Анна Шаригіна — українська громадська діячка, феміністка та ЛГБТК+-активістка, співзасновниця лесбійсько-феміністичної організації «Сфера» в Харкові та проєкту «ХарківПрайд», голова організації «КиївПрайд».
Ґвара зустрілася з Анною в останній тиждень червня — місяця гордості, коли квір-люди розповідають про себе та відстоюють права ЛГБТК+-спільноти на захист, гідність і рівність.
Ми поговорили з активісткою про те, як пройшов її місяць гордості, зростання консерватизму у світі, репродуктивний тиск на жінок та меморіалізацію загиблих ЛГБТК+-військових.
Місяць гордості
Як почався ваш місяць гордості?
Він почався ще до червня, тому що я поїхала до Києва, щоб очолити підготовку до прайд-місяця в Києві, до «КиївПрайду», який цього року відбувався 7 і 14 червня.
Враження від «КиївПрайду» суперечливі. З одного боку, це було дуже важко. За весь час підготовки, напевно, не було жодного дня, коли б я не сказала: «Все, це точно останній мій Прайд, я більше не можу».
Щодо результату — найбільш концентрована напруга і найбільш концентрований потік енергії відбувається під час маршу.
Кількість людей, які прийшли підтримати марш і не просто підтримати, а взяти участь і говорити про права ЛГБТК-спільноти, вражає.
Я впевнена, що наступного року ми зберемо кілька тисяч людей і продовжимо стверджувати, що для ЛГБТК-спільноти в Україні настав час рівності, час забезпечення рівних прав спільноти.
Ви також писали про певні проблеми з поліцією на цьому марші. Розкажіть про них.
Так, це всім дуже цікаво, бо виглядає скандально. Проте я скажу таке: з 2013 року в Києві намагалися організувати «КиївПрайд». Це доволі поважний вік для будь-якої події — понад 10 років.
Кожного року повторювалася одне й те саме. Нас обмежували в часі — вимагали повертатися о 8:30. Нас обмежували в пересуванні, дозволяючи перебувати лише в певних місцях. Водночас люди, які планували злочини та напади, мали повну свободу дій. Поліція марно витрачала ресурси й час. Вважаю, настав час відкрито про це говорити.
Поліція, видно, не має наміру говорити з громадськими активістами. Це стосується київської поліції, бо в Харкові цей діалог відбувається і є сталим. Поліція відкрита до діалогу, ми відкриті до потреб забезпечення правопорядку. Все проходить нормально в місті, до якого за 40 секунд долітає ракета.
Водночас у Києві цього, на жаль, немає. Поліція весь час здійснює тиск і більше нічого. Замість того щоб здійснювати тиск на потенційних правопорушників, вони тиснуть на Прайд.
Я сподіваюся, наступного року ми всі зробимо висновки та будемо працювати відкрито, як ми можемо працювати у вільній країні, де йде війна, так. Але в країні демократичній. У країні, яка воює за свободи та рівність.
Які аргументи поліція найчастіше приводить під час перемовин, чому не варто проводити прайд-марш?
Я не знаю, чи варто це називати аргументами. Ми навіть жартома склали поліцейське бінго, де нарахували 36 аргументів, які звучать уже другий рік, доки я з ними спілкуюся. Цього року ми комунікували з колегами, які раніше працювали з поліцією над маршами, і вони казали те саме. Мені було страшно, тому що зі мною це всього лише вдруге, коли я безпосередньо спілкуюся з поліцією.
Під час війни перший аргумент — прилетить ракета. Ніби у них є зведення СБУ, розвідки, що саме в цей час та в місце проведення Прайду будуть летіти ракети, шахеди, дрони — все буде летіти прямо в «КиївПрайд», де б він не був. Тому ми маємо закрити все, нікому нічого не казати.
У Києві проходить «Atlas Weekend», «Кураж Базар», «Веган Вікенд». Це може бути навіть у ті ж самі вихідні. Проте скасувати треба лише «КиївПрайд».
