Наприкінці серпня у Львові відбувся Львівський Медіа Форум — найбільша подія для медійників Східної та Центральної Європи. Серед дискусій, презентацій та виступів на Форумі запам’ятався виступ Станіслава Асєєва, журналіста та полоненого на території так званої “ДНР”, якого звільнили під час обміну полоненими в грудні 2019 року.
З 2015 році Станіслав Асєєв висвітлював усе, що відбувалось на території окупованої частини Донецької області. Поки в 2017 році його не схопили бойовики в центрі Донецька і кинули в таємну в’язницю “Ізоляція”, де він провів 962 дні. Нині Станіслав автор “Радіо Свобода”, експерт Українського Інституту Майбутнього, автор десятків і сотень публіцистичних статей, лауреат Шевченківської премії 2021 року.
Gwara Media записала найгостріші думки мислителя та письменника і ділиться ними з вами. Одразу хочемо вибачитися, якщо ми змінимо ваш настрій і вас на декілька хвилин захопить смуток. Проте ми певні — вам важливо це знати.
Про свободу
Я хотів би зупинитись на понятті “свобода”. Ми завжди кажемо про свободу слова, вона є фундаментом для будь-якої журналістики. Але, перебуваючи у місцях позбавлення свободи, ти розумієш, що питання свободи взагалі не таке просте, як ми його інтуїтивно сприймаємо, коли кажемо про свободу слова.
це занадто і, скоріш за все, я це не переживу.
Коли я опинився у підвалі, це було 11 травня 2017 року, вже після катувань, я вам можу сказати, що я для себе виявив одразу дві думки. По-перше, коли мене привели до цього підвалу і я побачив перед собою зелену стіну з пліснявою, то я для себе в той час сказав: це занадто і, скоріш за все, я це не переживу. А друга думка, вона скоріш ірраціональна: я вас запевняю, що в такий момент ви неймовірно відчуваєте, що вас позбавили волі. Але сказати, чого саме вас позбавили, в чому полягає ця свобода, ви не можете. Я вас запевняю, навіть пробувши там в підвалі місяць, два, три чи півроку. І це стосується не тільки підвалів, це стосується і офіційних місць позбавлення свободи.
Я перебував у полоні два з половиною роки і з дуже багатьма людьми переговорив на ці теми. Запитуєш: “А чого ж тобі бракує? Чого тебе позбавили? Що таке свобода?”
Люди, як правило, починають відповідати: “Мені бракує жінок, мені бракує їжі, мені бракує теплої ванни, я б хотів сходити хоча б раз до ресторану”. Тобто це такі практичні складові нашого життя, яких дійсно нас позбавляють. Але загальної відповіді, яка б стосувалася всіх, хто знаходиться в цих підвалах чи місцях позбавлення волі, насправді ви не знайдете. Навіть серед тих людей, які сидять там роками.
Звичайно, в критичній ситуації підвалу (і я завжди кажу, що це ситуація — фактично інкубатор сенсів) ви маєте поставити перед собою питання, жити чи ні. Навіть якщо ви абсолютно прагматична людина, яка ніколи у своєму житті не мала відношення ні до журналістики, ні до літератури, ні до філософії, після катувань, після того, як вас помістили у кімнату 2 на 4 метри, де немає нічого, крім решітки. Навіть туалетів немає, там пластикові пляшки стоять, які вже заповнені тими людьми, які були до вас. І це питання насправді пов’язано з питанням свободи. Маючи відношення до журналістики, ви маєте відношення до дуже граничних екзистенційних питань, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте.
Я ставив собі питання, чого саме мене позбавили, і не зміг відповісти на це. Я не розумів, що таке свобода, хоча я відчував, що мене лишили її. І це, я вас запевняю, не простір. Це не простір навколо вас, дивлячись на ті 2 на 4 метри, але коли я потрапив з підвалу до “Ізоляції”, а з “Ізоляції” через два з половиною роки до в’язниці, а з неї, нарешті, до колонії, то я вам хочу сказати, що я опинився на свободі.
Тому що, по-перше, колонія — це величезна територія, кілометр, два, три квадратних кілометри, на якому кримінальникам (тобто людям, які сидять не за політичними статтями) взагалі дозволено пересуватись вільно, без конвою, в будь-яку точку цього табору. У Макіївській колонії це виглядало так: ви просто заходите у центр цього табору, а там вільно ходять, пересуваються ці в’язні.
