Авторка колонки: Олена Апчел — докторка філософії, режисерка, військовослужбовиця Національної Гвардії України.
За півтора року в армії я впевнилася в одній прикрій аксіомі — архаїчна шовіністична система сприймає доброту і порядність як слабкість. Росіяни на міжнародних платформах не раз також демонстрували світу, що демократична добропорядність для них — це ознака слабкості.
З початку повномасштабного вторгнення я, як і більшість з нас, дотримувалися філософії «не варто розгойдувати внутрішній човен, бо у нас є зовнішній ворог, якому це на руку». Десятки разів, коли на адвокаційних подіях в Європі у мене питали щось про президента, корупцію, кволість реформ, я підбирала нейтральні слова і посеред відповіді змінювала вектор на зовнішню загрозу. Здавалося, це очевидна для всіх, суспільна домовленість. Така ж прозора, як абсолютна вдячність піхоті Сил Оборони України. Така ж, як факт, що корупція й відсутність дітей депутатів на фронті — не привід перестати захищати дім. Але ніт.
Менеджери, яким ми довірили керувати країною, поки ми її фізично боронимо, вкоренилися в думці, що можна як в росії — ігнорувати свій народ. Дивує тільки те, що вони не можуть не знати з нашої історії, що в нас так не робиться. Що буде складно, що може бути довго, але Віче все одно їх винесе в анал історії на вилах. А якщо вони це розуміють, то мусили б ніжно берегти засади цього суспільного договору. Або якось талановитіше мімікрувати під запит на демократію. Але вони розслабилися. Або, як сказала наша чудова молодь, — о*уїли.
Дуже хотілося вчора і сьогодні бути з ними, бо це їхня перша революція. Юні, щирі, прекрасні, набагато зухваліші ніж ми, з лавандовим лате в одній руці та з плакатом, який запрошує владу на*уй — в іншій. Діти моїх подруг і друзів, які залишилися в Україні, бо їм тут хочеться бути. Їм важко, вони інколи обурюються на однолітків, які виїхали, інколи самі пакують валізи, хтось, можливо, вже має квитки. Але вони беруть картон і йдуть на Ви. Це ін’єкція свободи, дію якої вони за суспільною домовленістю й так дуже довго стримували, як і ми. Як і ті, хто стояв з плакатами «мій батько загинув не за це». Як і ми, які зараз «воюють не за це». Люди конвертують гнів і втому гуртуючись. Ми так робимо століттями. Нам можна заздрити, нас можна не розуміти, але це не зупинить дух солідарності, волонтерської звитяги та воїнського чину.
Ухвалення закону з численними порушеннями регламенту, тиском на членів Парламенту, швидке підписання і відсутність вето — це не просто про демонстрацію права на авторитаризм гальмування євроінтеграції. Це тупе хамство в умовах, коли найважливіші закони щодо обороноздатності не підписуються місяцями. І як результат — огорожа самоцензури й самостримування впала. Суспільний договір нерозхитування розірвано, і ми всі разом питаємо: «Ви о*уїли, чорти?», пропонуючи очевидно: «Жопу собі скасуйте!». І дивовижним є те, що ці вульгаризми аж ніяк не скасовують порядність такого суспільства, а лише підкреслюють парадокс сучасності, в якому ні шовкова краватка, ні випрасувана вишиванка не витримують конкуренцію з духом свободи.
Клептократична автократія — це вірус, від якого ми щеплені спочатку Революцією на Граніті, потім Помаранчевою, далі Революцією Гідності, а згодом — одинадцятирічною війною. І сьогодні, коли висмаркуємо в картонки з-під коробок Нової Пошти вірус автократії, розумію, що ті, хто не пройшов гарт викликами Майданів, хто не голосував тілом за зміни, хто не відчув на губах землю, перемішану з кров’ю — можуть дійсно не надавати належного значення таким подіям.
Але, перепрошую, пані та панове, — насрати. Це вже незворотні зміни. І єдине, що вам залишається, — це порядно перепросити й дуже швидко виправити цей баг. Ліквідовувати здобутки Революції Гідності не годиться. Це таке, ніде не написане, правило, за порушення якого пи*дять і за гаражами й перед театром. Ми тримаємося на мрії про європейське, а не російське майбутнє. Утім, виглядає, що попри власні обіцянки, влада не переймається громадянами та громадянками, а намагається панувати над суспільством. І робить найпоширенішу помилку, йдучи у відпустку — помилку «протестної чарівної пігулки», що мусила б розсосатися. Не розсосеться. Застрягне в трахеї. І прийдеться корчитися і ламати олівчики.
