По-справжньому: що треба знати про традиційний український одяг, аби не пропагувати шароварщину?

Маки, ружі та вінки ー таке розмите уявлення про традиційне українське вбрання залишив для сучасних українців Радянський союз. Все що українськеー це смішне, незграбне та примітивне. Як було насправді?

Перше, що потрібно знати, коли говоримо про відтворення українського строю давніх часів, це те, що тоді жінки не носили розплетеного волосся. У тодішні часи розпущені коси ー сором. Дівка заплітала волосся в косу чи дві коси (існували також інші способи укладання волосся), могла пов’язати складену хустку, як пов’язку, проте мала бути відкрита частина голови або коси, адже це вказівка на те, що вона неодружена.

Після шлюбу жінка своє волосся ховала під очіпок (подейкують, що на Гуцульщині чоловік відрубував дружині косу на порозі своєї хати, як вона туди ступала, як нова господиня). На голову клали кибалку (так називали спеціальне кільце), волосся розділяли на дві частини і намотували на нього, зверху одягали очіпок (деякі очіпки мали жорсткі каркаси, які тримали певну форму).

Вважалося, чим вищий очіпок, тим пишніша в тебе була коса. Українки, які не мали пишного волосся вдавалися до хитрощів: підкладали під очіпок шерсть чи інші речі, щоб візуально збільшити об’єм зачіски. Дівчата, до речі, теж вплітали стрічки, щоб коса виглядала грубшою. Зверху на очіпок одягали хустку або намітку — тканину завдовжки до 5 метрів, яку накручували кругом обличчя (існували теж інші способи зав’язування намітки), яка звисала до поясу.

“Поки молодша можна відкривати шию, старші жінки часто підвязували наміткою підборіддя, що допомагало візуально коректувати контур обличчя. У деяких місцевостях з-під очіпків виднілося волосся“, ー розповідає реконструкторка вбрання Надія Крутько, яка відтворила історичний стрій Чернігівщини кінця ХІХ століття. Вибір пояснює так: “У цей період з’явилася фотографія, завдяки якій можна відтворити образи предків. До того ж, я сама з Чернігівської області“.

Вінок ー давня прикраса голови дівчини, яка досі викликає суперечності.

Його носили лише неодружені дівчата на свята, рідко в будні. Наші пращури здивувалися б, побачивши жіночий хоровий колектив у пластикових віночках.

Вінки були різними за складом та призначенням і не всі з них носилися (деякі використовували у народних ритуалах). Здебільшого вінки не були повсякденним атрибутом, крім «польових», які робили зі свіжих квітів під час дівочих гулянь або в перервах між працею. Існував і міський або зимовий варіант святкового вінка: дівчата робили квіти з паперу, який замочували у віск.

Мода та хитрощі

Наприкінці ХІХ ст. набирають популярності куповані мальовані хустки з квітами. На заміну плахті приходить спідниця. Ще на початку ХІХ ст., з розвитком мануфактури і активізації торгівлі текстилем, в селах замість катанок ー верхнього жіночого одягу ー почали виготовляти більш привабливі корсетки, які відрізнялися вставками-клинцями позаду. Вони в середині також мають поясок, який одночасно підкреслював завищену талію і створював тканеві мішечки на кшталт бюстгальтера.

З літератури відомо, що часто дівчата просили батька, щоб привіз їм з ярмарку намисто.

На стародавніх світлинах можна побачити, що різнокольорові ряди сягали аж живота. Мінімалізм тоді не був у моді. Намисто тоді ー це статус.

Коралове намисто, бурштин, скляне намисто, дукачі та інші прикраси були найбажанішою оздобою. Відтворюючи традиційне вбрання, слід пам’ятати, що намиста в регіонах відрізнялися. Популярне зараз червоне дерев’яне намисто було в бідніших людей, які не могли собі дозволити придбати інше (але вони було поширене не у всіх регіонах).

Стасус підкреслювався також у кількості защипів на спідниці. На складки йшло багато тканини, відповідно чим більше тканини дівчина витрачала на декор спідниці, тим вона багатша була. Про короткі спідниці можете забути: часто сорочки сягали середини литки чи щиколоток. Спідниця (або плахта) закривала весь поділ сорочки або залишала відкритим 2-5 см, максимум 10 см.

“Як і багато економних, але охочих похизуватись жінок того часу, я зробила підклад спідниці з дорогої тканини. Він виглядає на сантиметр, тобто я всім показую, що можу собі це дозволити. Там того підкладу може бути довжиною з долоню, але ніхто ж зазирати під спідницю не буде. Всі про це знали і так робили, ніхто ж не перевірить“, ー розповідає Надія чергову хитрість.