Для нас було виключення — ми знаходились в окремому бараці, який був заварений металевими листами, зверху були металеві дроти, для того, щоб нам було неможливо щось скинути, якусь записку, або передати якісь речі. Але ми мали свій локальний простір, який обмежувався, скажемо, 10 на 20 метрів. У ньому хлопці, які звільнились зі мною у 2019 році, навіть бігали. І коли після підвалів, коли після “Ізоляції”, я опинився в цьому локальному просторі, я дійсно відчув себе на свободі. Тому я наполягаю, що позбавлення волі та втрата свободи — це не втрата простору.
позбавлення волі та втрата свободи — це не втрата простору.
І тоді я почав думати над тим, а що ж власне у мене залишилось від вільної людини. Тому що в підвалі немає нічого взагалі, одні стіни, та виводять до туалету двічі на добу. Ви фактично існуєте, як тварини.
Думка про те, що я, по-перше, не знаю, що з моєю родиною, по-друге, навіть якщо вони вже дізнались, що я знаходжусь в якихось підвалах, чи то просто зник, я не знаю, чи переживе це моя мама, бабуся. Було абсолютно незрозуміло, що коїться з навколишнім світом. І я зрозумів, що для того, щоб не стати твариною, ви маєте єдиний варіант — бути готовим до свого кінця.
Тобто свобода — це завжди феномен за крок до смерті. Але ви не переступаєте цей крок. Тому що сама по собі смерть не є фактом життя, як би абсурдно це не звучало. Тому що смерть — це фактор соціального життя. Ми можемо бачити смерть інших людей, але особиста смерть, то вже виходить за рамки цього. Тому, якщо ви робите самогубство в критичній екзистенційній ситуації, звичайно, ви не можете сказати, що це акт свободи. Але розуміння і прийняття того, що завтра вас може не існувати, та примирення із цим, — це була найвища точка свободи, яка мене звільнила від всього психологічного вантажу в перші кілька тижнів мого полону. Тоді я дійсно не розумів, яка реальність складається за тими стінами.
Потім я потрапив до “Ізоляції” та виявилось, що мої власні катування — то був найлегший варіант з усіх, які можливі були. А люди, які опиняються в системі підвалів “Ізоляції”, вони позбавлені навіть того, про що я думав у власному підвалі.
самогубство в критичній екзистенційній ситуації — не акт свободи.
Тобто людину привозять до ізоляції, спускають в підвал, роздягають, кладуть на стіл грудною клітиною донизу (як правило, металевий, але це не обов’язково), міцно обмотують скотчем так, що ви не можете поворухнутися. Нічого не можете взагалі. Та до геніталій і в задній прохід намотують дроти й вставляють електроди.
Інколи ще і тримають голову. Для чого? Ви розумієте, що коли електричний струм проходить на такі органи людини, тіло інстинктивно здіймається фактично до неба. Для того, щоб хоч щось зробити, змінити своє положення. Через те, що вас обмотали скотчем, ви не можете навіть поворухнутися. І щоб людина не вкоротила собі віку, б’ючись головою об цей стіл, її ще тримають.
Я дізнався про це з досвіду тих людей, яких я бачив фактично два з половиною роки в “Ізоляції”. То я вже на свободі, чесно кажучи, в стані певного шоку від того, що відбувалось навколо, поставив собі питання, що ну добре, та свобода, про яку ти думав у підвалі, свобода прийняти власний кінець – це стосувалось тебе в тій ситуації.
А чи вільна та людина, яка лежить на тому столі? І ця фраза, що свободу неможливо відняти, вона можливо, перепрошую за тавтологію, є кінематографічною, але коли ви знаходитись в цій ситуації, ви можете хіба що блимати очима. А інколи і цього не відбувається, тому що людям часто, щоб вони не кричали, ще вдягають на голову пакет і обмотують скотчем.
І для мене відповідь очевидна: ні, ця людина не вільна, вона не свободна, але не через те, що з нею роблять таке, а через те, що вона не може мислити в цей час
Це стосується не тільки тих людей, які знаходяться в цій ситуації. Це скоріше наша фізіологія, тому що коли йдеться про електричний струм через ваше тіло, звичайно, там не до мислення. Всі ті речі, про які я вам сьогодні розповідаю, вони прийшли вже постфактум, після катувань. Коли в мене з’явився час, який я конвертував в якісь думки і записи. Тоді ви вже можете відчувати себе певною мірою людиною, коли зможете зануритися в це. Але коли ви знаходитесь на тому столі та не можете поворухнутися, навіть позбавлені можливості кричати, там не до мислення. І людина втрачає свободу саме тоді, коли її позбавляють можливості мислити.
