Прифронтове селище Борова, що розташоване всього за 15 кілометрів від лінії зіткнення на сході Харківщини, зазнає обстрілів некерованими авіаційними бомбами та реактивними системами залпового вогню. Внаслідок загострення ситуації на фронті Рада оборони Харківської області оголосила евакуацію. На 15 листопада в селищі залишаються близько 850 осіб, серед яких шестеро дітей, повідомив Ґвара Медіа начальник Борівської селищної військової адміністрації Олександр Тертишний.
Перед в’їздом у селище стоїть блокпост. Оголошено повітряну тривогу через загрозу обстрілів – проїзд закритий. Автівки стоять в черзі, водії та пасажири, перевіряючи телефони, чекають сигналу про відбій. Вулиця порожня, тиша, всі очікують, коли можна буде рухатись далі.
У селищі спостерігаємо будинки, що були пошкоджені від обстрілів. Багато з них знівечені, з розбитими вікнами та обгорілими фасадами. В центрі ситуація змінюється: тут стоять руїни — частина стін обрушена, дахи провалені, а вулиці вкриті уламками.
«Це був будинок культури», — зітхнув Олександр Тертишний, начальник Борівської селищної військової адміністрації, коли ми зустрілися в центрі селища. З іншого боку вулиці — зруйнований центр дитячої зайнятості: дах повністю знищений, стіни побиті, а деякі конструкції обгоріли.
Голова громади нагадує, що в селищі оголошена обовʼязкова евакуація всього дорослого населення:
«На жаль, ситуація по лінії бойового зіткнення загострюється і ворог вже зайшов на територію нашої громади. Два населених пункти. Тому нещодавно було прийнято рішення про обов’язкову евакуацію громадян з усього лівобережжя».
«Корінням я тут настільки вріс, що дуже важко вирватися»
Вадим — корінний мешканець Борової, який був змушений залишити рідне селище. Коли ми запитали, коли саме це сталося, він відповів:
«Люди почали повертатися після звільнення восени 2022 року, але вже в 2023 знову почалися обстріли, і тоді люди потихеньку почали виїжджати, — розповідає Вадим. — Тут дуже небезпечно. Зараз приїжджаємо тільки, щоб придивлятися за будинками, за господарством, а так уже майже живемо в Ізюмі. Там речі перевезенні, знайдені домівочки. А вдень навідуємося в Борову, поки це можливо».
Вадим, хитаючись з ноги на ногу, розповідає, що в його будинку після обстрілів вибито паркан, а дахи на будинку та сараях сильно пошкоджені. «Все тимчасово зашито матеріалами, які нам дали. Відремонтували як могли», — додає він.
За його словами, ситуація в селищі хоч і стабільна, але все ще залишається небезпечною. Вулиці порожні, люди майже не виходять з будинків. Тиша навколо лише підкреслює напругу. Коли він приїжджає перевірити свій дім, завжди намагається прогулятися рідними вулицями.
«Багато поколінь тут жили. Тут сидиш, і, чесно кажучи, не хочеться покидати це місце. Корінням я тут настільки вріс, що дуже важко вирватися», — зітхає чоловік.
Обовʼязкова евакуація
Підходимо до місцевого Центру надання адміністративних послуг, вікна якого заблоковані фанерою, а біля будівлі помітно вибите вікно. Двері відкриті навстіж, усередині — тиша, яку порушують лише голоси трьох жінок, що зустрічають нас усмішками. У цьому приміщенні, місцевим мешканцям видають довідки для евакуації.
На столі адміністраторки ЦНАПу — роздрукована листівка з інформацією про евакуацію. Гаряча лінія та пропозиції від благодійних організацій виділені жирним шрифтом. Такі листівки також розвісили по всьому місту, щоб кожен міг швидко отримати необхідну допомогу.
«Ця довідка потрібна для того, щоб особа могла після евакуації звернутися в координаційний гуманітарний центр в Харкові для отримання гуманітарної допомоги, — пояснює адміністраторка центру Олена Фетінко. — Люди, які евакуюються, переїжджають не тільки до Харкова, а й в інші регіони України. Ми надаємо їм контакти, вони зв’язуються, отримують всю необхідну інформацію та виїжджають».
За її словами, щодня з селища виїжджають від 30 до 70 осіб. З 21 жовтня, коли почалась видача довідок, їх вже видали 820 людям. На запитання, чи не страшно залишатися в прифронтовому селищі, Олена відповідає з гордістю:
«Ми не подаємо страху. Ми підтримуємо людей, які приходять сюди розгублені, заспокоюємо їх, допомагаємо. Залишаємося тут ради них».
