Олексій Юков займається пошуками загиблих військових майже 25 років. Створений ним пошуковий загін «Плацдарм» спочатку проводив розкопки на місцях битв Першої та Другої світових війн, а з 2014 року займається пошуком та евакуацією тіл полеглих солдатів у російсько-українській війні. Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 році волонтери знайшли та повернули понад 3 тисячі тіл.
Назва групи — «Плацдарм» — означає територію бойових дій — звідки починається робота військових. Звідти ж починається і робота волонтерів.
Журналісти Ґвара Медіа вирушили разом із «Плацдармом» на кордон Харківської та Донецької областей, щоб зафіксувати процес пошуку, ідентифікації та евакуації останків.
Увага: ця стаття містить світлини, на яких зображені пошкоджені частини тіла, кістки та детальні розмови про пошук і ідентифікацію тіл загиблих військових.
Ліс на кордоні Донеччини та Харківщини
Колись тут були бої, тепер лише чорні стовбури дерев і рідкі паростки трави на випаленій землі. Разом з Олексієм та Артуром з загону «Плацдарм» ідемо більш як два кілометри замінованою територією у пошуках тіла військового. Мрячить. Волонтери обережно рухаються за біло-червоними стрічками на деревах, що позначають безпечний шлях.
— У цьому лісі ми працювали по Другій світовій війні. Тут була і битва князя Ігоря. Ми знаходили багато предметів періоду Київської Русі та Половецького ханства: списи, сокири, фрагменти кольчуг, наконечники. І під час Другої світової війни тут відбувалися страшні битви. Ми розкопували в цьому лісі рештки радянських і німецьких воїнів. А зараз на цих самих позиціях знаходимо наших українських воїнів і російських солдатів. Що змінилося? Нічого. Люди залишилися такими ж безглуздими, — каже Олексій.
В Європі мають розуміти, що у війни немає кордонів. Якщо хтось там ще думає, що Росія не нападе на Європу — нападе, повірте, 100%. Те, що ми бачимо: вони хочуть багато і вони це візьмуть, якщо ми не зупинимо їх. Це 100%. Тут навіть сумніву немає в цьому.
Спочатку Олексій з Артуром ходять на розвідку — виявляють мінні загородження, тому що чим більше людей, тим більше небезпеки. Волонтери знаходять міни, передають їх саперам. Коли територія безпечна — починає працювати вся група: ще семеро спеціалістів.
— Я їх вчу якнайшвидше, у нас немає часу навчати людей 10 років. І за п’ять років ти не навчиш пошуковця. Цього часу дуже мало — це так, якісь ази. Щоб людина саме була пошуковцем, для цього дуже багато часу треба, дуже, — каже Олексій.
«Сподіваюся лише на своїх»
— Це більше не хобі, а місія. Кожна людина з дитинства відчуває, що готується до якогось призначення, що народилася на цей світ не просто так. І наше завдання як пошуковців — знаходити ці душі, забирати їх з поля бою, повертати додому і показувати всьому світу, що війна — це зло… Людство, на жаль, нічого страшнішого за війну не вигадало.
Пошук тіл — це набагато складніший процес, ніж ексгумація, коли відомо місцеперебування тіла, запевняє Олексій. Для пошукової роботи необхідно мати знання з військової та мінно-вибухової справи, медицини на випадок поранення, а також анатомії, щоб не сплутати людські рештки з кістками тварин.
— Якщо знаходимо фрагмент кістки й розуміємо, що це людина — починаємо територію на 200 метрів вручну розчищати. Доводиться по найменших фрагментах знаходити, бо, наприклад, домашні свині з’їдають людину повністю, нічого не залишається. А якщо дикі кабани — вони погризуть щось і кидають. Тоді в фекаліях ми вишукуємо рештки людей і обшукуємо всю територію, де тварина справляла потребу.
Волонтери працюють щодня майже без вихідних. Переважно їхня діяльність зосереджена на території Донецької та Харківської областей, проте вони також виїжджали на Миколаївщину та Запоріжжя.
— Де є можливість працювати — ми працюємо. Поки десь ідуть бойові дії та доступу немає — ми шукаємо інші шляхи, щоб не витрачати час на якісь там відпочинки, а витрачати час безпосередньо на пошук загиблих… Якщо ми будемо відпочивати, то нікому буде повернути солдатів.
Олексій сподівається лише на себе та свою групу. Вірить, що невелика кількість пошуковців гарантує злагоджену роботу.
Буває що батькам привозять рештки, які забрали військові. А потім працюють пошукові групи та знаходять іншу половину цієї людини. Через пів року матері знову приходить повістка, що знайшли рештки її сина. А вона говорить: «Я вже поховала». Тому людину треба зібрати на максимум, перш ніж поховати її. Щоб потім батьки двічі не ховали своїх дітей, бо це жах. Я не знаю, як вони це витримують. Коли ти двічі ховаєш — вже не віриш, чи поховав тоді свою дитину, чи це твоя дитина, чи лише її частина.
