Вовчанськ — прикордонне місто Харківської області, що розташоване за пʼять кілометрів від кордону з РФ. До повномасштабного вторгнення тут жили близько 17,5 тисяч людей. Російські війська увійшли у місто 24 лютого 2022 року, а українська армія звільнила його під час харківського контрнаступу у вересні того ж року. Через близькість до російського кордону місто постійно потрапляло під російські обстріли. З грудня 2023 року армія РФ почала частіше атакувати Вовчанськ керованими авіабомбами. У травні 2024 року Росія повторно вторглася з півночі Харківщини, руйнуючи Вовчанськ. Розпочалася термінова евакуація цивільних.
«Раз, два, бачу третю. Буває і так», — ще тоді, у травні 2024 року, поліцейський з рудою бородою знімав відео для соцмереж, рахуючи керовані авіабомби, які мить тому російські військові скинули на місто. «Ну що? Хто не хоче вмерти — раджу збиратися та їхати за мною», — він повернувся до мешканців, які припали до землі. За декілька днів обличчя Олексія Харківського — начальника сектору реагування патрульної поліції Вовчанська — з’явиться в усіх національних українських медіа та десятках міжнародних видань, ставши символом евакуації цивільних з міста.
Олексій Харківський народився та виріс у Вовчанську, де спочатку працював у міліції, а потім у поліції. Після деокупації рідного міста у 2022 році він повернувся та почав вести сторінки у соціальних мережах, де розповідав світу про життя громади та наслідки російських обстрілів.
Ми зустрілися з Олексієм у Бугаївці — селі Вовчанської громади, що стало евакуаційним пунктом під час повторного наступу російської армії на північ Харківщини у 2024 році — та поговорили про війну, евакуацію та ставлення до поліції.
Під час підготовки до інтерв’ю я продивилася багато ваших відеозвернень та коментарів під ними. Багато людей зараз питають: «А куди ви зникли?». Можете розповісти, чим ви зараз займаєтесь?
Я нікуди не зник. Я працюю там же, де й працював, але дійсно кількість та інтенсивність моїх публікацій набагато зменшилася, бо кількість і обсяг роботи по евакуації, по тому, що я висвітлював, зменшився. Людей вже майже не залишилося — в громаді проживає 2300 осіб, і вже ніхто не хоче евакуюватися.
Евакуації проходять рідко — пару раз на тиждень. Тому й публікацій менше. У нас на медіапросторі інтенсивність і інтерес до конкретної події-факту виникає тільки тоді, коли це все гаряче, а далі вже зменшується й зменшується.
Повномасштабне вторгнення
Чи вірили ви в нього особисто та чи готувалася до нього громада?
Всі пам’ятають той жахливий 2022 рік. Всюди ходили чутки, медіа повідомляли про можливе повномасштабне вторгнення, про великі колони техніки за нашим кордоном. Росіяни стояли по той бік — прям величезної кількості їх не спостерігали, але колони дійсно були. Хлопці-прикордонники ділилися з нами цією інформацією. Чи готувалися ми особисто? У райвідділі майже не готувались. Ніхто, звичайно, повноцінно не вірив, що буде така ситуація. Всі працювали, як працювали. Ми бачили певний рух військових у районі, але він був мінімальний.
Увечері 23 лютого ми зрозуміли, що щось дійсно буде. Я саме був на чергуванні, коли приїхали військові та попросили нашої допомоги — вони мінували мости через річку Вовча у Вовчанську. Ми були там разом з ними, і військові вже казали, що скоріше за все буде наступ, хоча ніхто не був повністю впевнений.
Потім розпочався повномасштабний наступ. О 8:00 ранку великі колони військової техніки перетнули Вовчанськ: одні попрямували в бік Старого Салтова, інші — до Білого Колодязя.
Вовчанськ розташований у безпосередній близькості до державного кордону — лише 3-4 кілометри по прямій. Тому окупація настала дуже швидко. Люди виїжджали хто як міг, дехто навіть лісами, бо ситуація ставала все гарячішою. Під Харковом розпочалися активні бойові дії, і поліція евакуювалася. На жаль, деякі наші колеги залишилися тут і пішли на співпрацю з ворогом. Їм уже пред’явлено підозри, а декого навіть засуджено.