«Страшно, дуже страшно»
Стоячи за прилавком, Євген пояснює, що не є постійним продавцем, а просто допомагає знайомим. Він сам приїхав до Борової з села Чернещина, що за 20 кілометрів на схід звідси. Каже, що його будинок там розбомбили, і зараз він винаймає квартиру в Боровій.
«Страшно, дуже страшно. Обстріли. Мало народу осталося, мало… Люди приходять купують, але їх мало, уже все ніби зупинилося»» — описує ситуацію Євген.
Він розповідає, що планує незабаром залишити і Борову: «Знайшли вже хату в Ізюмі, скоро будемо переїжджати. Моя сім’я вся в Житомирі зараз, я тут взагалі один, сам… Страшно жити так», — додає чоловік.
Біля прилавків бродять кілька безпритульних собак. Вони стежать за перехожими, часто підходять ближче, сподіваючись на їжу або хоч якусь увагу. Євген розповідає, що він підгодовує їх. За його словами, багато людей виїхали з селища, залишивши своїх тварин, і тепер вони блукають вулицями.
Навпроти, одягом торгує жінка похилого віку. Вона неохоче реагує на журналістів і відмовляється спілкуватися на камеру. Однак зі сльозами на очах, ділиться думкою, що ситуація в селищі погіршується.
«Я тут народилася, в школу ходила, виросла і тут доживати буду»
Пані Зоя підходить до нас у яскравій рожевій курточці. Її кроки обережні, а рука підтримує спину. Жінка розповідає, що в селищі вже давно не працюють ані аптеки, ані лікарні. Згадує випадок із сином, який поранив руку. Каже, довелося їхати в Харків на лікування.
«Мені треба мазі, у хлопця рука була розрізана в харківській лікарні, ще й бинтів не вистачає. А аптеки нема. Треба б, звісно», — пояснює Зоя.
Пані Зоя живе в Боровій вже 75 років і нікуди з селища виїжджати не збирається: «Я тут народилася, в школу ходила, виросла і тут доживати буду… Їхати я нікуди не буду. Я в своєму кутку, а в чужому, кому я потрібна.
Розповідає, що має господарство: кіз, кроликів, гусей, а також котів й собак.
«У мене все є: город, птиця, все своє. А там щось підкуплю — ось ходила за хімією, сірниками, рукавичками Я не бідую харчами, тільки одно діло якби дах був цілим”, — розповідає Зоя.
Як розповідає дорогою жінка, поруч із нею лишилося мало сусідів. З людьми вона спілкується здебільшого телефоном.
Будинок пані Зої постраждав від обстрілів: вибиті вікна та пошкоджений дах. Жінка показує на кухню: «Тут навіть небо було видно. Потрібно все ремонтувати. Ми ж тут і їмо, а як почне свистіти — одразу ховаємось».
Попри значні пошкодження, у домі пані Зої залишаються базові умови для життя: є вода та електрика. Зокрема, у жінки є піч, яка рятує її від холоду та слугує для приготування їжі. А в дворі, недалеко від будинку, розташований колодязь, з якого вона набирає воду.
Заходимо за хлів, і одразу відчувається характерний запах свійських тварин, який наповнює повітря. Чоловік показує кілька кліток, в яких сидять кролики. Трохи далі — невеликий хлів, з якого виходять гуси, прогулюючись по подвір’ю. Тут же є і кози.
«Кози нервують, є стрес. Я вже звик. Гухне, як гухне, вже ж привикли, то не перший рік, не перший раз. Під час окупації ніде не виїжджали. Усе як було, так і осталося» — каже чоловік.
За словами Олександра Тертишного, головний спосіб організації евакуації — особистий діалог з мешканцями. Після кожної бесіди укладаються угоди, що підтверджують намір виїхати найближчим часом. Люди переважно виїжджають власним транспортом, а тим, хто не може, допомагає координаційно гуманітарний центр.
Також можете ознайомитися з відеорепортажем, який зняли журналісти Ґвара про життя в селищі Борова.
Авторка тексту: Влада Колодій
Читайте також
- «Не вірив, що сюди може прилетіти»: шлях, який проходять мешканці Харкова, втративши житло.
- Під руїнами власного будинку: у центрі Харкова люди понад два роки живуть у підвалі.
