Куп’янський район щодня стає небезпечнішим та непридатним для життя місцем через постійні обстріли та помірне просування російських військ. КАБи, РСЗВ, артилерійські обстріли — вже звична справа, але найбільше ускладнюють процес евакуації ФПВ-дрони. Саме через них шанс постраждати або померти стає ще вищим.
У зоні ризику залишаються літні люди, які не здатні самостійно евакуюватися через проблеми зі здоров’ям або відсутністю контактів волонтерів, які можуть їх врятувати.
Також ускладнюють процес евакуації самі місцеві жителі, які відкладають переїзд, залишаючись у постійній небезпеці. Це ставить під загрозу життя волонтерів, яким доводиться повертатися і забирати людей з ще більшої небезпеки — під постійними обстрілами та роєм дронів на автівках, не завжди пристосованих до бездоріжжя.
Однак евакуйовані жителі пояснюють небажання виїжджати тим, що не відчувають достатньо підтримки від держави. Через це вони обирають жити у звичному, хоч і небезпечному форматі, а не стрибати у невідомість, граючи у лотерею на виживання.
Журналісти Ґвара Медіа вирушили на евакуацію о 5 ранку разом з пошуково-рятувальним загоном «Троянда на руці», щоб задокументувати процес на всіх його етапах.
Люди з трояндами
У складі рятувального загону декілька людей: Денис, Марина, Олег та Ара. Марина, яка цілодобово приймає заявки на евакуацію, лише нещодавно приєдналась до команди. До початку повномасштабного вторгнення вона мешкала в Куп’янську, але після наступу та обстрілів жінці з донькою довелося подолати близько десяти кілометрів пішки уздовж замінованого узбіччя.
Марина чудово знає ці краєвиди, тому легко координує жителів телефоном по місцевості. Цим вона і займається, доки рятувальна група під’їжджає до Куп’янського району. Під час тривоги Марина заспокоює людей та просить пройти в найближче укриття.
Денис — вправний водій, який впевнено та швидко везе загін до точки евакуації, комунікуючи по рації з іншою командою волонтерів. По прибуттю він допомагає евакуйованим жителям укласти особисті речі в авто та дбає про безпеку команди.
Не залишати сам на сам зі страхом
Близько 7 ранку ми приїжджаємо до Куп’янського району, зустрівши перших місцевих на евакуацію — Сергія, Аллу та третього чоловіка, який попросив не вказувати його ім’я. Родом вони з Осинового, де вже йдуть запеклі бої, тому підвезти їх до відносно безпечного місця погодилися інші сміливі люди.
Алла вирішила евакуюватися, бо жити вдома стало неможливо через постійні обстріли. Подружжя проводило дні без світла, а зв’язок доводилося ловити на пагорбах, ризикуючи потрапити під вогонь. Однак деякі члени її сім’ї та знайомі залишаються попри небезпеку.
Сергію 83 роки, він — найстарший серед евакуйованих. Чоловік наважився виїхати через постійні обстріли, а ініціативу щодо евакуації взяла на себе його дружина. У Харкові на Сергія чекають донька та внучка.
Ситуація дозволяла взяти людей з собою та поїхати далі на пошуки інших охочих евакуюватися. Це безпечніше, ніж залишати маломобільних людей просто неба зі страхом сам на сам.
Усю дорогу необхідно використовувати детектори дронів: якщо не відбиватись, то хоча б знати, коли маневрувати або тікати.
— Це що таке? — запитує один з евакуйованих, вказуючи на детектор дронів в руках Олега.
— А це, діду… Якщо побачиш нашу машину в цій штуці, треба згадувати усі свої гріхи та молитися, — відказує волонтер.
Комунікувати рацією доводиться без детальних уточнень. Час від часу на долю секунди ми ловимо ворожі сигнали, але дорога попереду залишається спокійною.
Останній мешканець будинку
Приблизно о пів на восьму в Старовірівці до нас впродовж декількох хвилин підходять двоє чоловіків похилого віку. 65-річний Віктор, попри переконання волонтерів, відмовляється їхати, і обурено нарікає майже на усіх, хто паркує авто поряд з будинками. Саме це, на його думку, — причина атак на домівки.
Віктор показує свою розбиту квартиру, де у гостьовій кімнаті немає частини стіни, а через велику діру видно сусідній — майже повністю зруйнований прямим ударом російського БПЛА підʼїзд. Двері вирвані вибуховою хвилею, через що зачиняти їх доводиться, підпираючи чимось важким. Комунікації в будинку працюють з перебоями.
Сусідів немає. Останній загинув від нещодавнього обстрілу, який задів і самого Віктора.
«Зрештою мав вибите плече, гул в голові та шок», — згадує Віктор.
Другий чоловік, Олександр, не готовий евакуюватись, бо не може залишити свою мати. Вона живе у Грушівці, тому ми разом з рятувальниками вирушаємо до його сімейного будинку.
Матері Олександра 91 рік. Вона тремтячим голосом й зі сльозами розповідає, що пережила Другу Світову війну. Згадує, що прожила у Грушівці більшу частину життя, а будинок звів власними руками її чоловік.
Волонтер Олег помічає, а мати підтверджує, що Олександр має проблеми з ментальним здоров’ям. Однак наразі в центрах для ВПО недостатньо волонтерів, щоб доглядати за цією категорією людей.
Ара все одно ще раз пропонує Олександру евакуюватися разом з матір’ю. Волонтери намагаються дістати контакти родичів, які б подбали про їхню безпеку, адже привезти Олександра з матір’ю до Харкова без підтримки з боку рідних дорівнювало б непередбачуваному наслідку. Однак домовитись не вдається, тому рятувальникам доведеться найближчими днями шукати вихід з ситуації для цієї сім’ї.
Хвилин на розмови не лишається. Інших евакуйованих вже час везти до Харкова.
Читайте також
- Як у Харкові святкували День Незалежності, попри війну та «тінь» Дня міста
- Спочатку завершимо війну vs це збереження пам’яті: ХОВА проводить збір ідей щодо майбутнього Меморіалу полеглим героям