А скільки приблизно таких людей?
Штатна чисельність райвідділу на той час була, певне, 84 особи. На бік ворога, якщо я не помиляюсь, перейшло 18.
Як ви думаєте, у людей були такі погляди, чи це вони під впливом обставин так вчинили?
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення і пішла військова техніка, майже ніхто не підтримував Росію — лише один наш колега виказував, що там буде добре. Всі інші були налякані, ніхто цього не хотів. Люди жили спокійно і працювали. Не було такого, щоб хтось виказував свої погляди. Але потім, з часом, вони залишилися тут.
Були й непоодинокі випадки, що осіб забирали. Я теж у перші дні потрапив у полон до російських військових. Нашу групу поліцейських затримали, роззброїли та помістили в нашу ж камеру тимчасового утримання. Ми просиділи там майже добу. Потім почався великий бій, вони кудись всі зірвалися, і нас випустили. Ми просто втекли — забрали свої документи та вирушили до Харкова.
При затриманні та поміщенні в камеру до всіх нас застосовували силу. Це був психологічний тиск, щоб схилити до співпраці. Але ми відмовилися. Всі хлопці, які були зі мною в камері — двоє — теж виїхали, і зараз хтось працює у Вовчанську, хтось у Харкові.
Деокупація
Ви повернулися у Вовчанськ після деокупації. Чим відрізняється робота у деокупованому місті від того, що було до повномасштабного одного вторгнення?
Після виїзду до Харкова я вирішив, що обов’язково повернуся у Вовчанськ і піду захищати свою землю. Ми прибули до місця дислокації, узгодили це з керівництвом і разом з військовими зайняли перший блокпост. У 2022 році лінія фронту була іншою, війна була менш складною, ніж зараз, і обстріли були значно рідшими.
На першій лінії ми виконували стабілізаційні функції та приймали місцевих жителів, які виїжджали з окупованого Вовчанська. Люди, які вибрали цей шлях евакуації, були проукраїнськи налаштовані та надавали інформацію про розташування російських військових. Ми передавали ці дані нашим військовим, які використовували їх для просування вперед.
1 травня 2022 року ми увійшли на свою територію — Старий Салтів, Молодова та Верхній Салтів — це були перші деокуповані населені пункти. Там проводили масову евакуацію та фільтраційні заходи з розшуками російських військових, що залишилися. 4 травня ми потрапили під російський контрнаступ разом з Харківською теробороною та 72-ю бригадою. Вони з флангу атакували Старий Салтів. Відбили, слава Богу. Всі вистояли й були деокуповані території аж по Рубіжне, а в середині травня — Шестакове і частина Липецької громади. До початку вересня ситуація залишалася незмінною. Ми, як місцеві, допомагали з логістикою, евакуацією людей та підтримкою військових.
Я завжди носив із собою державний прапор у кишені бронежилета. Мріяв повісити його на центральній площі Вовчанська. На початку вересня нам сказали, що буде масований наступ й ми братимемо у ньому участь. Спочатку зайшли в села Чугуївської громади, а 11 вересня невелика група поліції разом із силами спеціальних операцій першими увійшла до Вовчанська.
Того вечора, коли вже сутеніло, моя мрія здійснилася — ми підняли прапор на центральній площі. Місцеві жителі одразу зібралися, всі разом співали гімн. Спочатку вони не впізнавали нас через бороди, які ми відростили за час війни, але коли зрозуміли, що ми місцеві — в їхніх очах з’явилося ще більше радості. Всі чекали на деокупацію міста, і з 11 вересня у Вовчанську було відновлено українську владу.
Я весь час перебував у Вовчанську. Спочатку було дуже важко — без світла та газу, з ускладненою логістикою через зруйнований міст у Старому Салтові. Шлях пролягав через Куп’янськ, де ще тривали бої.
Почали налагоджувати життя міста. Разом з волонтерами організували доставку гуманітарної допомоги — загалом близько 200 тонн. З нами у місті базувався 244-й батальйон тероборони, організували видачу пенсій та запрацював ПриватБанк.