Цьогоріч це було нашим аргументом: якщо ви вважаєте, що це ракетна небезпека, тоді скасуйте і забороніть всі заходи в ці вихідні. Ми готові підкоритися такому розпорядженню. Це є закон, і голова Київської міської військової адміністрації має на це право. Ми як громадянки та громадяни України не маємо жодних заперечень. Війна, є наказ — ми всі виконуємо його, але всі. Бо якщо не всі, то це дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності.
Друге — це не аргумент, а радше залякування. Коли поліції не вдається переконати нас, що через «КиївПрайд» загинуть люди, вони звертаються до бізнесів, які дають нам майданчики. Кажуть: «До вас прийдуть, руйнуватимуть нерухомість, кидатимуть гранати». Саме через це ВДНГ відмовив нам за добу до події цього року. Це така «ментівська» стратегія. Можливо, хтось раніше її придумав, але виглядає це вкрай негідно й брудно.
Коли такий тиск відбувається, як відрізнити його від реального попередження? Люди приходять за день до події й починають тиснути. Коли завтра має відбутися наш захід, нам о 17:00 сьогодні заявляють: «У вас немає локації». Це очевидно не про локацію й не про безпеку — це про скасування заходів «КиївПрайду». Вважаю, що саме це і є проявом гомофобії, зокрема в київській поліції.
Далі починаються тонші, соціальніші коментарі: «Вас ніхто не підтримує, вас лише троє. Подивіться — минулого року на вас напали. Їх було багато, більше за вас. Ви в меншості, ви не маєте права. Навіщо виходити на вулицю? Відкриймо для вас стадіон. Чому не можете залишатися в клубі? Чому вам потрібен публічний простір? А поруч відбуватимуться інші події, постраждають люди. А якщо діти побачать?».
Це все гомофобне лайно, перемішане з уламками логіки та апеляціями до безпеки. Я не хочу ображати конкретних осіб, оскільки особисто до них претензій не маю. Однак вважаю, що як професійні поліцейські сучасної України, вони мають підвищити свій професіоналізм. Їхні знання про суспільство, правозахист та забезпечення правопорядку є застарілими.
Ви згадували слова представника поліції про бажання запровадити закон, який змусив би вас узгоджувати всі дозволи з поліцією. Як оцінюєте ризики таких законів в Україні?
По-перше, цей законопроєкт існує у Верховній Раді та лежить десь там секретно на розгляді. Чому його не скасовують — незрозуміло. Він стосується не лише ЛГБТК-заходів, а взагалі будь-яких заходів громадянського суспільства.
Це реальний виклик і загроза свободі слова, громадянським свободам та свободі мирних зібрань в Україні. Тому я закликала у своєму пості у фейсбуці бути пильнішими.
Розумію, що всі ми зараз маємо достатньо роботи щодо протидії російській навалі як цивільні люди. Однак не варто чекати, що прийдуть військові й наведуть порядок — це слизька доріжка.
Такий закон означатиме, по-перше, великий простір для корупції та поліцейського свавілля. Здається, ми вже були в такій ситуації. Це перегукується з законами, які намагалися прийняти за часів Януковича.
Якщо наводити приклад, що в демократичних країнах таке законодавство існує, то поліцейський, який розв’язує це питання, має обиратися громадою. Логічно? Громада спочатку висловлює довіру цій людині, а потім людина вирішує — як мер. І в мера повноваження також обмежені. Тож не знаю, які умови треба забезпечити, щоб це працювало.
Ми багато поговорили про негативні сторони того, що відбувалося. Що ви можете виділити позитивного, що відбувалося на Марші?
Найважливіше — заходи «КиївПрайду» відбулися в міському просторі Києва. Це не лише видимість, а й можливість сказати своє слово в місті. Була потужна підтримка міжнародних організацій та послів — велика колона послів. Це стало додатковим аргументом для поліції щодо забезпечення правопорядку.
Щодо внутрішніх змін: говорячи про фобії в державних органах — біфобію, трансфобію… Підкреслюю, я вважаю, що людина не консерва на поличці. Людина може й має змінюватися. Коли припиняє змінюватися — вмирає. Сподіваюся, ми зробили наступний крок до позитивних змін.
