмірковувати, перевіряти, чи хтось з наших знайомих художників і художниць потребують поселення на Закарпатті. Зараз на Хаті є, наприклад, сім’я Суровцевих. Вони буквально нещодавно переїхали з Маріуполя — режисер Олександр і його родина.
Якщо порахувати всіх людей, які зібрались в рамках «Робочої кімнати» у Франківську, Хаті Майстерні, Львові, Ужгороді та Чернівцях, буде 17 резидентів. Ми оплачуємо їм робочі матеріали, харчування та виділяємо поки невеличкі стипендії — по 3500 грн.
Ви вже представили першу виставку в межах «Робочої кімнати» — це «Паляниця» Жанни Кадирової. Плануєте експонувати інші роботи найближчим часом? В якому форматі? Де?
Готувалася виставка Нікіти Кадана у місцевому Драмтеатрі [Івано-Франківський Драмтеатр ім. Івана-Франка — прим.ред]. Зараз театр частково працює як склад гуманітарної допомоги, але в бомбосховищі також грають вистави. Якраз в цьому бомбосховищі Нікіта і хотів робити виставку. На жаль, дати переносились і ми не встигли. А зараз разом з Лесею Хоменко вони вже поїхали на Венеційську бієнале, представляти Український павільйон.
Є кілька інших домовленостей. Наприклад, з музеєм в Ессені та центром сучасного мистецтва в Берліні. Але перед тим, як вивозити роботи за кордон, ми хотіли б зробити кілька виставок в Україні. Ми працюємо над тим, щоб не всі роботи відразу продались і роз’їхались по різним країнам; щоб принаймні протягом року в нас були можливість зберігати виставковий фонд від резиденції саме на території України. Адже одна з першопочаткових цілей резиденції — це створення матеріальних об’єктів в часи матеріальної розрухи.
В Україні виставки точно можливі у Франківську. Також думаємо про Київ.
Як би ви сформулювали задачі культурного фронту зараз?
Згодна, що сьогодні навряд чи вдасться всередині країни створювати аналітичні полотна, це дуже складно, потрібен час. І йдеться більше про формат реакції, яку важливо зафіксувати. Але як ви для себе формулюєте роль культури й мистецтва у цій війні?
Саша Курмаз:
Вибачте, зустрічне питання, а тоді заради чого ми воюємо?
Мабуть, заради того, щоб ці культура і мистецтво були можливими.
Саме так.
Вважаю, що кожен, хто сьогодні може займатись своєю роботою, повинен займатись своєю роботою. Хто може тримати зброю — повинен захищати, хто не може — повинен робити те, що йому вдається найкраще.
Я думаю, культурна дипломатія і взагалі шляхи комунікації зі світом — це не лише прерогатива медіа. Сприяти комунікації можуть і мистецькі події за межами країни, художні твори, зокрема, в мережі.
Це ще одна можливість презентувати свою правду, свої ідеї. І це надзвичайно важливо, адже ми живемо у світі, де постійно циркулює подвійна правда.
Наприклад, я маю певне коло друзів у Європі, які досить скептично ставляться до медіа. Вони довіряють людям, які безпосередньо знаходяться тут. І коли я роблю якийсь пост або ділюсь інформацією, показую фото — вони довіряють їм набагато більше, ніж новинам з медіа, бо знають, що я знаходжуся тут.
Аня Потьомкіна:
Погоджуюсь з думкою про те, що мистецтво надає нам visibility за кордоном.
Але мені також йдеться і про більш, можливо, довгострокову функцію творів…
Кілька днів тому мене дуже надихнула стаття українського режисера Олексія Радинського, «The case against Russian Federation». У ній йдеться про те, що Росія боїться, аби росіяни не були трохи українцями. Наприкінці автор робить цікавий хід і пропонує українцям та українкам взяти на себе відповідальність за Київ як за місце, звідки почалася колонізація земель на Сході. Цим він дає нам зрозуміти, що ми маємо багато чого на руках.
Ми можемо говорити про імперіалізм і деколонізацію в новому світлі.
Він звертає увагу на те, що наш голос може бути дуже сильним.
Здається, сьогодні Україна має можливість вийти на передові позиції в тому, що взагалі можна сказати про сучасну культуру, сучасний світ. Хочеться вірити, що ми є епіцентром подій не лише у військовому сенсі, а й в культурному — у тому, до яких висновків можна дійти, знаходячись тут і переживаючи війну у ХХІ столітті.
Фото: Іван Сауткін, Тарас Теліщак, Kris Voitkiv, fb-сторінка Хати-Майстерні
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