«Повернути додому, щоб душа заспокоїлась»
Йдемо далі вузькою стежкою. Обгорілий ліс поступається живому. Олексій різко зупиняється — помічає шматок бронежилета, що стирчить з-під опалого листя.
— Як пошуковці, ми віримо, що душі приходять і показують, де вони [тіла — ред.] лежать, бо хочуть повернутися додому, як будь-яка жива людина, — Олексій опускається на коліна та починає розгрібати листя навколо залишків бронежилета. — Бувало, що ворон приводив нас до тіл загиблих. Він каркав — ми йшли за ним — він кружляв в одному місці. Після таких випадків важко не вірити в щось більше. Хто хоче вірити — хай вірить, хто не хоче — не вірить. Але від цього нічого не змінюється. Якщо вони хочуть повернутися додому, вони робитимуть усе можливе.
Раніше волонтери обшукували цей ліс квадрат за квадратом і наткнулись на залишки тіл. Знайшли трьох українських військових та вже 11-го російського солдата. Олексій починає прибирати листя руками й за мить з-під листя виринають кістки та чоботи військового.
— Поки що я бачу анатомію однієї людини. Це велика гомілкова кістка, колінна чашечка і частина стегнової кістки. Там теж он іде частина стегнової кістки, — показує Олексій на залишки тіла, розкидані по галявині.
Швидкість ідентифікації та збору тіла залежить від того, в якому стані тіло, каже пошуковець. Якщо воно розтягнуто твариною, то це може зайняти навіть до тижня.
— Ми стараємося очистити локацію, щоб було видно картину, як людина загинула. Тут багато згорілих кісток. Якщо уважно подивитися, то вони чорні, і змішуються з землею. Для того, щоб бачити тіло повністю, треба цю локацію гарно почистити від зайвих предметів.
Волонтери вже знаходили тіло українського військового за 150 метрів звідси, а поруч — ще трьох російських солдатів. Усі вони натрапили на міни ОЗМ-72 [або «міна-жаба» — протипіхотна вистрибуюча осколкова міна кругового ураження — ред.]. Українець натрапив на свої ж мінні загородження. Скоріше за все, був штурм і почалося його відбиття, припускає Олексій. Українські військові вийшли з окопів, почали рухатись у бік противника й натрапили на міни.
Волонтери підозрюють, що тут мають бути тіла ще трьох військових. Тому працюють швидко, поки немає трави, бо коли вона виросте — буде дуже небезпечно — забагато мін.
«Забирають найцінніше — життя і шанс на майбутнє»
— Для нас, як для пошуковців, ця війна незрозуміла з їхнього [російського — ред.] боку. Яка ціна? Ціна цих пацанів. Невже у нього не було родини? Він не хотів повернутися додому? А коли в останні хвилини він гинув, невже ви думаєте, він хотів померти? Звісно, ні. Вийшло так, що він загинув на чужій землі. Якби він підвівся, я хотів би подивитися йому в очі, — Олексій, сидячи навколішки та тримаючи в руках оберемок сухого листя, на мить застигає. Балістичні окуляри ховають його очі, змушуючи здогадуватися про емоції, які вони виражають. — Що б він сказав після того, що з ним трапилося? Чи хотів він цього? Гадаю, ні. Ти вмираєш — раз і тебе нема. А душа ось тут зараз сидить. Незрозуміло, що вона думає. Вона неспокійна. І поки тіло не повернеться додому, поки матір і діти, родичі не оплачуть, вона буде тут і нікуди не дінеться. І сидітиме на нас дивитиметься. Мені боляче за кожну людину, яка загинула на цій проклятій війні.
Мряка потрохи розсіюється. Олексій хмуриться, приставляє руку до очей і дивиться на небо: «Погано: сонце з’явилось. Раніше ми сонцю раділи, а зараз на передовій працювати в сонячну погоду — це смерть». Коли волонтери під’їжджають до позицій, по них починає летіти все можливе, не кажучи вже про роботу на передовій чи в сірій зоні, розповідає пошуковець. Тому для евакуації загиблих необхідно обирати найгіршу погоду — туман, а краще навіть дощ.
— Дуже важко тягти когось під зливою через багнюку. Ти вже виснажений, тому що на тобі каска, бронежилет, рюкзаки, лопати, щупи — майже 40 кілограмів спорядження. А ще тіло, яке важить близько 80 кілограмів, і ви тягнете це все вдвох, під обстрілами. Десь залягаєш, лежиш, чекаєш, коли стрілянина вщухне, і знову рухаєшся. Буває, йдеш дві-три години, щоб подолати кілометр або два.
На «передку» волонтери не можуть використовувати чорні пакети для тіл, бо вони привертають забагато уваги, тож часто доводиться тягти кістки на собі, розповідає пошуковець.
— Вони забули, що вони люди. Вони забули, що ми 85 років тому в одних окопах воювали проти нацистської Німеччини, — Олексій знову перестає копатися в землі та дивиться на нас, згадуючи свій досвід роботи на місцях битв Другої світової. — Вони все це перетворили на пафос. Тоді була одна війна, зараз — інша. Зараз ті люди, чиї діди воювали разом з нашими, прийшли нас вбивати лише за національною ознакою. За те, що ми українці, за те, що розмовляємо українською мовою, за те, що живемо на території України, за те, що в нас багато ресурсів. За це вони прийшли нас вбивати. І, звісно, за гроші.