Це натхнення для ЛГБТК-спільноти. На «КиївПрайд-парку» виступав телеведучий Микола Ярема, який першим зробив камінг-аут на українському телебаченні. Він справедливо сказав, як і посолка Канади: «Говорити має спільнота. Люди можуть підтримувати, підсилювати наші голоси, але говорити має спільнота».
Те, що ми вкотре вийшли, важливо для того, щоб Україна ставала безпечнішою для спільноти. Європейські країни побачили: на відміну від Угорщини, в Україні прайд відбувся. Його не забороняли, поліція працювала й не допустила нападів. Прайд пройшов безпечно.
Це означає, що Україна як держава зацікавлена рухатися в бік європейських цінностей — свободи, рівності, прав людини, різноманіття.
Консерватизм у США
Ви сказали про підтримку від європейських партнерів. Але, думаю, є один виняток з наших союзників — США.
До речі, нам теж дорікали, що якщо «КиївПрайд» відбудеться, то Трамп не захоче давати Україні зброю. Мовляв, читає свою газету, яку принесла консервативна секретарка, там — «КиївПрайд», а він такий: «Все, не дам їм зброю, в них “КиївПрайд” відбувся».
Я думаю, що так само як і в Європі, в США є корисні демократичні практики, але є й шкідливі. Ми як держава можемо це обирати.
Але якщо чесно — не граючи в Портнікова — я б сказала, що це велика ілюзія, ця надія на Трампа. Велика і шкідлива ілюзія.
Я розумію, чому наша держава продовжує сподіватися, розумію, чому Європа продовжує сподіватися, але… боюся зараз сказати щось різке. Очевидно, що Трамп не буде допомагати Україні та не буде допомагати будувати демократію, як робили попередні президенти США.
Через це я думаю: знаєте, в нас, особливо в Європі, видно, як стадії прийняття відбуваються — що швидше ми змиримося з тим, що втратили США як союзника, то швидше побудуємо щось нове.
А щодо «КиївПрайду» — я впевнена, це аргумент останнього порядку.
Прихід Трампа — це певною мірою нова хвиля консервативних цінностей в одній з провідних демократій. Чи бачите ви в цьому якісь ризики для України й для ЛГБТК-спільноти в Україні? Чи може це якось вплинути на поштовх консервативних цінностей?
Авжеж, тут не треба мене питати. Почалося це все, коли закрили USAID. Кожен консерватор, кому тільки не було лінь, казав, що це були фейкові цінності. Тепер усі грантожери помруть і так далі. За цей період не закрилася жодна ЛГБТК-організація. Мені здається, найгірше ця ситуація вплинула на незалежні медіа.
Мені дуже боляче через це щоразу, коли я бачу заклики підтримати якесь медіа фінансово. Я розумію, що маю зараз ці гроші та можу їх віддати на збір для військових або на свободу слова. Це жахливий, якийсь дурацький вибір, який ми не маємо робити. Не знаю, чому люди тішаться тому, що ліберальні цінності відкочуються. Мені з цього дуже прикро.
Проте це так само дивно, як у людей поміщається в голові, як із Росією. Очевидно, що Росія є носієм гомофобії. Мені незрозуміло, звідки в голові наших правих консерваторів лежить, що нібито ЛГБТК-спільнота — це частина російської пропаганди. Ні, ненависть до ЛГБТК-спільноти в Україні є частиною російської пропаганди.
Українське суспільство вже не таке гомофобне, як тоді, коли ми виходили з Радянського Союзу. Ми позбулися і продовжуємо позбуватися цієї імперської спадщини. Я переконана в цьому. Проте російська пропаганда поширює цей міт, і його підхоплюють українські праві націоналісти та консерватори.
Мене в цьому дуже надихає приклад європейських країн. Так, вони були шоковані, але не поставили під сумнів свої цінності свободи та продовжують їх підтримувати. Вони потроху заміщують, зокрема й фінансування правозахисного порядку денного, яке було від США.