Престижним у цей час залишався синій колір, зокрема тому, що він був дорогим у виробництві та швидко вигорав. Яскравих, перенасичених кольорів, як нам пропонує шароварщина, тоді не було, що в першу чергу пов’язано з натуральними барвниками. До речі, барви одягу залежали від віку. Дівчина могла одягти яскравіші кольори, з віком жінка одягає все темніші, стриманіші кольори та менше намиста, яке частково роздаровувалося дочкам, невісткам, онучкам, похресницям.

Вишиванка чи сорочка?

Традиційна українська сорочка могла сягати щиколоток і ніколи не була вище колін. (Чоловічі ж рідко бували нижче колін). Буденні жіночі сорочки прикрашались мінімалістично: подекуди, лише одною смужкою на уставці, святкові оздоблювали значно більше.

Розріз мав практичну функцію: мати розв’язувала на горловині сорочку і годувала немовля. Він, звичайно, повністю прикривався корсеткою та намистами. Ніяких відкритих декольте, що так популярні зараз.

На пазусі жіночих сорочок не було вишивки (окрім Волині), до якої ми зараз звикли: навіщо вишивати те, що ніхто не побачить? Вона почала з’являтися після початку ХХ століття. Одна з теорій пояснює таку появу економічно-соціальним станом життя у той період. Війна, Голодомори та прихід комунізму змусили людей задля виживання продавати або приховувати намиста. Матері помирали, забираючи частину прикрас до гробу, а на нові грошей не вистачало. Корсетки вийшли з моди, зокрема через зайві витрати на тканини. Погруддя жіночих сорочок відкрилося, тому його почали вишивати, а розріз пазухи ー зменшувати.

“На вишиванці більше розцяцьковані рукави. Вишивка Чернігівщини більш стримана ー наприклад, білим по білому. Кожен регіон має свою“, ー пояснює реконструкторка.

“Мильна” вишиванка

Вишивка хрестиком не є традиційною українською вишивкою. Почалося все з француза Генріха Брокарда, який у 1861 році розпочав у російській імперії варіння мила. Його дружина запропонувала виготовляти “народне” мило і продавати його за одну копійку, що було в кілька десятків разів менше, ніж у конкурентів.

Згодом Шарлотта придумала загортати брусок у папір з красивими квітами, які замовляла у французьких художників. Коли в найбільших українських містах відкрили їхні магазини, селянкам так сподобалися узори, що вони почали їх відшивати на своїх сорочках. Шарлотта дізналася про це і полеглила жінкам роботу: разом з милом покупцям давали “премію”ー рослинні красиві візерунки нанесені на аркушах в клітинку. Українки купували мило, зокрема, і задля схем.

Мистецтвознавці називають вишивку хрестиком мильною. Вона вважається молодою, їй лише трохи більше ста років, у порівняння до традиційних українських технік, як то ретязь, косичка, оксамитовий шовк, козлик, та набагато легша у виконанні. Хрестик до Шарлоттиної популяризації існував як допоміжна техніка.

Ружі і яскраві узори, якими забивали жінки сорочки, хоч були масовими, проте вважалися несмаком навіть у ті часи. Про те, що справжня українська вишивка під загрозою зникнення кричала зокрема видатна українська письменниця, перекладачка та етнографка Олена Пчілка, яка видала збірку “Український народний орнамент” з традиційними техніками. Але симпатичні прості схемки пішли в рух, а квіти витіснили давні геометричні орнаменти. Надія зазначає:

“Музеї теж не колекціонували одяг та інші предмети, вишиті в брокарскому стилі, і тільки в сімдесяті роки минулого століття в Національний музей українського народного декоративного мистецтва надійшли перші зразки предметів, прикрашених брокарською вишивкою, які були знайдені в українських селах і містах дослідними експедиціями“.

Іншими словами, навіть до музеїв потрапила мильна вишивка, бо традиційна майже не збереглася.

Сучасний український письменник Юрій Андрухович колись сказав, що радянська влада, коли почувала себе менш впевнено, підігрувала українськістю, полегшувала народну упряж. Можливо тому, у 1953 році розробили три види радянських вишиванок для масового виробництва:

• “Українка” – вишиванка з відкладним коміром, одноколірною вишивкою чи в гармонійному сполученні двох-трьох відтінків одного кольору.
• “Гуцулка” – з багатоколірним геометричним візерунком із перевагою червоного кольору.
• “Чумачка” – з вишитою пазухою та низеньким комірцем-стійкою.