Поки вони не зрозуміють, що людське життя — безцінне, — шансів на закінчення війни не буде. Вони будуть постійно нападати та вбивати, тому що вже затягнули у війну всю свою націю. Там вже, мабуть, кожен п’ятий загинув у Російській Федерації. І тепер вони хочуть мститися. За що? За те, що вони прийшли на нашу землю, вбивають наших дітей, ґвалтують наших жінок, вбивають старих людей, які воювали у Другій світовій війні? Про яку справедливість і правду вони можуть говорити? Вони забирають у людей найцінніше — їхнє життя і шанс на майбутнє.
Після очищення локації волонтери дістають жовті нумеровані таблички для позначення речових доказів та розставляють їх поруч із залишками тіла й амуніції. Артур бере дошку, на якій записує назву населеного пункту, біля якого проводяться пошуки, та номер тіла — 807. Потім виймає з рюкзака анатомічний банер — біле міцне полотно із зображенням усіх кісток людського скелета. Олексій починає розкладати на ньому всі знайдені залишки: спочатку нижні кінцівки, потім тазові кістки, хребет та обгорілі верхні кінцівки. Наприкінці чоловік дістає з каски рештки черепної коробки.
— Зараз бачу, що, скоріш за все, щось важке впало зверху на голову, і вона розійшлася фактично «по швах». Ці зломи — від падіння важких предметів зверху, — чоловік проводить огляд тіла, описує наявні та відсутні кістки.
Після цього пошуковець ще раз проходить по локації з маленьким металошукачем — волонтерам важливо знайти найменші докази, які б підтверджували причетність військового до Збройних сил РФ — жетони, пряжки тощо. Фрагменти екіпірування допомагають визначити, чи це російський або український військовий, чи місцевий мешканець. Проте не можна цілком покладатися на одяг, адже траплялися випадки, коли українські військові виходили з оточення в російській формі, або навпаки — російські диверсійні групи використовували український «піксель».
«Дякую, що ви повернули нам дитину»
— Записуєш? — Олексій схиляється біля зібраного скелета та готується фіксувати завершену роботу на відео.
— Так, — Артур налагоджує телефон для знімання.
— Виявлено тіло військовослужбовця Збройних сил Російської Федерації. На це вказує екіпірування спорядження — однострій РФ. Далі мається ушкодження скелета, ушкодження нижніх кінцівок, лівої та правої стегнових кісток, пошкодження тазу, хрестів. Частина ребер згоріла. Черепна коробка має численні ушкодження від зламів. Далі ушкодження верхніх кінцівок плечової лівої та правої, ліктьової та променевих кісток. По факту скелет анатомічно повністю зібраний, велика кількість решток повністю вигорівших зібрані в спецпакети. Сьогодні у нас, яке число, Артур?
— 11-те.
— Сьогодні у нас 11-те число. Вже склали тіло, можна рухатись далі. Все, пішли, — Олексій підводиться. — Рештки складай в зіп-пакет, а цілі [кістки — ред.] — в мішок.
Волонтери фотографують і знімають на відео всі знахідки та передають матеріали до Генштабу і Бюро судово-медичної експертизи (СМЕ). Тіла загиблих також відправляють до СМЕ для підготовки до обміну з Росією. Потім починаються переговори з російською стороною про обмін загиблими. Олексій пояснює, що багато людей не розуміють, навіщо збирати з поля бою тіла російських військових. Насправді така робота допомагає повернути тіла українських захисників з окупованих територій.
— Останні два обміни були масові: більш як 700 чоловік забрали і 500 наших [повернули — ред.], — каже пошуковець. — Це дуже кропітка й велика робота. Вона допомагає повернути наших загиблих додому з окупованих територій. Домовленості досягаються важко, але процес триває. Коли ми показуємо відеоматеріали, російська сторона бачить своїх солдатів, а якщо у військових є документи або жетони — вони зв’язуються з нашою стороною і починаються перемовини щодо обміну загиблим.
У Росію відправили близько тисячі тіл російських військових, знайдених волонтерами «Плацдарму».
Коли ти їх повертаєш додому, і коли батьки тобі дзвонять і говорять: «Дякую, що ви повернули нам дитину». Ти розумієш, як важливо повернути цю дитинку додому. Тому що без неї не складається пазл життя у батьків та рідних. Тому що треба поховати та приходити туди, де покоїться тіло і куди може прийти душа, де мати або діти, або жінка можуть сказати свої останні слова, те, що вони не встигли сказати. Тому це дуже важливо повернути кожного загиблого з цієї проклятої війни.
Читайте також
- Меморіалізація війни в момент війни: як у Харкові можуть вшанувати полеглих військових
- «Вони стріляють, а ми саджаємо»: жителі селища Борова про обстріли, евакуацію і городи
- Наркозалежність у війську: що це і куди звернутися по допомогу