Мені здається, окрім того, що Трамп не підтримує демократичні цінності — а це зараз очевидно… Боже, я можу собі дозволити не брехати, як брешуть інші політики, бо вони бояться його знову образити, щоб він знову не вдарив кудись ракетою. Трамп ще й брехун.
Ні, я не вважаю, що він якийсь геніальний менеджер чи тонкий перемовник. Ні, він просто дурна людина. Ще й мусить брехати, щоб ніхто цього не помітив. Тож я не думаю, що ми маємо це наслідувати. Як казали наші мами: «А якщо інші підуть кидатися з вікна, ти теж підеш?».
Тож давайте не будемо кидатися з вікна навіть за Сполученими Штатами.
Не хотілося б багато говорити тут про Сполучені Штати, але нещодавно прогримів випадок Адріани Сміт у штаті Джорджія. Це дівчина, яку після смерті мозку підтримували на апаратах життєзабезпечення для того, щоб вона змогла виносити ембріон. Скажіть, на прикладі таких випадків, як би ви пояснили українському суспільству важливість боротьби за репродуктивні права жінок?
Це жахливо, серйозно? По-перше, хочу сказати, що квір-, ЛГБТК- і феміністичний порядок денний перетинаються так само, як будь-яка рівність перетинається з правами людини. Хотілося б, щоб ми іноді розділяли це, бо це час від часу різні порядки денні, а іноді — однакові.
Як феміністка я вважаю, що правами жінок протягом століть, протягом тисячоліть нехтували. Нехтували через те, що війна вважалася чоловічою справою, вона потребувала більших фізичних зусиль або просто так історично склалося.
Але ті люди, які закликають повернутися до консервативних рубежів – якщо вони не готові відмовитися від мобільних телефонів, електрики, кондиціонерів, опалення, то лицемірно говорити, що треба закрити жінку біля домашнього вогнища. До того ж ми навіть не можемо довести, що так було завжди. Ми апелюємо до цього, наче так було завжди на 100% і всім це подобалося, всіх влаштовувало.
Зараз ми живемо в іншому світі. Ми адаптуємо наше законодавство: наприклад, з’явилися кіберзагрози — і ми адаптуємо законодавство до реагування на кіберзлочинність.
Жінки несподівано стали людьми. Раніше начебто лише чоловіки були людьми, а тепер ще й жінки стали людьми – яка прикрість! Навіть діти стали людьми, уявляєте?
Хоча дитинство, як кажуть, придумали лише в минулому столітті. Раніше дитина могла сидіти у дворі гола в калюжі та їсти курячий корм. Ми так не робимо зараз. Тепер ми виступаємо проти насильства над дітьми.
Тому я впевнена: права жінок — це права людини. З жінками не можна робити нічого такого, що не можна робити з людьми інших гендерів чи статей. Якщо ми не можемо підтримувати мозок чоловіка, щоб видоювати з нього сперму, то не маємо використовувати жінку як інкубатор. Це суперечить самому поняттю людської гідності.
Ми повертаємося до терміну «гідність». Ви самі сказали, що прайд-місяць – це місяць гордості. «Прайд» в українській мові, крім гордості, має значення «гідність», яке, на мій погляд, краще передає суть. Це поняття не про те, щоб пишатися тим, ким ти є, а про гідність почуватися тим, ким ти є. Не принижувати себе, не зменшувати свою цінність через те, що ти лесбійка, гей, транслюдина або маєш іншу гендерну ідентичність чи сексуальну орієнтацію.
Поняття людської гідності лежить в основі прав людини. Це те, що відбирають у людей у концтаборах, зараз відбирають у наших полонених у Росії. Це те, що намагаються відібрати російські окупанти на окупованих територіях — позбавити людей людської гідності.
Коли людина втрачає людську гідність, вона починає діяти винятково за інстинктами виживання. Не думаю, що це гарне суспільство — де люди живуть, наче весь час можуть загинути.