Місто тихенько зажило, хоча періодично тривали обстріли — артилерія, міномети, «Гради». Поліція переїжджала декілька разів, бо росіяни полювали за нами — обстрілювали й відділок поліції, і адміністрацію, куди ми переїжджали. Вони полювали за нами, бо бачили, що ми — влада, ми з людьми перебуваємо у Вовчанську та допомагаємо їм.
Коли ситуація більш-менш стабілізувалася у Вовчанську, люди почали повертатися. Які настрої були у людей?
Я б не сказав, що люди почали повертатися. Навпаки — велика кількість виїхала. Хтось приїжджав, хтось виїжджав, хтось літом жив та виїжджав на зиму, бо були проблеми з опаленням, не було газу. На зиму виїжджало дуже багато, у місті залишалося близько, 3 тисяч осіб. Люди все одно були настроєні залишатися — всі, у кого було дров’яне опалення, всі залишалися дома. Бо вдома і стіни лікують та оберігають.
Блог
Що спонукало вас документувати всі події на камеру?
Не всі події вдавалося документувати, бо часто поруч не було камери в важливі моменти. Але я хотів, щоб місцеві жителі бачили, що відбувається в нашому місті. Я показував випадки жорстокості щодо міста, руйнування та роботу поліції.
У своїх відео ви часто жартуєте. Це ваш спосіб боротися з тривогою та страхом?
Так, звичайно. З гумором трохи легше жити. Пожартували – вже трохи спокійніше. У мене є відео, де ми загружали двох бабок. Вони такі молодці – сміялися, жартували, вірші розповідали. Дуже багато приємних ситуацій, через які хочеться працювати.
До повномасштабного вторгнення ставлення до поліції у суспільства дещо було негативне. Як ви думаєте, чи зміниться воно, враховуючи теперішні обставини?
Я б не сказав, що до повномасштабного, бо поліцейські теж бувають різні. Зараз у соціальних мережах бачимо негатив, мовляв, поліція не воює. Так, наш відділ не бере участі в активних бойових діях та штурмах. Але роботу, яку ми виконуємо, теж необхідно робити. І ніхто інший її не робитиме. Ніхто не захоче ризикувати життям, заїжджати туди, де п***ри, де військові відбивають атаку і не мають часу евакуювати бабусю.
Ми перебуваємо на війні. З самого початку я тут, у наших громадах, де тривають активні бойові дії, безпосередньо біля лінії фронту. Бувало, що ми під’їжджали на 500 метрів до нуля. Крім того, у нас є об’єднані штурмові бригади, такі як «Лють». «Лють» була тут. Тому дуже багато поліцейських на війні.
Не всі військові теж безпосередньо на передовій — хтось забезпечує роботу в тилових підрозділах. Так само й поліція виконує функцію підтримання правопорядку. Без поліції в Україні почнеться хаос.
Кожен сам приймає рішення. Я ще можу зрозуміти, коли військовий висловлює критику, але коли це роблять цивільні, які сидять осторонь і нічого не роблять… У кожного своя думка, нехай її висловлюють.
Безумовно, багато наративів, що треба всіх поліціянтів відправити на фронт, але при тому у прифронтових та прикордонних населених пунктах поліція стає опорою. Бо це — евакуація, логістика, навіть доставка гуманітарки. Мені здається, через це збільшиться відсоток довіри.
Лінія фронту простягається, якщо не помиляюсь, на 1100 кілометрів. Всюди є поліція. Ми працювали у Вовчанську, за три кілометри від крайньої точки фронту. Люди це бачили. Коли почалося повторне вторгнення, рейтинг поліції зріс — люди бачили відео нашої роботи. Я нічого не приховував. Ми виїжджали на звичайному службовому Duster із металевим корпусом товщиною всього 0,8 сантиметра, який пробивається найменшим уламком.
Ми ризикували життям, заїжджали туди, де здавалося вже неможливо щось зробити. Проводили евакуацію, було багато позитивних відгуків. Зараз люди часто висловлюють подяку. Коли йду Харковом, буває, зупиняються незнайомі люди, тиснуть руку і кажуть: «Дякую вам. Ви евакуювали мою бабусю. Я дуже вдячний, ви робите важливу справу». Це надзвичайно приємно. Саме заради цього варто працювати. Тому я залишаюся тут, у районі активних бойових дій.
