Олена — одна з перших, кого ми зустріли, коли відправились командою у щойно звільнену Балаклію на початку вересня. Вона — місцева активістка, що залишалась у Балаклії протягом всього періоду окупації.
Досліджуючи потреби й реалії звільненої Харківщини, говоримо з Оленою про те, чого зараз найбільше потребує її громада, та що можна зробити, аби допомогти Харківщині відновитись якнайшвидше.
— Чи пам’ятаєте ви перший день окупації?
Так, звичайно. Ми живемо на околицi Балаклії, російські війська заходили з iншоï сторони, з Ростовськоï траси. Нам подзвонили i сказали, що вони вже заïхали у мiсто, тож декiлька днiв ми зовсiм не виходили з дому. Пробували ходити по хлiб, перевiрити, чи є щось у магазинi.
Люди тодi гребли, що могли. Залишались пустi прилавки. Якщо бачили товар — треба, не треба — все розмiтали до дрібниць!
Пройшов деякий час і ми почали потроху виходити з дому.
Коли потрапили до міста, було незвично, незручно, дико бачити вiйськових, солдат. В основному це були дагестанцi. Не росіяни.
Всі вони були з автоматами, i палець завжди був на курку. Завжди. У кожного. На блокпостах у нашому районi були буряти. Потiм їх замiнили i поставили луганських хлопцiв. А буквально за два тижнi до того, як нас визволили, поставили на блокпости молодих росiян.
— А перший день війни? Яким він був для Балаклії?
О 6 ранку задзвонив телефон i рiдна сестра чоловiка повiдомила мені, що почалася вiйна. Були вибухи — ми спершу подумали, що знову вибухає база. Але потiм зрозумiли, що це геть інше.
Через деякий час до нас приïхали родичi: батьки чоловiка, сестри, племiнники, племiнницi. Бiльше 10-ти людей жило у двох кiмнатах. Ми вирiшили, що краще переживати таке гуртом.
У нас не було нi підвалу, нi погребу. Ми сидiли в будинку. Понакривали вiкна, заставили усiм, що мали, аби захиститися вiд уламкiв.
Нам пощастило. У нас жодного разу не влучили. Але через дiм вiд нас «прилетіло» у будинок сусіда. Вбило його жінку, якій було 48 рокiв. Чоловiк був настiльки на емоцiях — він просто кричав. Всі сусіди допомагали йому гасити пожежу. Пожежників нiхто не викликав: розумiли, що зараз це неможливо. Нам вдалося загасити своїми силами: якби не допомога, наслідки могли би бути ще гірші.
Наш сусід майстер на всi руки. Вiн сам збудував будинок, в якому жив із жiнкою: спражнiй замок, з баштою, зробленою пiвколом.
У нього залишився годинник, що зупинився в ту хвилину, коли загинула дружина. Коли влучили у дім, він встиг добігти до пiдвалу, а вона забарилася.
— Як російські солдати поводили себе з місцевими?
Знаю, що буряти зґвалтували жiнку. Я намагалася усіх їх обходити та майже не взаємодіяла з ними.
Одного мого знайомого, Олександра, затримали. У нього, до речі, дружина — людина з інвалідністю, вона не ходить. Усі 20 днiв, поки Олександра тримали у заручниках, вона нічого не їла на знак протесту. Її чоловіка звільнили вже коли українці зайшли у Балаклію.
У мене не вийшло з ним побалакати, тож не знаю, як саме з ним поводилися. Але забрали його на моïх очах. Військовим щось не сподобалось у його телефоні. Вони хотiли його «судити». За що, у чому причина — нiхто не знає. Він заробляв на життя тим, що встановлював супутниковi антени.
Також знаю, що забрали не лише його одного.
— Загалом як Балаклія жила під час окупації? Які були умови?
Ми виживали. Коли росiяни почали привозити гуманiтарку, у чергах неможливо було вистояти. Люди одне одного просто давили. У результаті, хтось отримував п’ять разiв, хтось жодного. Дехто просто відмовлявся брати гуманітарну допомогу від росіян, бо це морально важко.