Домашнє та гендерно зумовлене насилля
У грудні 2024 року набув чинності закон, який звільняє кривдників від адміністративної відповідальності через малозначність та автоматично визнає дітей, які стали свідками домашнього насильства, потерпілими. Як ви вважаєте, чи достатньо цих змін?
Ні. Те, що відбувається у сфері домашнього насилля, — це серйозна проблема. Якщо ми почали говорити про Прайд-місяць, то варто розглянути не тільки домашнє насилля, а й гендерно зумовлене насилля загалом, а також злочини на ґрунті ненависті проти різних людей — залежно від їхніх певних ознак, не лише сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.
Колись у мене відбулася розмова з коліжанкою із львівської організації «Жіноча перспектива». Я сказала їй, що дуже хотіла б, щоб українське суспільство так сильно засуджувало насильників, ґвалтівників та аб’юзерів, аби чоловіки не хотіли такими ставати — щоб було соромно бути ґвалтівником або насильником. Вона відповіла: «Ти ж розумієш, що це утопія».
Допоки це залишається утопією, кривдники мають бути покарані. Ця кара має відповідати суспільному засудженню. Якщо чесно, я не впевнена, чи працюють тюрми як засіб виправлення. Я не знаю сучасних досліджень на цю тему, зокрема в Україні.
Але поки що в нас немає іншого шляху — ми маємо принаймні ізолювати таких людей від тих, кому вони можуть нашкодити. Ізолювати суттєво: не тільки приписами про заборону наближатися, а й у спеціально відведених для цього місцях. Не знаю, може, в церквах (сміється). Хоча, ладно, ні.
У 2019 році ОБСЄ проводила опитування серед жінок щодо домашнього насилля: 41% жінок відповів, що це сімейна справа, яку не треба виносити за межі родини. Скажіть, чи бачите ви, що зараз — через роки після прийняття Стамбульської конвенції — щось змінюється? Чи все ж таки дуже багато жінок досі тримають цей аспект свого життя в таємниці?
На жаль, з прийняттям законодавства це не дуже змінюється. Мушу це констатувати. Так, більше жінок стали обізнаними, зокрема в громадах за межами великих міст. Це дуже важливо, адже ми виїжджаємо туди, щоб надати психологічну підтримку жінкам у різних громадах.
Коли ми нещодавно заходили у дві нові для нас громади, там був один голова, який сказав: «У нас немає ніякого домашнього насилля». Хоча ми знаємо, що є жінки, які говорять про це тихо, скаржаться одна одній тощо. Але голова заради псевдоіміджу своєї громади відкидає цю проблему. Можливо, тому що він чоловік і має певні патріархальні упередження.
Те, що ми робимо для запобігання, — намагаємося надихнути жінок, надати їм знання, щоб вони мали більше ресурсів виступати проти насилля, говорити голосно.
Але я вважаю, що ми не маємо покладати відповідальність за припинення насилля на тих, хто від нього страждає. Відповідальність має бути на державі, органах місцевого самоврядування та суспільстві. Якщо органи місцевого врядування недооцінюють цю проблему, вони не будуть її вирішувати. Тому треба зробити так, щоб вони розплющили очі.
Дехто каже: «Це ж нормально, що чоловік б’є дружину, бо він голова сім’ї. Йому краще видно, як треба». Тобто роботи дуже багато.
На жаль, у нас не дуже багато на це коштів. По-хорошому там мали б працювати експерти та експертки, які б пояснювали, як працює насилля, залежність жінки від чоловіка, від суспільної думки тощо.
На жаль, таких грошей у державі точно немає, але, можливо, якісь ресурси можна було б залучити від громадських організацій. Треба всіляко стимулювати ці процеси змін.
Партнерства
Ви дуже багато років займаєтесь активізмом. Як ви знаходите ресурси підтримувати себе емоційно в умовах війни та постійних конфліктів?
Мене цього року чомусь про це дуже багато питають. Я то віджартовуюсь, то кажу якусь сумну правду про те, що в мене немає сил. Щодня я кажу собі, що це мій останній бій, точніше боротьба — щоб не мілітаризувати це поняття.