Наступ та евакуація
Чи боялися місцеві повторного наступу після деокупації Вовчанська?
Люди постійно переживали через те, що ми перебуваємо поряд з кордоном, де тривають обстріли. Ми виїжджали й вдень, і вночі на місця обстрілів — і я особисто, і мої колеги, хлопці та дівчата. Бувало, прибуваєш на місце влучання в будинок, де під завалами люди, і ми їх діставали. Це деморалізувало ситуацію, багато хто не витримував і виїжджав.
Тепер поговоримо про повторний наступ росіян на Харківщину у 2024 році. Пригадайте, будь ласка, що ви робили в цей день? Як він для вас почався?
До цього дня ми вже готувалися. Нас попереджали військові про можливий наступ найближчими днями. О 4 ранку ми розпочали евакуацію Вовчанська, бо о 23 ночі була повністю зруйнована переправа в Старому Салтові. Перше відео я знімав о 5 ранку про те, що розпочався повторний наступ на Вовчанськ і людям необхідно евакуюватися.
З першого дня було важко — всі почали масово виїжджати, евакуюватися. Я всім рекомендував дзвонити на 102. Завдяки соціальним мережам та чітким інструкціям ми змогли евакуювати тисячі людей з Вовчанська. Вивозили всіх сюди, до села Бугаївка. Ми надавали допомогу місцевим мешканцям, але згодом евакуаційний пункт та лікарня у школі була обстріляна росіянами, були поранені лікарі.
Ми їздили кожного дня з самого ранку до пізнього вечора. Службових автомобілів не вистачало, ми евакуювали на своїх автомобілях. Пізніше долучилися волонтери, але, на жаль, були прикрі ситуації — волонтери самотужки поїхали у Вовчанськ — один з них зник безвісти, іншого вбили.
Ми неодноразово потрапляли під обстріли, зокрема від FPV-дронів. Було багато постраждалих — і колеги, і рятувальники, і місцеві. Якось приїхали евакуювати людей. Вовчанськ розтягнутий, і якраз по протилежній стороні заходять вже п***ри, там річка і відстань метрів 500. Сили оборони з цієї сторони, і вони криють цей сектор артилерією. Я побіг до місцевих — бабцю закинули в машину з речами, а дід каже: «Я ніде не поїду, машину треба забрати». І сміх, і гріх, розумієте. Хата горить, бо було влучання в сусідню хату. Дід каже: «Ні, без машини не поїду». Ворота ледве розкрутили, я вже думав чи виламувати їх доведеться. Ледве розібрали — дід сідає, поїхали. Добре, що ми до діда в машину ще пару людей закинули.
Перші два тижні були дуже динамічні. Ми евакуювали людей та домашніх тварин, витягали з підвалів. У координаційному центрі все було організовано — групи виїжджали за визначеними маршрутами. Бувало, що в машину набивалося по шість людей і собака, з повним багажником речей. Люди часто брали лише найнеобхідніше — документи. Хоча деякі й консервацію з собою везли, кажучи: «А що я дітям візьму?».
Бували й погані ситуації: дзвонять на 102 і просять евакуювати родичів. Ми приїжджаємо — родичі відмовляються. Люди починають скаржиться у вовчанському чаті. Ми другий раз приїжджаємо — вони відмовляються. Я знімаю людей, говорю: «Ви витрачаєте наш час. Ви, говорю, не хочете евакуюватися, а хтось хоче. Ми на вас зараз витратимо пів години, а в цей час би могли когось евакуювати». Деякі досиділи до того, що вулиці вже були окуповані, і вони вже перебували повністю за п***рами, тому добратися туди вже було неможливо.
Потім ми їм рекомендували виходити до суспільно-відомих місць і забирали вже їх там, бо зв’язок зникав. Щоранку ми забирали мінімум 10-15 людей з одного місця. Возили людей навіть у кузовах пікапів — намагалися врятувати якомога більше.