Ціни виросли неймовірно: навіть тi, хто нiколи не торгував у життi, перетворилися на «торгашів». Люди виïзжали до Шевченкова, Куп’янська, скуплялися там та згодом продавали товари у Балаклії утричі дорожче.
Пачка солі коштувала 75 грн, хліб — 60 грн, майонез — 150.
Моя родина теж намагалася заробляти — ми продавати щось зi свого городу.
Гуманітарна допомога з Украïни приïжджала, але вона залишалася в Андрiïвцi. Наш керiвник [очільник адміністрації Ізюмського району — ред.], Степан Месельський, привозив у Балаклію гуманітарку тільки вибраним людям. А простi люди нiчого не отримували.
Велика кількість людей потребували ліків та медичного догляду. Пенсiонери, літні люди, люди з інвалідністю, яким важко дістатися полiклiники. Такi, як моя стара сусiдка. Їй, до прикладу, я діставала і привозила ліки. Але я теж не могла подбати про всіх.
На початку окупацiï тут було українське світло. Не пам’ятаю, у який саме момент Комсомольську ТЕЦ відімкнули. Через Куп’янськ нам підвели росiйське свiтло. Потiм вони [окупаційна влада — ред.] ставили якiсь ковпаки i свiтла не було взагалі. Інколи до місяця, інколи до двох тижнів. Ходили до сусiда заряджати телефони, бо він мав генератор.
Газу теж не було. Бо пошкоджена труба бiля моста, що зв’язував наш район із центром. Мости розбитi всi.
Єдине, з чим не мали проблем під час окупації — це паливо. Його постійно привозили з Росії.
Телефонний зв’язок теж не працював. Його ловили лише у двох мiсцях, куди треба було їхати на велосипедi або мопедi. Так само, тільки там можна було дізнатися останні новини з інтернету.
Наш район, що має назву «Райлікарня», віддалений від центру. Живемо бiля лiсу — тут красиві, живописні місця. І тут живе багато пенсiонерiв, із тих, хто прожив у Балаклії все життя. Деякі з них не можуть пересуватися самотужки. І у мене болить душа через те, наскільки вони сьогодні нікому не потрібні.
— Як швидко ви дiзналися, що Балаклію звільнили украïнцi?
8 вересня, зранку, я ïхала на скутерi й менi на зустрiч вийшло близько 30 солдат. Я не зрозумiла, що трапилося. А місцеві кажуть: «Не бiйся, то нашi!». Так довго, кiлька мiсяцiв, ми чекали, що Украïна прийде, i так швидко, буквально за день, це сталося. Спершу я навіть не могла повірити!
— Як зараз справи у громаді?
Пiсля звільнення нам нарешті почали возити українську гумантарку. В основному, привозили до центру.
Саме тому я і розпочала свою волонтерську iнiцiативу. Бо до центру приïзжає багато, а на околиці ніхто не їде.
Як і при росiянах, у безкiнечних чергах неможливо було вистояти. Деякі люди просто йшли, перевдягалися, і поверталися знову. Ïм волонтери кажуть: «Та ви вже брали сьогоднi!». Відповідають: «Нє, нє!».
Я стояла по чотири години і вiдганяла людей від волонтерів, щоб вони їх не задавили. Все для того, аби привезти машину з гуманітаркою сюди, на свiй район, для людей з інвалідністю та багатодітних сімей. Чотири години! Звісно, мене це дуже втомлювало.
Продуктiв нам завели, у принципі, вдосталь. А побутовоï хiмiï — нi. З нею, як i з лiками, зовсiм погано.
Та це було відразу після звільнення. Зараз, наприкінці вересня, гуманітарку вже не завозять: бiльше нiяких постачань.