Мабуть, останнє, що мене тримає, — це те, що я все ще жива. Якщо я припиню боротьбу і цей світ стане ще гіршим, то я сама не захочу жити в такому світі, розумієте? Зокрема, я не хочу нікуди їхати з України — я відчуваю своє коріння саме в Слобідській Україні. Я в Харкові з одного року. Народилася на Полтавщині, але коріння відчуваю тут.
Інколи цей градус ненависті справді зашкалює, і я не завжди даю собі раду. Я консультуюся з психіатринею та іноді вживаю антидепресанти — ось як я тримаюся. У мене є партнерка, з якою ми більш як 10 років разом. Моя надія — що колись держава визнає наш союз, що ми зможемо побратися і виглядатимемо для держави як повноцінна частина суспільства.
Я хочу сказати це, щоб якщо не надихнути інших, то принаймні не дати зануритися в депресивні чи негативні бачення світу. Якщо ви не можете побудувати одну велику опору для себе, то вам потрібно багато маленьких опор — як мережа, як павутиння, щоб ви могли спертися на неї та триматися.
Можливо, вам тоді потрібні не дві ноги, а вісім лап, але це не страшно. Ви знаходите різні точки опори: побут, сім’я, дім, сподівання і надії на зміни на краще, люди, які підтримують вас і поділяють ваші погляди. Не щось одне, а багато речей одночасно — ось що нас тримає.
Ви згадали про можливість колись побратися з вашою партнеркою. У цьому випадку законопроєкт про цивільні партнерства, який досі не можуть прийняти, це півміра чи ефективний спосіб допомогти квір-спільноті закріпити в юридичному полі свої стосунки?
Раніше я не сприймала ідею цивільних партнерств — вважала, що як ЛГБТК+ рух ми маємо боротися виключно за шлюбну рівність. Я була переконана, що ті зусилля, які ми витратили на просування закону про цивільні партнерства, варто було б спрямувати на боротьбу за повноцінну шлюбну рівність.
Те, що кажуть про зміни в Конституції, — так, вони необхідні. Коли стане можливим, Україна має це зробити. Я взагалі не бачу в цьому жодної проблеми. Якщо вам не подобаються одностатеві шлюби — не укладайте одностатеві шлюби.
Але я розумію також свого колегу, і остаточно мене переконав мій дуже близький колега, ветеран Віктор Пилипенко, який очолює організацію ЛГБТК+ військових. Він розповідає мені час від часу історії, які трапляються на війні, де люди просто не роблять камінг-аут, де в підрозділах, які наголошують на своїй гомофобії, продовжують служити геї та лесбійки. Разом з тим вони не відчувають того, про що ми з вами говорили — людської гідності. Вони не можуть відчувати свою гідність.
Я думаю, що під час війни зараз ми маємо терміново щось зробити з цією нерівністю, з цією несправедливістю. Якщо ми не можемо нічого зробити з Конституцією, бо йде війна і це потребує багато зусиль, то в нас є інший механізм — Верховна Рада. Вона працює, продовжує приймати законопроєкти — то ми маємо прийняти цей законопроєкт про цивільні партнерства.
Це борг держави перед ЛГБТК+ військовими, ЛГБТК+ ветеранами, ЛГБТК+ волонтерами та волонтерками, які їздять допомагати, і врешті-решт перед тими цивільними, які також гинуть від російських ракет.
Я вже мовчу про тих, хто вивіз своїх дітей. У мене велике коло спілкування серед жінок — це жінки з дітьми, які не знають, як їм повертатися навіть у мирну Україну за умови такого високого рівня гомофобії в суспільстві. Але це окрема тема.
Я розумію, що в боротьбі з гомофобією, біфобією, трансфобією, квірфобією в нас дуже багато роботи. Я розумію також, що ми маємо пріоритизувати боротьбу з нашим головним ворогом, з агресором. Проте ми маємо пильнувати й «внутрішніх драконів». Але ми з ними впораємося — просто трохи додається роботи.
Зараз дуже часто постає питання меморіалізації загиблих військових. Чи є в планах ініціативи щодо меморіалізації ЛГБТК-військових?