людина втрачає свободу саме тоді, коли її позбавляють можливості мислити.
Про вибір
Я хотів би звернути вашу увагу на 2014-й рік. Як ви знаєте, я залишився на окупованій території. Виключно з прагматичних причин, тому що на той час там у мене була моя мама і дві старенькі бабусі. Я був єдиним чоловіком у сім’ї, я їх не міг покинути. Але у 2015-му році я зробив вибір писати тексти, перш за все для “Радіо Свобода” як автор, а потім вже виходили повноцінні репортажі про місто. І я для того, щоб їх зробити, десь зняти щось, щоб взяти інтерв’ю у людини на тій території, представлявся російським журналістом, тому що там не можливо було працювати журналісту з українською акредитацією. І в 2015-му році я зробив свій вільний вибір — писати ці тексти.
У 2017-му році я потрапляю до підвалу, і перша думка, що я це не переживу. Побудуємо певну проєкцію у 2015-й, коли я почав писати ці тексти. Якщо поставити питання: “Чи розумів ти чим це все закінчиться?” — і одразу друге питання “Чи варто було це робити?”, то я маю сказати, що і так, і ні. Я розумів, що я перебував на ворожій території, що мене, можливо, вже шукають. І якщо мене знайдуть, то щонайменше мене будуть бити, потім посадять і втрачу певну частину свого життя у полоні. Але те, що відкрилося в “Ізоляції”, я не міг навіть і подумати, що таке можливо взагалі.
З одного боку, я робив репортажі у 2015-му році, коли Донецьк був під вогнем артилерії та фактично на зупинках стояли люди, які за рік війни просто звикли до цього. Це був бульвар Шевченка, я повертався із Макіївки і я бачив, що з терикона з боку парка Щербакова просто вилітають “Гради” в бік аеропорту, а люди, які стоять на зупинці та просто чекають на тролейбус, вони навіть не рухаються, хоча дивляться на те ж саме. Це неможливо собі уявити. Те ж саме я можу відверто сказати й про “Ізоляцію”: якби мені сказали, що ці тексти мене приведуть туди й я побачу те, навіть і як журналіст, напевно, я б не повірив би. І таке трапляється навіть у Києві. Бо я розповідаю про ці речі вже півтора року та інколи люди просто не вірять в те, що ти їм розповідаєш. Вони кажуть: “Як? Ми ж знаємо, що в Донецьку є набережна, там грає жива музика, там працюють театри, філармонія, і ти хочеш сказати, що за два кілометри від цього знаходиться ціла система радянських бомбосховищ, куди спускають людей? Це неможливо”.
Але це конвеєр, це відбувається кожного дня. Навіть зараз, коли я з вами розмовляю, то скоріш за все і сьогодні когось привезли до “Ізоляції” і катували
Є окремі випадки патологічних садистів та психопатів, але це здебільшого люди, які кожного дня кидають дроти на геніталії та пускають електричну напругу, повертаються додому, до своїх дружин, до своїх дітей. Ми на сьогодні встановили більшу частину адміністрації “Ізоляції” і знаємо, що в них є маленькі діти, яких вони, напевно, ведуть зранку до школи, не розповідаючи про те, що вони роблять потім. Це звичайні люди, в якомусь сенсі, як ми з вами. Тобто в них, безперечно, є якісь відхилення, але у суспільному житті це ніяк не проявляється. Вони стають потворами, вони стають тваринами тільки тоді, коли зачиняється ця брама “Ізоляції”. Вони одягають балаклави, камуфляж — і все змінюється на чергову зміну на 20 годин.
Тому дуже важливо, щоб зло завжди мало конкретні імена. Я вважаю, що значення справжньої журналістики, перш за все, в тому, щоб зло звучало поіменно і щоб ми кожного дня про це пам’ятали. Хтось із нас або вже заплатив, або в майбутньому заплатить за цю свободу в такому матеріалістичному сенсі власною долею і власним життям.
Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця автора з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику Gwara Media. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їх зміст є виключною відповідальністю авторів та необов’язково відображають погляди Європейського Союзу та його інституцій.