Але потім сталися серйозні ситуації. Спочатку просто влучання дронами. Наш автомобіль був пошкоджений прильотом у Вовчанську. А в один із крайніх днів ми їхали групою з трьох машин — завжди так їздили, щоб у разі чого допомогти одне одному. Я їхав у першій машині, коли FPV-дрон влучив у другу машину. Загинув мій підлеглий Андрій Ладика, а Дмитро Мажировський був серйозно поранений — рука, шия, осколками все посічене. Я бачив цю всю ситуацію, я вийшов з машини. Тут вже хоч зберігай спокій, хоч не зберігай — все одно на адреналіні. Паніки не було, ми швидко подивились: Андрій на жаль, загинув на місці. Дмитра ми дістали зі своїм колегою, з яким ми в першому автомобілі рухалися. Я його швиденько до нас машину посадив. Відразу ми вирушили в напрямку евакуації, передав про потребу медеваку, наклав турнікети та всю дорогу ми з ним спілкувалися. Ми швидко долетіли на такій швидкості польовими дорогами, водій їхав 100-120 кілометрів полем, вирулювали посадки. І зараз він одужав працює, все в порядку.
Скільки екіпажів поліції евакуювало людей?
Працювали майже всі екіпажі патрульної поліції, залучались додатково поліцейські офіцери громади та працівники інших відділів. У перші дні було понад 10 екіпажів. Щодня евакуювали 400-500 людей. Згодом інтенсивність зменшилась, і в останні чотири дні працювали трьома екіпажами.
Найбільші складнощі були через постійні обстріли. На вулицях — повалені стовпи, пошкоджені дахи, завали. Було складно проїхати, часто пробивали колеса, доводилось ремонтувати їх на ходу.
В останні дні роботи ми вже знали проблемні місця. Спілкувались між собою, планували маршрути. Щоранку проводили інструктаж. Враховували інформацію від військових про небезпечні райони, які доводилось об’їжджати альтернативними шляхами.
Я знаю, що швидкі у прифронтових районах обладнують РЕБами. Чи є таке в поліції й чи знаєте, чи буде таке застосовуватися?
Я ставлюся до цього скептично. У нас є автомобіль, обладнаний РЕБом, але він не працює. Був випадок, коли стояв автомобіль з увімкненим РЕБом, і над ним пролетів FPV-дрон. Дрон пролетів далі й вразив вантажівку приблизно за 100-150 метрів. Він просто не помітив поліцейську машину, тому пролетів повз.
РЕБи — це засіб протидії. Коли розробляється дрон, для нього встановлюється певна частота. Зараз технології настільки розвинулися, що частоти можна змінювати навіть під час польоту. Коли РЕБ створює перешкоди дрону, у того погіршується якість зображення та керування. Частоти знизили — РЕБ обійшли.
Також у районі Вовчанська та в радіусі 10 кілометрів все вражається оптоволокном. використовуються саме такі дрони. Летить дрон на оптоволокні — йому ніякий РЕБ не буде перешкодою. Вражають наших військових, які там їздять. Всі жаліються, що дуже-дуже багато стало саме цих дронів.
Тоді РЕБ не можна назвати панацеєю, а що могло б убезпечити поліцейських? Бо вони також працюють у прифронтових регіонах і часто стають мішенню для дронів.
Я неодноразово потрапляв під обстріли й був двічі поранений саме під час проведення евакуації. Також отримав контузії. Що може убезпечити? Убезпечити можуть броньовані автомобілі під час евакуації. Звісно, броньовик захищає від осколків, але від прямого влучання дрона з кумулятивним снарядом навіть броньований автомобіль може не врятувати.
Може убезпечити закінчення війни, скажімо так. Сподіваємось, що буде перемога, що найближчим часом все буде добре. Але роботи після війни стане ще більше. Особливо у Вовчанську — розбирати завали, є зниклі безвісти та загиблі.
Думаю, у поліції роботи вистачатиме. Але війна, скоріш за все, не зупиниться повністю. Ви й самі чуєте — вона зовсім поруч. Як вона зупиниться, як все це буде — поки що ніхто не розуміє.
Мотивація
Як ви спілкувалися з місцевими, особливо от, якщо вони не хотіли виїжджати?