Повертаючись до регіонального контексту, хочу трохи похвалитися. У нас є алея пам’яті загиблих волонтерів і волонтерок, яка знаходиться в Молодіжному парку за ініціативи голови ХОВА. Там є, зокрема, і місце для загиблої волонтерки «ХарківПрайду», яка загинула під час бомбардування, коли ракета влучила в будівлю ХОДА.
Це дуже важливо. Ми долучилися до цієї ініціативи, підготували інформацію про Ельвіру Щемур.
Якщо чесно, я дуже сподіваюся, що ми знайдемо різні можливі варіанти меморіалізації — способи створити місця пам’яті або хоча б пам’ятників. Зокрема, я б хотіла, щоб у Харкові був якийсь символічний меморіал, нехай невеликий, такий по-європейськи ненав’язливий, присвячений ЛГБТК+ людям, які загинули від російської навали. Це не мрія, але те, що б мене заспокоїло.
Чи може цей законопроєкт допомогти партнер(к)ам загиблих військових говорити про себе, як дійсно про людей, які були певною мірою пов’язані зі своїми коханими?
Я не впевнена у цьому питанні, але думаю, що це могло б допомогти людям, чиї партнери загинули на війні від рук росіян, прийняти свою втрату і вшанувати пам’ять близьких. Також відчути, що суспільство теж шанує пам’ять про їхніх загиблих партнерів.
Тут не йдеться про якісь звання чи виплати після смерті, а про пам’ять. Якщо ми вшановуємо загиблих людей, то загиблі квір-люди так само важливі, як й інші. Їхнє життя так само цінне, як і життя будь-кого іншого.
ХарківПрайд
Які у вас плани на цей рік?
Ми зараз готуємо «ХарківПрайд», незабаром відбудеться планування. «ХарківПрайд» традиційно проходить у вересні.
Поки війна не закінчилася, ми продовжуємо організовувати благодійні освітньо-культурні заходи, а також марш, покликаний показати наші вимоги до держави та європейських партнерів.
Тому у вересні побачимося на наших заходах — щиро запрошую всіх! Поки що не маю конкретних деталей. Ми будемо раді всім, хто долучиться до наших зборів, активностей та маршу.
Наостанок розкажіть про простір, в якому ми зараз знаходимось.
Це громадський центр для ЛГБТ-спільноти, жінок та всіх дружніх людей.
У нас проходять різноманітні заходи: освітні, культурні, а також заходи для соціалізації та ресоціалізації людей, особливо внутрішньопереміщених осіб, здебільшого для жінок та ЛГБТК-спільноти. Ми відкриті для всіх, окрім кількох закритих заходів.
Тут також проходять виставки: зараз, наприклад, експонується виставка квір-мистецтва разом з Муніципальною галереєю. Друга частина цієї виставки представлена в артпідвалі Муніципальної галереї.
У центрі є кабінет психологічної підтримки, де можна отримати консультацію. Психологи та психологині також можуть забронювати цей кабінет для своєї роботи.
Наш простір відкритий для інших громадських організацій — ми готові надавати його безплатно, щоб громадські, жіночі та ЛГБТ-ініціативи могли розвиватися в нашому Харкові.
Цей простір ми зробили максимально безпечним в умовах війни: вікна заклеєні бронеплівкою, є кімната без вікон та кілька запасних виходів. Тут можуть скористатися нашими послугами жінки, ЛГБТК-люди та квір-військові. У нас є душ, кухня, чай, кава.
Якщо людина приїжджає і їй потрібно провести кілька годин, пів дня або день — це можливо. Хоча ночівлі ми не забезпечуємо, але є інтернет, тому простір також функціонує як робочий хаб для проведення зустрічей.
Читайте також
- Росія системно переслідує ЛГБТК+ людей на окупованих територіях України
- Власниця майстерні виробів з металу: «Жіноче лідерство — не просто про рівність, а про нові можливості для розвитку бізнесу»
- Меморіалізація війни в момент війни: як у Харкові можуть вшанувати полеглих військових