Зі сторони Украïни лiки привезли лише один раз. Хлопцi волонтери хотiли роздавати ïх на площi. Я сказала, що без призначення лiкаря роздавати лiки не можна, тож вони вiдвезли їх до полiклiнiки. На цьому все. Пенсіонери отримують хоч якісь виплати, а для інших категорій населення у Балаклії зовсім немає роботи, тож немає і можливості щось купити.
Я намагалася налагодити зв’язок із «Червоним Хрестом», аби вирішити питання з ліками та іншими дефіцитними товарами. Вони одного разу привезли побутову хiмiю — це було на Михайлове диво, 19 вересня. У їхніх списках були «лежачі», але щодо iнших, хто потребує медикаментів, у «Червоному Хрестi» вiдповiли: ці люди не пiдходять пiд потрібну категорiю у їхніх списках.
Мені дуже болить за Балаклiю, бо тут насправді багато несправедливого вiдбувається. Президент Зеленський приïзжав i дав Степану Масельському «Героя Украïни». Я не можу зрозумiти, за що.
Одного разу він уже був мером мiста. Через деякий час його попросили покинути пост, бо вiн нiчого не робив для людей. Тільки розкрадав. I його пiдлеглi продовжують розкрадати сьогодні. Приклад – наш Балаклійський молокозавод.
Людям тут дуже потрібна робота. А влада вирішила, що молокозавод нерентабельно вiдкривати. Обладнання там коштує мiльйони доларiв. Моя думка: вони хочуть швиденько його продати, їм це вигідно.
Люди готовi вiдновлювати завод своїми силами, якщо це потрібно. Вони ладні на це пiти, щоб зберегти робочi мiсця. Пiсля того, як зруйнували Балаклійський ремонтний завод, молокозавод залишився єдиним джерелом робочих мiсць у місті. I обладнання цiле! Але мешканцям не йдуть на зустрiч.
— Розкажіть, будь ласка, як саме ви допомагали місцевим?
Я допомогала у розповсюдженнi гуманiтарноï допомоги. Розвозила її там, куди не доїжджали інші волонтери.
Для мене дуже важливо, щоб гуманiтарна допомога розподiлялася чесно.
Щоб не було такого, коли хтось перепродає гуманiтарку на базарi, а хтось у цей час голодує. Я знаю, що пiд час окупацiï багато людей померло вiд голоду. Серед них були старенькі з інвалідністю, якi залишилися вдома самi — ранiше їх доглядали соцiальнi робiтники.
Я була свідком випадку, коли жiночка прийшла до росiян i сказала: «Я сьогоднi подiлила те, що у мене було, вiднесла iнвалiду поïсти. Але вiн мене не впiзнавав. У нього почалося марення, вiн опух вiд голоду. У мене самоï вже нiчого немає, щоб ввечерi принести йому вечерю».
Люди старалися, ділилися їжею, але це не всiх рятувало.
Згодом я зустрiла цю жiнку на базарi та запитала про того чоловiка. Вона сказала, що вiн не дожив до ранку.
Зараз я опікуюсь лише своïм районом. На бiльше у мене немає сил. Але у майбутньому хотiлося б займатись всім містом.
Волонтерський рух у Балаклії недостатньо розвинений. Я ходила до адмiнiстрацiï мiста з цим питанням. Розповiла, що займаюся волонтерством, запропонувала централiзувати i адмiнiструвати процеси по всьому мiсту. Спочатку менi запропонували пiдiйти з цим питанням пiзнiше, а потiм запитали про «списки». Це все, що ïх цiкавило.
З Києва вже нiхто не приïзжає. Поки тиша.
— Яка термiнова допомога потрібна Балаклії саме зараз?
Потрібно термiново зупинити розкрадання молокозаводу. Негайно. Також вкрай треба завести у місто необхідну кількість ліків — для літніх людей і тих, хто не може без інсуліну.
Спілкувалась Дар’я Литвинова
Верстка та редактура: Олена Мигашко
Дивіться повний репортаж про звільнену Балаклію та її мешканців на нашому Youtube-каналі.