Ми ж не можемо нікого примусити до евакуації. Була ситуація, коли переховували дитину у Вовчанську, ми теж з журналістами тоді були. Намагалися переконати родину з дитиною евакуюватися. За рік до повторного вторгнення ми вже примусово евакуювали всіх дітей з Вовчанська та прикордонних сіл на лінії зіткнення.
Батьки категорично відмовлялися виїжджати з дитиною, казали: «Не поїду, тут трактор, все інше». Ми морально тиснули, журналісти теж переконували: «Що ви робите? Тут дитина, обстріли». І саме в цей момент неподалік, на тій же вулиці, стався обстріл.
У таких випадках доводилося вдаватися до примусових заходів. Якщо переконання не діяли, складали протоколи на батьків. Ну, приходилось змушувати. Ну, дитина, що робить? Треба виїжджати. Подібні ситуації трапляються й зараз.
Що б ви сказали людям, які зараз живуть в містах та селах під загрозою окупації?
Я рекомендую всім евакуюватися до безпечніших місць, переїхати до родичів. Якщо такої можливості немає, варто звернутися до поліції. Ми організуємо евакуацію, потім людей розміщують у Хабі, місцева адміністрація допомагає з поселенням у гуртожитках.
Звісно, це не вдома, але краще бути живим і цілим. Спокійно жити, ніж сидіти дома і чекати, поки прилетить і буде все зруйновано. Я думаю, що краще виїжджати, звісно.
Як ви вважаєте, як людям триматися і знайти сили тримати оптимізм в цей складний час?
Триматися дуже важко — це я знаю з власного досвіду. Особливо тяжко людям, які втратили все — насамперед літнім людям, яким складно починати життя спочатку. Людина все життя будувала свій будинок, накопичувала майно — і раптом все знищено, зруйновано, згоріло.
Морально витримати це надзвичайно складно. Але треба триматися, вірити в Бога, що він допоможе, вірити у Збройні Сили України та нашу перемогу, що ми здолаємо ворога. Я думаю, що віра нам допоможе.
Як ви вважаєте, яке майбутнє у Вовчанська і чи можливо його відбудувати?
Ми всі реалісти. Ми бачимо, що з містом — воно вщент зруйноване. Від центральної частини міста не залишилося навіть фундаменту. Просто груди пилу та цегли. Все зруйновано. І майже все місто таке ж саме — просто зруйноване.
На вулицях залишилося по три-чотири будинки, які вціліли, але вціліли тільки формально, бо дахи на них пошкоджені, вікон немає. Коробка ціла залишилася. Але ще тривають активні бойові дії. Сьогодні було три будинки, завтра вже може один, а може й нуль.
Місто мертве. Майже рік, дев’ять місяців, тривають активні бойові дії. Дуже довго тримаються хлопці, молодці, наше місто тримають, але відновлювати його майже неможливо. Воно буде забруднене снарядами, вибухівками. На розмінування підуть роки.
Відновити повністю інфраструктуру, ЛЕП, все інше — дуже-дуже важко. Мені здається, простіше буде його збудувати. У цьому ж районі є місця мальовничі. Так буде навіть простіше.
Вовчанськ став першим містом у Харківській області, яке повністю зруйновано. Це така тактика росіян як на Донеччині. Наскільки це сумно відчувати, що тих вулиць, тих місць, якими ви ходили все життя, їх більше немає?
Підіймаємо з хлопцями коптер та бачимо: річка, де ми купались, вже навіть виглядає не так, бо там рельєф місцевості змінений від постійних прильотів. Немає жодного дерева, просто якісь ями. Ти дивишся на це все і розумієш, що ти вже не зможеш ніколи покупатися в цій річці.
Дуже важко, дуже сумно це все переносити. Але тримаємось, поки тримаємось. Життя продовжується.
Читайте також
- «Росіяни просто нас виганяли з дому»: як переселенки з Луганщини облаштовуються у близькому до фронту Харкові
- Обстріли, пошук роботи та відновлення: як живуть мешканці прикордонного Золочева на третій рік повномасштабного вторгнення
- Через війну страждають не лише люди, а і тварини: історія дикої качки з протезом у Харкові