Українці зараз вірять, що вишивка на сорочці має певний сакрально-обережний зміст: дуб – сила, калина – врода, виноград – родючість і т.д. Більшість вчених погоджуються, що найдавніші зразки геометричної вишивки виконували функцію оберега. Надія наводить як приклад на найдавніших сорочках обшивання дірок замість зашивання, обов’язкове обшивання всіх країв, вишивку в невидимих місцях, наприклад, на спині).

У ХVI-XVII ст. оберегове значення стало вважатись забобонами, а ті ж самі мотиви почали використовуватись, як декор, а з популярністю хрестикової техніки візерунки на вишиванках урізноманітнились. Однак оберегово-символічного значення брокарська вишивка вже не мала. Оскільки узори залежали від техніки вишивання, рослинні, антропоморфні, зооморфні орнаменти хрестиком можна було вишити набагато легше.

Що не так з народними танцями?

Атласні шаровари у чоловіків ー це фейк. Атлас був дорогою тканиною у ті часи. Він непрактичний і тоненький. Ним могли дозволити собі оторочити корсетку чи спідницю.

“Дорогу тканину точно ніхто не марнував би, щоб вшити шаровари для чоловіка, який важко працює, випиває і спить, де попало. Це не логічно“, ー тлумачить знавчиня та додає про походження шароварів: “На території України в давнину були популярні вузькі штані, схожі до західноєвропейських кальсон (в джерелах приводилися такі назви, як ногавиці, гачі, холошви). Козаки епохи Богдана Хмельницького також їх носили, як видно по картинах і оригінальних записах. Широкі штані (шаровари) ввійшли в моду в Центральній, Східній та Південній Україні лише в другій половині XVIII ст. Образ українського козацтва був романтизований після його зникнення, аж наприкінці XIX ст. Тоді ж козаків Гетьманщини в літературі, картинах та на сцені нарядили в шаровари, підставляючи образ останніх січових козаків (олешківських чи задунайських), який ще залишився в пам’яті“.

До шароварів чоловіки носили коротшу сорочку та заправляли її в штани, а з ногавицями ー довшу і носили її навипуск. До речі, чоловіки топлес або в сорочці і без верхнього одягу ー неприпустимо для публічності.

“Красиві і важкі “народні українські” танці, що виконуються на сцені, неможливо виконати без спеціального тренування і в історичному одязі. Та й людям було чим займатись раніше. Історичні танці взагалі мають тенденцію до простоти: вони мають бути відпочинком і розвагою”, ー пояснює Надія. За її словами, більшість сценічних народних танців, наприклад, бойовий гопак, якими ми звикли захоплюватися, не автентичні.

“Ти сільська дівчина, встала о 4, подоїла корову, дала свиням, курам, пішла на поле, наносила води, наготувала їсти… до вечора ти вже будеш така змучена, а ввечері на танці, і щоб пробути там довго ти не будеш там скакати. Тай з намистами теж непросто скакати. Намисто дороге намисто, деяке може побитися, ти ж цього не хочеш. Рухи були такими, щоб довго танцювати, але не втратити одразу сили. Не було скоків до неба, менше пафосу. Хлопи ж так само працювали. У сучасних народних присутні лише деякі елементи, які були в традиційних танцях“, ー каже жінка.

До українського традиційного одягу треба підходити практично. Перед тим, як одягнути на себе етнічне вбрання варто не лише дослідити світлини, начитатися літератури, погуляти по музеях, а і просто замислитись: Чи воно логічно?

Свій історичний костюм Надія створила після детального дослідження. На його пошиття пішло більше року. Реалізацію задуманого завдячує своєму чоловікові та другові Олександру. Історичне вбрання виготовити недешево: на момент, коли Надія запалилась ідеєю, пошити спідницю коштувало 3 тисячі гривень, плахти були ціною 11-12 тисяч. Однак працьовитістю, бажанням та творчим підходом можна ці суми значно зменшити.

Рекострукторка одягає етнічний одяг на щодень. “Нормально ж ходити в кімоно з традиційними зачісками в Японії, а чому тоді в нас це не так“, ー ділиться Надія та додає, що шанси повернутися до правильного розуміння українського строю є: “Все залежить від діяльності медіа. Шароварщина була запроваджена зверху, її легше перепрошити теж лише зверху“.

Стаття написана після консультацій з реконструкторами українського традиційного вбрання Надією Крутько та Олександром Матусевичем.

Фото: Анастасія Черняк
@nasanas.ph