Авторка колонки: Ірина Міньковська — філологиня й економістка, громадська діячка, освітня експертка, співавторка концепції реформи Нової української школи, співзасновниця та керівниця освітнього центру для педагогів, батьків і дітей «Я І МОЯ ШКОЛА» і громадської організації «Я І МОЯ ШКОЛА» у Харкові.
Здається, українське суспільство звикло до думки, що освітні ініціативи мають фінансуватися зовнішніми донорами. Мовляв, є гранти — отже, є можливості. Але коли війна триває вже не перший рік, а міжнародна підтримка проходить серйозний внутрішній аудит, напевно, настав той самий час поставити собі просте запитання: а що буде, якщо грантів не стане?
Гранти як необхідність і як пастка
Я багато разів говорила про те, що грантова залежність у довгостроковій перспективі, м’яко кажучи, не є здоровою. Коли десятки організацій працюють лише за пріоритетами донорів, ми ризикуємо втратити контроль над власними національними інтересами.
Але чи можемо ми зараз відмовитися від зовнішньої підтримки? На жаль, ні. Без донорської допомоги не виживають ані бізнес, ані громадський сектор, ані критична інфраструктура України. І це потрібно визнати. Тому рішення США провести аудит фінансування ініціатив з України, на мою думку, є цілком логічним кроком. Ми всі знаємо десятки проєктів, які не є ефективними, і якщо кошти будуть перенаправлені, наприклад, на ЗСУ — це буде абсолютно виправдано. Але що робити іншим, особливо тим, хто справді змінює Україну на краще?
Чи готові ми підтримувати освіту самостійно?
Гранти, як ми бачимо, будь-коли можуть припинитися, а потреба в освіті, очевидно, завжди залишається. І тут також варто було б чесно відповісти собі на кілька запитань:
- чи зможе громада знайти фінансування для зарплат тьюторів/-ок, щоб не залежати від міжнародних донорів?
- чи зможуть батьки підтримати заклад, де навчаються їхні діти, нехай навіть невеликим внеском?
- чи зможе держава створити ефективну систему підвищення кваліфікації педагогів/-инь, щоб вони не працювали на грантові кошти, а отримували гідну оплату своєї праці?
Відповідь одна і вона проста: так, усе це реально, якщо справді захотіти. Адже кому потрібні освічені діти, професійні педагоги/-ині, компетентні ЗМІ? Нам чи Америці? І хто сказав, що якісна освіта має бути постійно безкоштовною і фінансуватися лише донорами?
«Я І МОЯ ШКОЛА» у Харкові: вплив ситуації на команду центру та ГО
Команда освітнього центру для педагогів, батьків і дітей «Я І МОЯ ШКОЛА» працює без державного фінансування й навіть без фінансової підтримки міста Харкова, як багато хто, мабуть, думав до цього моменту. Один із наших наразі найпотужніших проєктів, присвячений налагодженню співпраці бізнесів і закладів професійно-технічної освіти в Україні, фінансувався саме Агентством США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри» (UCBI). Сьогодні ми не знаємо, чи буде це фінансування продовжене й чи отримаємо оплату за вже виконану роботу.
Та навіть без грантів ми працюємо далі, інвестувавши у цей проєкт власні кошти та усвідомлюючи його цінність для нинішньої та майбутньої освіти в Україні.
Отже, освіта — це не тягар, який мають нести донори, а наша спільна відповідальність.
Час брати відповідальність за свою освіту і майбутнє своєї країни у власні руки.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