Сценаріїв розвитку подальших подій багато, серед яких є навіть сценарій втрати державності. Але чи це означає — погодитися і зковтнути? Ніт. Порядність не означає слабкість. Порядність передбачає вміння довго триматися, давати другий шанс. Але навіть найпорядніша людина може в*бати, якщо їй сідають на плечі. А нам присіли. І на плечі, і на вуха: атаками на незалежні медіа та судову систему, зближенням з олігархами, збагаченням на оборонній промисловості тощо і тощо. Так, ми знаємо, що маленька авторитарна країна ніколи не зможе перемогти велику авторитарну країну. Але маленька недосконала демократична — може.
Звичайно, в це можна вірити або не вірити. Утім цікавість і впертість змушують продовжувати пробувати. Очевидно, треба бути обережними зараз як ніколи. Росіяни завжди використовують такі моменти нашої історії на свою користь. Молодь можуть побити та підставити військових. Може статися неочікуваний наступ чи прорив, може впасти проклятий КАБ на оди з протестів. Від цього страшно і нехай ці острахи не здійсняться. Але цього разу ми тренованіші та уважніші, відповідальніші та зліші.
Так, до роботи НАБУ і САП є багато питань. Саме тому справа не в них. Справа в праві мати інституції. Бо ми віримо в інституції, бо я вірю в інституції, бо вони складаються з людей і базуються на цінностях. Цінності перевіряють рентгеном історії, а люди можуть помилятися, виправляти помилки, нести за них відповідальність, бути засудженими, сидіти довго чи не довго. Багато хто свідомо наголошує, що НАБУ і САП не заслуговують на такий захист. Але цей вихід на вулиці не за НАБУ і САП, а проти розвороту європейського вибору.
У нас накопичилось забагато питань: і чому не можна зняти Єрмака, і провалена кампанія з мобілізації, і інфантильність байрактарщини Єдиного Марафону, і непокарані крадії бюджету, і провалені фортифікаційні проєкти, і відсутність регулювання демобілізації, і свавілля правоохоронних органів. Але мрію не можна забирати у вільних, у тих, хто вміє дихати свободою, у тих, хто втратив рідних, у тих, хто погодився стати частиною армії та втратив майже усі права людини на час служби. Бо частина з нас виживе і повернеться за своїми правами. І щоб далі боротися ефективно із зовнішнім ворогом, принаймні необхідно знати, що буде за чим повертатися.
Небезпека в тому, що ми не до кінця усвідомлюємо, як сильно ця влада переконана, що не зважаючи ні на що, виграє наступні вибори. І її цікавить тільки це. Виходячи з їхніх дій, вони взагалі не орієнтуються на пасіонаріїв і переконані, що електорат, який готовий на «мир за будь-яку ціну», електорат, який вірить в перемовини й те, що якщо віддати росіянам окуповані території, то вони відступлять, а ці з картонками покричать, заспокояться і відстануть. Також, думаю, що вони орієнтуються на електорат, незадоволений ТЦК, електорат, який не бачить причинно-наслідкових зв’язків між діями уряду і результатами неефективності оборонного комплексу. І напевно знову йдеться про більшість. І в цьому небезпека.
Але це не означає, що ми маємо погодитись і чекати наступної ітерації тієї України, про яку мріємо. Не тому, що ми не зможемо пережити окупацію, чи всі розчинимося в автократії. А тому, що «за*бали, перепрошую». До служби у війську я займалася соціально-відповідальним перформативним мистецтвом зокрема. Інколи, коли на репетиціях нам з командою було складно знайти найважливіше, я пропонувала метод «краще сапфір в гавні, ніж картон в позолоті», щоб допомогти акторам та акторкам позбутися награшу, патетичних інтонацій та добратися до суті. А сьогодні ці картонки з матюками стають коштовним ядром суспільного запиту на прозорість інституцій і верховенство права.
Це протистояння різних систем координат та ціннісних вимірів. Утім, влада — це віддзеркалення суспільства. Що для мене завжди означає запитання всередину: чи достатньо конкретно я роблю, зробила? І допоки не бачиш ніжки, що звисають з шиї, думаєш, що достатньо. Але настає момент, і стає зрозуміло, що час випускати пазурі з долоньок порядності, бо «єбатьблятьвиохуїличерті». І здавалося б, що ми в пастці ситуації, де ці пазури потрібні саме на фронті й немає як розірватися, щоб примчати хоча б на один з протестів в Харків, чи Миколаїв, чи Київ, але в Україні виросло покоління пасіонарних патріотичних зумерів. І толерантність до вірусів — ніколи не була нашою сильною стороною. Тобто якби ми не були собою, напевно могло б прокотити, але як написав рудочолий класик: Україна — не росія.
Мене зараз цікавить те, що я знаю, заради кого я тут. І те, як саме нам перемогти. І те, як повернутися і нікого не забути. І нічого не забути. У цій країні дійсно багато залежить від нас. Просто настав наступний рубікон, коли про це треба нагадати владі. І, можливо, тимчасово поставити на паузу договір про «не на часі». Бо мрія про свободу і дії щодо її збереження — завжди на часі. І наша чарівна молодь попереджає: «Виросту, вивчусь і дам усім пі*ди».
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
