Автор колонки: Not Skot
9 жовтня в Харкові відбувся прем’єрний показ оновленої версії вистави «Шевченко 2.0» режисера Олександра Ковшуна. Колектив театру «Березіль» прагне зняти совєтське бронзове нашарування з Поета-страдника і показати його Людиною.
За драматургією Дмитра Тернового, «Шевченко 2.0» — це зустріч Поета зі своїм Пам’ятником. Живий Тарас вступає у суперечку з власним бронзовим образом — застиглим, хрестоматійним, наповненим чужими сенсами. У цій внутрішній розмові з тінню самого себе Шевченко постає не лише Пророком, а й Митцем, Коханцем, Бунтівником і, врешті, Людиною, якій болить і смішно, яка живе і любить.
Вистава спирається на щоденники Шевченка, але перетворює документальність на фантасмагорію: реальність тут легко сплутати зі сном. Саме тому жанрове визначення — «Сни на дві дії» — звучить влучно. Хаотична послідовність сцен із життя автора та його снів і спогадів натякають на нашу тікток-реальність. Сьогодення глядач також упізнає в телевізорі на кріслі колісному (сильний образ нікчемності пропаганди); в Долі, яка наповнює людські посудини життям і водночас забирає його, висипаючи із цих посудин грудки землі й каміння в могилу новобранців (болісна алюзія на війну). Неординарний винахід режисера — запрограмована штучним інтелектом зозуля Катя, яка замість свого дзвінкого «ку-ку», нагадує Тарасу, коли він помре.
З-посеред складних образів і тем дещо виділяються пісні Бориса Гриньова — вони, певно, є реверансом сучасності, у якій генії обов’язково мають бути трендовими для XXI століття, «попсовими», зрозумілими, як співаки естради. Їхнє звучання додає виставі легковажності, якої бракувало Шевченку в засланні. До речі, у початковому варіанті виконував їх EL Кравчук, але «з особистих причин і причин війни», артист не взяв участі у фінальній версії вистави.
Художнє оформлення костюмів належить Костянтину Пономарьову. Вбрання акторів чітко підкреслюють їхню роль. Шевченко-солдат — голий, Шевченко-поет — у хакі-комбінезоні військового або робітника, або майстра. Яскравий елемент вистави — синьо-жовтий одяг Шевченка-пам’ятника — справляє враження і робить його ще більш фантасмагоричним і кітчевим (яким і є Шевченко в уявленні сучасників).
Валерій Брильов оприявнює багатошарового Шевченка: сильного, вразливого, часом розгубленого. Його герой — не бронзовий символ, а жива людина, яка робить ревізію свого існування, читаючи свій щоденник.
Олексій Грідасов у ролі Пам’ятника додає виставі іронії. Його образ — дзеркало суспільства, яке схильне обожнювати замість того, щоб розуміти.
«Шевченко 2.0» — не спроба «осучаснити» класика заради хайпу. Це розмова з минулим, у якій зашкарублий Митець знову дихає, сміється і сперечається. Вистава повертає нам живого Тараса — того, хто бачив світ у всій його складності.
Для Харкова, який нині живе у стані небезпеки, така прем’єра — це не лише культурна подія, а й акт віри в силу мистецтва, здатного освітити темряву.
Попри серйозну тему, спектакль не замикається в трагічності, залишаючи місце для радості, любові, навіть стьобу.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
